Понад три мільярди гривень для науки: як університети оновлюють дослідницьку інфраструктуру

Чи можливо створювати технології світового рівня без сучасної лабораторії? Навряд. Саме тому сьогодні боротьба за конкурентоспроможність науки дедалі більше стає боротьбою за дослідницьку інфраструктуру. Від неї залежить, чи буде спроможний університет чи наукова установа проводити дослідження світового рівня, залучати міжнародні гранти й бути повноцінними партнерами у міжнародних наукових проєктах та інтегруватися в європейський дослідницький простір. Саме тому розвиток дослідницької інфраструктури стає одним із головних пріоритетів фінансування української науки.

У 2026 році за результатами державної атестації заклади вищої освіти й наукові установи отримали 3 млрд грн на підтримку наукової діяльності, і вперше — з обов'язковою умовою, що п'яту частину цього фінансування вони зобов’язані витратити виключно на розвиток дослідницької інфраструктури: модернізацію лабораторій, закупівлю сучасного обладнання та розвиток потужних обчислювальних систем для наукових досліджень.

Тобто йдеться не лише про новий механізм розподілу коштів, а й про зміну пріоритетів: від фінансування функціонування — до інвестицій у дослідницьку інфраструктуру.

Щоб розвиток дослідницької інфраструктури був системним, а інвестиції — обґрунтованими, Україна розпочала підготовку Дорожньої карти дослідницьких інфраструктур. Її створюють у межах проєкту Research Infrastructure Foresight Framework (RIFF), який реалізується за програмою Horizon Europe. Документ має визначити пріоритети розвитку наукової інфраструктури та стати основою для державних і міжнародних інвестицій.

Втім, сама Дорожня карта ще не створює лабораторій і не купує обладнання. Для цього потрібен механізм розподілу коштів. Таким механізмом стала нова модель державної атестації наукових установ і закладів вищої освіти. Саме за її результатами університети й наукові установи отримали базове фінансування, частину якого мають інвестувати в розвиток дослідницької інфраструктури.

Однак не менш важливо як скористаються цією можливістю університети. Стане нова логіка фінансування стимулом для розвитку науки чи перетвориться на можливість поповнити баланс університету додатковим обладнанням?

Чому українська наука потребує нової дослідницької інфраструктури

Аудит дослідницької інфраструктури України, проведений за підтримки Європейської комісії у 2024–2025 роках, виявив системні проблеми, що накопичувалися десятиліттями: вартісне обладнання часто розпорошене між різними установами, дублюється або використовується не на повну потужність. Наукові колективи нерідко працюють ізольовано один від одного, а система фінансування залишається надто фрагментованою — у ній задіяно понад двадцять головних розпорядників бюджетних коштів. У результаті навіть наявні ресурси не завжди працюють ефективно. А закуплене обладнання поповнює баланс університетського майна, але не завжди використовується на повну потужність.

Відповіддю на ці виклики має стати створення мережі дослідницьких інфраструктур, побудованої на принципах спільного доступу для дослідників із різних установ. Наприклад, університет купує електронний мікроскоп за десятки мільйонів гривень. Якщо він доступний лише одній кафедрі, користь від такої інвестиції обмежена. Якщо ж обладнання працює в центрі колективного користування і на ньому можуть працювати дослідники з різних університетів — це значно підвищує ефективність використання дорогих наукових ресурсів.

Як базове фінансування допомагає університетам розвивати дослідницьку інфраструктуру

Перші результати використання університетами базового фінансування свідчать: кошти дедалі частіше використовують не для вирішення поточних потреб, а для розвитку успішних проєктів, розпочатих у межах грантів та державних програм.

Саме таку модель демонструє Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Центр високопродуктивних обчислень та машинного навчання КНУ, створений за підтримки Національного фонду досліджень України, тепер розширюється вже за рахунок базового фінансування. Частину коштів університет спрямовує на розвиток серверної інфраструктури та обчислювальних потужностей, необхідних для біоінформатики й хемоінформатики. Обидві ці галузі є міждисциплінарними: вони поєднують біологію чи хімію з інформатикою, математикою та статистикою, отже потребують обчислювальних потужностей.

Подібну логіку використовує і КПІ імені Ігоря Сікорського. Якщо попередні інвестиції дозволили університету створити космічну дослідницьку інфраструктуру, то тепер завдяки базовому фінансуванню КПІ переходить до реалізації власної космічної програми та підготовки нових супутникових місій. Таким чином базове фінансування стало продовженням довгострокової стратегії університету, а не окремою закупівлею обладнання.

Втім, не менш важливо й інше. Змінюється не лише те, у що інвестують університети, а й те, як вони використовують кошти: дослідницька інфраструктура перестає бути самоціллю і дедалі більше стає основою для прикладних досліджень, міжнародної співпраці та майбутньої комерціалізації розробок.

Так, Каразінський університет розвиває лабораторію Karazin BioMed для біоінженерних досліджень, Львівська політехніка — інфраструктуру DeepTech-прототипування та участі в консорціумах Horizon Europe, НУБіП — платформи сучасних агротехнологій і відновлення земель, а Дніпровська політехніка — лабораторії для дослідження критичної мінеральної сировини.

Що потрібно, аби інвестиції в науку справді запрацювали

Попри очевидні позитивні зміни, самі університети визнають: закупівля сучасного обладнання — лише перший етап модернізації. Значно складнішими викликами є його довгострокове утримання, підготовка фахівців і створення відкритої системи доступу до дослідницької інфраструктури.

Сучасний спектрометр, електронний мікроскоп чи біопринтер — це вже не одноразова покупка. Таке обладнання потребує постійного сервісного обслуговування, дорогих витратних матеріалів, регулярного калібрування, оновлення програмного забезпечення та кваліфікованих інженерів, здатних підтримувати його роботу. Без цього навіть найсучасніше устаткування ризикує швидко втратити свою цінність.

Не менш гостро стоїть кадрове питання. За оцінками Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. Доброва НАН України кадровий потенціал української науки перебуває в критичному стані. Без припливу молодих дослідників країна ризикує втратити не лише можливість створювати власні наукові розробки світового рівня, а й здатність ефективно адаптувати передові міжнародні технології.

Ще один виклик — відкритість дослідницької інфраструктури. Якщо нові лабораторії працюватимуть лише для окремих кафедр чи університетів, держава ризикує знову отримати розпорошену систему, де дороговартісне устаткування використовуватиметься не на повну потужність. Європейська практика натомість передбачає спільний доступ до дослідницької інфраструктури для університетів, наукових установ, бізнесу та міжнародних партнерів. Саме таку модель Україні ще належить сформувати.

Українська наука переживає, мабуть, наймасштабнішу трансформацію за останні десятиліття. Уперше держава системно інвестує не лише у функціонування наукових установ, а й у розвиток їхньої конкурентоспроможності. Інвестиції у понад три мільярди гривень стали важливим стартом цього процесу. Однак вони є лише першим кроком значно масштабнішої реформи.

Якщо державі вдасться забезпечити її послідовність, нинішні інвестиції можна буде оцінювати не як програму модернізації лабораторій, а як початок переходу України до європейської моделі організації науки.