Для ворога Одеса — це вже не руське місто: інтерв'ю командира ОТУ "Одеса" Дениса Носікова

Командир оперативно-тактичного угрупування "Одеса" і начальник регіонального управління сил територіальної оборони "Південь" полковник Денис Носіков завітав до студії 24 Каналу та відповів на питання журналістки Софії Трощук.

Офіцер розповів про нинішню ситуацію на фронті, операції на Кінбурнській косі та чому Одеса більше не "руське місто".

Також Носіков дав свою загальну оцінку подіям у країні та змінам у командування Сил оборони.

Інтерв'ю відбувалось у форматі відео, 24 Канал подає текстову версію розмови.

Я розумію наших людей із картонками

Почати я хочу з трохи іншого — того, чого ми не очікували на цьому інтерв'ю, але зрештою, події, що відбуваються в країні. Зараз важливою є думка військових, які продовжують боронити нашу державу від ворога. Що ви думаєте про цю ситуацію, яка склалася?

Я розумію людей з картонками. У мене син приблизно такого ж віку, як багато протестувальників. Це світлі молоді прогресивні люди, які бажають добра країні.

Водночас я знаю реальну ситуацію на фронті. А вона буває різною. Тому важливо розуміти, що складників нашої перемоги є декілька й вони передбачають різні професійні навички.

Один володіє суперсилою в одних обставинах, інший – в інших. Неможливо одним героєм з однаковими скілами пройти різні етапи, особливо, коли це не гра, а кривава битва без можливості автозбереження.

Читайте більше перевірених новин Додайте 24 Канал у вибрані джерела в Google Додати

Слід віддати належне й Михайлу Федорову, й Олександру Сирському. Обидва професіонали. Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський ухвалив рішення, яке збереже єдність у суспільстві й допоможе Силам оборони ефективно рухатись до перемоги.

Вітаю з призначенням пана генерала Михайла Драпатого. Впевнений – це буде нова яскрава й переможна сторінка в історії українського війська.

Велике інтерв'ю Дениса Носікова – дивіться відео:

Проблеми та трансформація Сил оборони

Хочу обговорити з вами ще аспект територіальної оборони детальніше. На початку повномасштабного вторгнення вона мала одну роль, а зараз ми бачимо зміну ролі та еволюцію й поліпшення у бригадах. Як ви оцінюєте зараз стан територіальної оборони загалом? Якими тут є виклики?

35 бойових бригад, чотири навчальних центри, десятки тисяч досвідчених людей – ТрО це найбільш недооцінений рід військ на фронті.

Масштаб наших людей вражає, от тільки платформи для їхньої реалізації в межах військ територіальної оборони або немає, або недостатньо, тому їх слід створювати й масштабувати.

Судіть самі, Роберт Бровді, "Мадяр". Командувач Сид безпілотних систем, де він після повномасштабного вторгнення розпочинав свій шлях? У батальйоні 241 бригади ТрО! І такі завзяті, розумні й вмотивовані у нас ще є. Люди йдуть, бо хочуть масштабуватись.

Наше завдання як командування роду військ розбудувати якісні професійні майданчики з прозорими правилами роботи ій тоді Сили ТрО зможуть показати свій реальний потенціал та результат і перестануть бути таким собі фармклубом для інших родів військ.

Звісно, Сили оборони єдині, й ми не ділимо їх. Але є особливий мікроклімат у ТрО, є знання й наш дух добровольців, потрібно додати ефективного менеджменту, й ТрО покаже своє.

Як захистити Одесу та Одещину від російських атак і чи можливий десант окупантів

Давайте перейдемо ближче до півдня, до Одеського регіону, й поговоримо про те, які зараз найбільші загрози та виклики постають перед Одещиною?

У нас декілька напрямків. Працюємо, по-перше, над обороною Одещини від засобів повітряного нападу ворога, що відбувається цілодобово. І у нас не тільки оперативно-тактичне угрупування "Одеса". Моя штатна посада — начальник регіонального управління сил територіальної оборони "Південь".

Там виконують задачі наші підрозділи, також ще багато підрозділів, повітряне командування "Південь", різні сили й складові Сил оборони. Ми разом робимо все для того, щоб вирішувати цю задачу. З урахуванням того, що й ворог змінюється, й технології змінюються, нам трошки не вистачає. Поки принаймні. Але ми всі робимо все, щоб цю задачу вирішити.

Плюс-мінус, орієнтовно десь у середньому 90 відсотків ракет і "Шахедів" ми знищуємо. Але людям це важко пояснити, тому що якщо це буде, наприклад, 99 відсотків і один "Шахед", на жаль, кудись прилетить і будуть наслідки, то для населення здається, що всі разом недопрацьовуємо. Але ми все робимо для того, щоб це вирішити. Там усе дуже складно.

Друге питання, яке наразі ми вирішуємо, — це кругова оборона міста Одеси й смуги нашої відповідальності. Тому що смуга відповідальності оперативно-тактичного угрупування "Одеса" трошки більша, ніж Одеська область навіть. Це частина Миколаївської області. Виконуємо задачу на Кінбурнському напрямку тощо.

На даний час ми вже закінчуємо підготовку міста Одеса до кругової оборони. Це цілий комплекс — така велика система вибухових, фортифікаційних, невибухових засобів. У нас три рубежі оборони. У зовнішній обороні, друге кільце — проміжний рубіж, третє кільце — внутрішній рубіж оборони.

Це дуже великий комплекс, який майже унеможливлює просування ворога у разі, якщо він, не дай Боже, прийме таке рішення, просто легенькою прогулкою дійти до міста Одеса. Це протитанкові рви, три рубежі оборони. Це система додаткових протипіхотних різних засобів, невибухових. Я зараз кажу про малопомітні перешкоди, єгози й так далі. Плюс паралельно вибухові різноманітні заходи.

З основних у нас – це Придністровський напрямок. Ми виконуємо задачу з оборони, й там також знаходиться ворог.

У нас Кінбурнський напрямок, де ми виконуємо бойову задачу, й у разі загрози висадки, наприклад, морського десанту ворога, — що на даний час уже майже неможливо, із рівня казок, фантазій, — але ми готові й готуємося до цих речей.

У 2026 році росіяни інтенсифікували обстріли Одеси. Взимку, коли були тотальні блекаути. Темпи цих страшних, шалених обстрілів трималися упродовж весни й літа. І навіть день, коли ми записуємо це інтерв'ю, на жаль, винятком не став — теж був обстріл Одещини. Як гадаєте, чому ворог збільшив кількість цих обстрілів саме на Одесу? Це початок якоїсь нової кампанії?

У нас немає інформації. Я думаю, що інтенсивність збільшена не тільки на Одещині. Думаю, що всюди. Але ворог теж постійно, як і ми, нарощує свої спроможності.

І у зв’язку з тим, що чим більше ми працюємо по всіх цих оборонних речах, тим менше у ворога бажання й можливості взагалі навіть спробувати захопити наші міста й території.

Тому єдине, що йому залишається, на жаль, — це тільки "Шахеди", ракетні обстріли тощо.

Чи вірите ви в те, що ворог може у найближчому зримому майбутньому готувати якісь справді масштабні операції проти Одеси?

Думаю, що виключено на даний час. Ворог здійснює всі види розвідки, ми також здійснюємо всі види розвідки.

Я думаю, що навіть якщо зробити якесь опитування серед людей, то майже всі розуміють, що це нереально зараз. Нема у ворога таких можливостей, немає сил і засобів.

Ми орієнтуємося не тільки по нашому напрямку, ми дивимося й по інших. Зараз у ворога просто немає можливості. По-друге, все, що ми робимо по круговій обороні, всі інші задачі, які ми виконуємо, — ми робимо все це саме для того, щоб ворог у підсумку відмовився від своїх намірів туди заходити.

Ворог оцінює, проводить всі види розвідки. Як би там не казали, наш ворог не дурний і все, що він бачить, — просто немає [у росіян – 24 Канал] такої можливості. І все. На війні плюс-мінус усе просто.

Інформаційна війна та кремлівська пропаганда про Одесу

Дуже важливим є також, напевно, й інформаційний складник російсько-української війни. Російський президент і керівники Кремля дуже часто розкидуються такими фразами, буцімто Одеса — це російське місто й не тільки. Нападають на Одесу вони стабільно раз на місяць, якщо добре пошукати їхні пропагандистські канали. Наскільки ця дезінформаційна складова зараз залишається важливою й наскільки ця пропаганда просочується в соціум?

Я думаю, що насправді зараз ця інформація не зовсім актуальна. Якщо проаналізувати ці рупори Кремля, їхні пропагандистські канали, те, що ми аналізували приблизно десь місяць тому, – риторика ворожих пропагандистів дуже-дуже змінилась.

Тобто якщо в нас постійно було, що Одеса — це "руський город" й так далі, то десь місяць тому й у Соловйова, й в інших цих "товаришів" вже було, що Одеса — це вже не руське місто, не "руський город", і там взагалі немає руських і так далі.

Насправді це результат дуже великої роботи.

Ворог не відмовляється просто так від намірів, не відмовляється від зазіхань на наші території, від своїх "руських" місць і міст. Вчора був "руський", сьогодні не "руський". Чому? Якраз це результат того, про що я щойно вам розповідав: коли ворог бачить, що у нього немає можливості навіть просто захопити місто Одесу.

От і все. Це результат нашої спільної роботи. Усі ці рубежі, все, що я вам зараз розповідав, — це дуже велика й насправді дуже важлива робота. Й саме це — показовий результат нашої роботи.

Ми зробили дуже велику роботу, за результатами якої ворог узагалі відмовився від своїх намірів, і Одеса перестала бути "рускім городом". Це дуже серйозно, це дуже потужно. Ну, як мінімум для нас.

Сподіваємося, що так і залишиться. Тут і велика робота військових, і велика робота самих містян, які теж докладають зусиль для того, аби цей стереотип руйнувався. Є ще над чим працювати у суспільстві, але процес іде, й нехай іде успішно.

Кінбурнська коса

Нещодавно бійці 123-ї окремої бригади територіальної оборони під оперативним командуванням 122 Бригади ТрО вперше висадили на окупований ворогом берег наземний роботизований комплекс за допомогою керованої морської платформи. Це вперше у світі, але в Україні дуже багато всього, що стосується БпЛА, НРК, відбувається вперше у світі. Раніше на Кінбурнській косі також піднімали прапор України. Видно, що українські сили оборони працюють плідно й систематично. Як вороги зараз намагаються боронити косу й чому вона залишається для них такою важливою надалі?

Насправді у ворога немає вибору. Як ми, військові, виконуємо накази, бойові накази, бойові розпорядження, так і вони виконують. Вони ж не можуть просто взяти й піти. Їм ніхто просто не дозволить, тому вони намагаються виконувати свою задачу.

З приводу прапора й висадки на берег наших засобів НРК, наземних роботизованих комплексів, про що ви кажете, — ми постійно проводимо різноманітні спеціальні операції. Це не зовсім повна інформація. Ми там працюємо набагато більше, що трошки виклали. Це підпорядкована 123-тя бригада виконувала цю задачу.

Набагато більша задача була. В рамках певної спеціальної операції працював батальйон 123-ї бригади в оперативному підпорядкуванні 122-ї бригади. І це ще не всі підрозділи, які входять в оперативно-тактичне угрупування "Одеса", а підрозділів набагато більше.

Ми проводимо на Косі різноманітні операції. Щодоби знищуємо ворога. З техніки, гармат та іншого озброєння у них майже нічого не залишилося вже. Ми постійно нарощуємо наші спроможності, постійно технологічно ростемо й вдосконалюємося.

Якщо коротко, то у ворога на Кінбурнській косі зараз одна-єдина задача — просто вижити.

Все дуже просто. Вони поховані там по норах, бідолашки. І оскільки ми там постійно мінуємо логістичні шляхи, то у них майже немає можливості навіть втекти з цієї Коси.

У них майже немає можливості навіть подихати свіжим повітрям. Там щодоби наноситься максимальне вогневе ураження. Ми працюємо щодоби, знищуємо ворога й все, що з ним пов'язано.

Оцінка загрози з боку Придністров'я

Ще один напрямок, який ви теж згадували і який залишається дуже загадковим, — це Придністров’я. Росія намагається нарощувати там пропаганду, спрощення отримання російських паспортів для мешканців Придністров'я, втручання у вибори Молдови, різні погрози щодо Молдови й України. Як ви оцінюєте військову складову, який там зараз є, і наскільки він загрозливий для нас?

Там, безперечно, є ворог у немалій кількості. Слово "загрозливий", мабуть, якщо так попросту сказати, не підходить до цієї ситуації. Вони дуже стурбовані й налякані. Якщо по-військовому, у них максимально низький морально-психологічний стан — рівня підлоги.

Ми проводимо також усі види розвідки: повітряну, радіоелектронну. Ми все бачимо, ми все чуємо. Ми в онлайні щодоби бачимо й фіксуємо кожен недопалок, який десь ворог покурив і викинув. Бачимо все як на долоні. Повністю все контролюємо.

Наміри у них дуже панічні. Вони проводять щось на кшталт бойової підготовки або злагодження. Але по перехопленнях і з інших джерел інформації, якщо щось трапиться – або якась провокація, або ще якісь речі, і якщо наше вище керівництво або Сили оборони ухвалять рішення дати відсіч, то настрої ворога — просто втекти, якщо просто.

Вони розуміють: із урахуванням географії й всього, що в них там є, воювати з нами на конях і з шаблями та списами буде не дуже ефективно. Вони це розуміють. Розуміють і те, що шансів у них немає, й що втекти — це єдине, що лишається, а резерви не підтягнуться й підмога не підійде

Тому вони приречені, вони це все розуміють. Звісно, бояться. За всі ці десятиліття у них там уже й родини, й діти. Все складно. Але настрої, звісно, панічні. Звісно, бояться. І не дарма.

А чи надходять звідти якісь провокації? Час від часу, щоб перевірити, чи їх ще там пильнують?

Вони настільки бояться цього слова «провокація», щоб не дай Боже не спровокувати, що це виключено — зі зрозумілих причин.

Ветерани, важкопоранені бійці та реінтеграція в соціум

Ми з вами пройшлися, напевно, головними напрямками й тим, що найчастіше з’являється у медіа, що привертає увагу не лише мешканців Одеси, а й інших регіонів. Я хочу трохи перейти до теми, з якої ми з вами починали, але в іншому ключі. Поговорити про єдність і об’єднаність та поговорити про українських ветеранів. Війна, очевидно, робить так, що їх стає більше й більше не те що з кожним роком, а з кожним місяцем. Це військові, які отримали поранення, або військові, які завершили свою службу в армії з інших причин. Їх є дуже і дуже багато станом на зараз. Як ви оцінюєте зараз рівень реінтеграції бійців у суспільство, у соціальні процеси? І чи достатньо робить наша держава зараз на різних рівнях — від такого державного до місцевих?

Ми звикли розраховувати на себе. У нас є декілька категорій наших ветеранів. Наприклад, важкопоранені наші військовослужбовці з ампутаціями ніг, рук і так далі. Це найбільш важкі випадки, і з ними найважче. Але ми ухвалили рішення всіх їх повертати в стрій назад.

Якщо кожен командир об'їде по домівках усіх важкопоранених ветеранів, які списані вже, без рук, без ніг і з іншими дуже важкими травмами, то якщо там є дуже точково одиничні випадки, наприклад, айтішники, люди, які можуть працювати вдома, — це одне. Але решта не задіяні. І виникає відчуття, що вони нікому не потрібні. Це не дуже добра історія.

Ми ухвалили рішення всіх призивати назад. Що це нам дає? Перше: крім їхньої пенсії, яку вони отримують, вони отримують додаткову грошову винагороду й заробітну плату — мінімум плюс 50 тисяч до їхньої пенсії. Вони не сидять на шиї у своїх рідних і близьких, тому що, на жаль, коли людина отак повертається й залишається сама з собою, то місяць-два вони вдома герої, а потім починає працювати побут. І коли всього не вистачає, це дуже важко й для родини, й для них. Вони почувають себе, м'яко кажучи, не дуже, й родині важко. Тому вони повертаються до нас.

По-перше, додаткова грошова винагорода — мінімум у середньому це плюс 50 тисяч гривень. По-друге, й це найважливіше, ми повертаємо їх у соціум. Вони вдома нічим не зайняті, а коли не зайняті, виникає дуже багато труднощів. У нас вони в соціумі, вони зайняті. Хлопці, дівчата їх дуже поважають з очевидних причин. Вони дуже поважні люди. І це не на словах, а насправді, ми їх бачимо в соціумі.

По-третє, медикаменти, медичні речі. У нас всього достатньо, більше ніж достатньо. Їм іноді доводиться вирішувати це за власні кошти, навіть банально піти в аптеку. Тут ми теж перекриваємо. Плюс у нас працюють медичні служби — усі, які є в Збройних силах у кожному підрозділі.

Плюс, наприклад, юридична служба. Є купа нюансів з оформленням пільг і так далі. Рідні й близькі не повинні проходити десятки кіл, збирати всі ці папірці по різних кабінетах. У нас це відпрацьовує юридична служба, майже все роблять за військових. І коли це все відбувається, родина розуміє, за що людина отримала те чи інше важке поранення або ампутацію. Вони бачать, що людина поважна, підрозділ і держава про неї піклуються, майже все основне вирішується повністю. Тоді й вони, й сам ветеран почуваються гідно.

Для цих важкопоранених у нас повний карт-бланш: сержант, солдат або офіцер. Це наш принцип, наше правило в наших підрозділах. Будь-яка посада — ми з іншими військовослужбовцями вирішуємо це питання, переміщення тощо. Усі все розуміють. Вони заслужили найбільше всіх цих речей.

Тому орієнтуємося ми на штабні тилові посади. Але в чому парадокс? У середньому десь через два місяці вони всі переводяться в бойові підрозділи. Наші підрозділи БПЛА, у кожній бригаді по два батальйони БПЛА створені, або в інший підрозділ — мінометний, артилерійський.

Я дуже сподіваюся, що ця історія стане ґрунтом для роздумів в інших об’єднаннях Збройних сил України. Це якраз дуже класний приклад об’єднаності на тому рівні, який не одразу кидається в очі. Але це дуже хороша ініціатива, особливо зважаючи на той факт, що кількість ветеранів збільшується з часом і збільшується, на жаль, і кількість тих, хто отримав травми війни й потім повертається додому.

Дуже просте рішення, до речі, всім радимо. Все дуже просто. На прикладі — ми радимо їх у штабні тилові підрозділи, там діловодами, будь-якими. Вони всі виконують задачі, всі переводяться в бойові підрозділи. Пояснюємо, що досить уже. Усі 100 відсотків. Така історія.

Якщо ви питаєте в рамках держави, це теж дуже складна історія. Я думаю, що у нас уже не один мільйон наших ветеранів сумарно, взагалі не тільки важкопоранених, а й усіх інших, які вже відвоювали, отримали певні поранення по здоров’ю, або списані з будь-яких інших причин, або не можуть виконувати бойову задачу на даний час.

На мою думку, принцип повинен бути плюс-мінус як у нас. Для цих людей повинно бути все в нашій державі. Тоді буде справедливість, тоді буде ота єдність, про яку ми вже неодноразово згадували.

Як один політик колись казав: "Не словами, а ділом". Просто беремо й робимо — й тоді все зрозуміло. Це дуже підвищує мотивацію. На прикладі наших важкопоранених: ти не тут, не зрозуміло кому потрібний; ти у нас тут, ти всім потрібен, ти максимально залучений, ти в соціумі, всі тебе поважають, ти не обуза для родини, ти отримуєш гідну грошову винагороду, у тебе є можливість самореалізовуватись і так далі.

Я думаю, що це плюс-мінус так і повинно бути в рамках держави: всі будь-які посади — від найвищих до будь-яких, відповідно до фаху, освіти тощо — для цих людей повинно бути все. У нас дуже багато правоохоронних органів, контролюючих органів, міністерств, державних підприємств, організацій. Держава дуже-дуже велика. Мільйон, два мільйони людей одним щелчком — нуль проблем.

Технологізація війни та українське виробництво

Щоб нашу розмову трохи підсумувати, війна стає дуже технологічною. Ми говорили про приклади наземних роботизованих комплексів, про безпілотники, які використовує й українська армія, й ворог також. Удари на лінії бойового зіткнення, middle strike, deep strike — це все новітнє, й подекуди навіть західні партнери України дивляться на це з широко розплющеними очима. Як би ви охарактеризували той етап війни, на якому ми перебуваємо й будемо перебувати найближчі роки? Які тут головні виклики для України?

Тут насправді все нескладно. Майже все, що нам потрібно, виробляється в Україні на даний час. Будь-які засоби БПЛА — від найменших до найбільших, будь-якого літакового типу, deep strike, middle strike — усе виробляється у нас у державі. Ми ні від кого не залежимо.

Наші люди підприємливі, суперпотужні. Ми все робимо самі. Точно так само засоби радіоелектронної боротьби — це все у нас в державі, всередині. Нам ні від кого нічого не потрібно. Єдине, чого нам може не вистачати, — це фінансових ресурсів, наприклад. Усе, що нам потрібно, у нас є. І це дуже круто.

Нам не треба постійно просити наших партнерів. Те, що на початку війни було дуже важливо, типу танки тощо, усе дуже змінюється. Зараз усе, що нам потрібно, майже все, я думаю, все насправді у нас є. Ми це виробляємо самі, дуже прогресуємо, дуже ефективні.

Куди ще наші виробники можуть піти? Вони постійно вдосконалюються, постійно змінюються й технологічно. Я думаю, весь світ у шоку просто. Історично будь-яка війна — це такий стрибок прогресу. Це нормально з очевидних причин. Усе дуже змінюється.

Я думаю, через рік-два можуть бути й такі речі з використанням штучного інтелекту. Уже рік тому в нас були різноманітні засоби з елементами штучного інтелекту, з системою ідентифікації та захоплення цілі тощо.

Куди воно прийде — ми нашими підрозділами теж займаємося. Наприклад, у підрозділах сил територіальної оборони вже в кожній бригаді по два батальйони БПЛА. Тобто теж усі свої сили й енергію витрачаємо саме на технологічні речі.

Наприклад, на початку 2024 року ми вже залучали не лише БПЛА або НРК чи інші такі речі. У нас були, наприклад, роботи-собаки. Це така рідкість, у них певні свої задачі, не дуже поширені, але я просто для прикладу. У наших бригадах, батальйонах бігали роботи-собачки. Це дуже круто.

Що зміниться? Я навіть не уявляю. Думаю, що дуже, дуже, дуже багато.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.