/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F64%2Ffe206a849da8824aa17404b7b2ef3311.png)
Ті, хто поруч: історії лікарів, які щодня допомагають людям
Бути поруч. Для лікаря ці два слова мають особливе значення. Бути поруч із пацієнтом не лише тоді, коли потрібно поставити діагноз чи призначити лікування, а й тоді, коли потрібні підтримка, чесна розмова, віра й людяність. Саме в такі моменти народжується довіра.До Дня медичного працівника Gazeta.ua разом з Acino, part of Arcera зібрали історії п'яти українських лікарів різних спеціальностей. Вони не лише про медицину, а й про людей, які щодня залишаються поруч із пацієнтами в найскладніші моменти їхнього життя.У фармацевтичної компанії й лікаря різні ролі. Але одна спільна мета – щоб пацієнт вчасно отримав необхідне лікування. Саме тому для Acino, part of Arcera цей проєкт має особливе значення. Після пошкодження виробництва компанія відновила завод, щоб лікарі й надалі могли забезпечувати своїх пацієнтів необхідними препаратами.Лариса Биковська, кардіологиня й терапевтка вищої категорії, заслужений лікар України. З 1993 року працює в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені Іллі Мечникова. Свій професійний шлях – від молодшої медичної сестри у студентські роки до заслуженого лікаря України – пройшла саме в цій лікарні."Українська медицина нічим не поступається закордонній. 2023 року до мене звернувся молодий чоловік із наслідками складного міокардиту. Невдовзі він виїхав у Канаду. Не міг там потрапити до лікаря та придбати необхідні ліки. Писав і дзвонив мені. Коли ситуація стала критичною, я через своїх знайомих допомогла йому потрапити на прийом до місцевих кардіологів. Вони схопилися за голову – стан був дуже важким. Його внесли до списку тих, хто очікує на трансплантацію серця. Але робити операцію він приїхав в Україну. Все пройшло добре", – говорить Лариса Биковська.З такими пацієнтами Лариса Юріївна постійно залишається на зв'язку. Навіть серед ночі вони можуть подзвонити, щоб проконсультуватися чи попросити поради."Довіра пацієнта – дуже глибока річ. До кардіолога йдуть не лише по медичну допомогу, а й по емпатію, людяність і тепло, яких нині не вистачає. За роки роботи я проконсультувала понад 250 тисяч людей. Тепер важко емоційно. Майже кожен розповідає про загибель рідних чи втрату домівки. Не можу залишатися байдужою. Намагаюся допомогти кожному – ліками, порадою", – розповідає лікарка.Повномасштабна війна додала важких логістичних і професійних викликів. Коли пацієнти на передовій не можуть доїхати до Дніпра, консультації доводиться проводити онлайн."Нещодавно зателефонував колега, він медик військового підрозділу. Надіслав електрокардіограму літньої пацієнтки із села, розташованого неподалік передової. В неї був обширний інфаркт і порушення ритму. Сказала, щоб терміново везли до нас. Надали допомогу, простентували. Все встигли зробити вчасно. Таких випадків дуже багато. Радію причетності до кожного врятованого життя", – поділилася Лариса Юріївна.Ксенії Ткачук, лікарці вищої категорії з 36-річним стажем, подобається долати виклики, які кидає доля. Вона працює гастроентерологом у місті Сторожинець Чернівецької області. Коли почалася пандемія COVID-19, попросилась у ковідне відділення. А другого дня повномасштабного вторгнення пішла до ТЦК. Була бойовим медиком, психологом, а потім – начмедом 94 батальону 107 бригади ТрО."Найважче на війні – втрачати побратимів. Якось у Макіївці треба було натягнути мотузку, щоб сушити випрані речі. Наш санінструктор Іллюша саме йшов на завдання. Сказав: "Дмитрівно, я повернуся і все зроблю". Але живим уже не побачили. Досі згадую його очі й усмішку, коли він востаннє зі мною говорив", – згадує лікарка.Восени 2024-го їй виповнилося 60 років і вона демобілізувалася за віком. Повернулася на роботу в лікарню. Продовжує допомагати військовим."Війна присутня в нашому житті постійно. Нещодавно був на прийомі переселенець із Маріуполя. Показував фото свого зруйнованого дому та плакав. У такі моменти лікар має бути поруч не просто як фахівець, а як людина. Вважаю своїм професійним обов'язком допомогти, підтримати, вселити надію", – говорить Ксенія Ткачук.Для неї медицина – це частина життя, яка не завершується після зміни. Лікарка постійно думає про пацієнтів, переживає за них, аналізує складні випадки, шукає найкращі рішення."Для лікаря не існує поняття "після роботи". Адже відповідальність за пацієнтів залишається з нами назавжди. Найголовніше – щоб пацієнт довіряв медику. Якщо вони спільно борються із хворобою, шансів перемогти набагато більше", – зауважила Ксенія Ткачук.У прифронтових громадах лікарі стають опорою для людей, допомагають упоратися з хворобами і страхом. Серед тих, хто щодня рятує, – Олександр Востротін, невролог і психіатр у харківському лікувально-діагностичному центрі "Лорітом" та КНП "Зміївська центральна районна лікарня"."Коли залишаєшся сам на сам із пацієнтами, починаєш розуміти цінність своєї роботи. Навколо все руйнується, але життя триває. Люди хворіють, їх треба рятувати. Робота стала моєю особистою психотерапією і дає сенс", – поділився Олександр Востротін.Нині через кадровий дефіцит навантаження на медиків у місті колосальне. Зросла і складність захворювань: фіксують стрімке зростання судинних, аутоімунних та онкологічних патологій, які значно помолодшали."Деякі пацієнти соромляться скаржитися, бо не хочуть обтяжувати рідних. І медичні працівники – це ті люди, які допомагають не залишатися наодинці із хворобою. Роботу не вдається залишити на робочому місці. Прокручування робочих моментів удома – звична справа: чи правильно я зробив, чи ту дав пораду? Через це багато колег має вигоряння, але інакше в нашій професії не виходить", – говорить лікар.Триматись у складний час допомагає стійкість колег, які продовжують працювати під час війни."Наша медицина має надзвичайно сильних фахівців, які працюють у складних умовах. Якщо ми хочемо зберегти цих людей, то повинні навчитися дякувати їм і ставитись із повагою. Бо лікує не дороге обладнання, а людина, яка стоїть біля ліжка пацієнта", – каже медик.А що підтримує найбільше – щира вдячність людей."Довіра пацієнта – найцінніше, з чим працюю", – додає Олександр Востротін.Робочий день сімейного лікаря не закінчується після офіційних годин прийому. Пацієнти часто телефонують увечері, у вихідні. Кожного вислухає і дасть необхідні рекомендації Катерина Мосюрчак, сімейна лікарка з Житомира. Вона вже 18 років працює в медицині."Українці часто приходять до лікарів, коли терпіти вже несила. От відчиняються двері кабінету – і ти бачиш невідкладну ситуацію, де треба негайно діяти. А пацієнт каже: "Я зараз крапельки вип'ю і поїду додому". Починаєш умовляти. Дзвінки після завершення робочого дня – теж звична справа для медиків", – розповідає лікарка.Війна майже не змінила звичного ритму роботи поліклініки в Житомирі, де працює Катерина Олександрівна."Першого дня війни вся Україна відчула шок. А наші пацієнти на восьму ранку вже стояли на здавання аналізів. Ніщо людей не зупинило – ні тривоги, ні ракети. Одній жінці казали: "Не знаємо, чи працюватиме лабораторія". А вона: "То що мені вмирати, якщо війна почалася?" Жоден лікар чи медсестра тоді не залишилися вдома. Хоч було страшно, всі вийшли на роботу", – пригадує медикиня.На думку фахівчині, найбільша цінність у медичній практиці – це повне взаєморозуміння між лікарем і пацієнтом."У цей складний час ми робимо все, що в наших силах. І хочемо, щоб пацієнти пам'ятали: лікарі – теж живі люди", – зазначила Катерина Мосюрчак.Пацієнти сьогодні потребують не лише професійної підтримки, а і психологічної – треба вислухати, заспокоїти, сказати добрі слова. У цьому переконана Алла Черкез, завідувачка неврологічного відділення КНП "Міська лікарня екстреної та швидкої медичної допомоги" в Запоріжжі, кандидат медичних наук, яка присвятила медицині 40 років."Бути поруч із пацієнтом у складний момент – це набагато більше, ніж просто призначити лікування чи уважно вислухати. Головне – зрозуміти людину, чесно окреслити можливості терапії та разом визначити план дій. Із хворобою важливо боротися пліч-о-пліч із пацієнтом, щоб людина відчувала і психологічну, і професійну підтримку. І розуміла, що вона не сама", – каже Алла Черкез.Лікарка зауважує, що більшість пацієнтів бачить лише частину роботи лікаря, коли він веде прийом. Але за цим стоїть значно більше: аналіз історії хвороби, обстежень, оцінювання ризиків, консиліуми з колегами."Я не вмію забувати про складні випадки, живу з ними: можу їхати за кермом чи мити посуд, але в голові постійно прокручую історії своїх пацієнтів. Доки не знайду відповіді, не заспокоюся. А коли знаходжу – відчуваю таку ейфорію, яку ні з чим не порівняти", – говорить Алла Миколаївна.Працювати у прифронтовому Запоріжжі, яке щодня зазнає ворожих обстрілів, складно."Але в мене ніколи не було думки виїхати з міста. Під час війни цінність праці лікарів значно зросла. Обставини змушують бути не лише фахівцями, а й просто чуйними людьми. Буває, пацієнт приходить мовчазний. На прийомі поступово розговорюється, плаче. А з кабінету виходить уже з усмішкою, бо відчув підтримку. Це надзвичайно цінно", – розповідає Алла Черкез.За її словами, через війну змінився спектр патологій. На тлі тривалого стресу, тривоги, порушень сну загострюються хронічні стани у пацієнтів усіх вікових категорій. А сам перебіг хвороб стає значно важчим. І тут найважливіше – щоб між пацієнтом і лікарем була довіра.Бути поруч із пацієнтом – це не лише про професію, а й щоденний вибір, відповідальність. Слухати, пояснювати, підтримувати, не залишати людину сам на сам із хворобою. Саме такими людьми є герої цього матеріалу.До Дня медичного працівника Acino, part of Arcera дякує лікарям, які щодня роблять значно більше, ніж просто лікують. Вони повертають людям упевненість, дарують надію і допомагають пройти через найскладніші моменти життя.Матеріал підготували за підтримки:
Поділитися сюжетом
Джерело матеріала
Згадувані персони