Демократия должна защищаться: почему запрет ультраправых партий оправдан

Один із головних уроків політичних катастроф XX століття видається парадоксальним.

Демократії інколи змушені вдаватися до заходів, які на перший погляд виглядають недемократичними – проти тих, хто цинічно використовує демократичну систему для того, щоб отримати владу, а потім повністю знищити демократію.

Проблема, звісно, полягає в тому, що це дає підстави стверджувати, ніби демократія сама себе скасувала.

Цей, здавалося б, нерозв’язний парадокс знову став актуальним із піднесенням ультраправих популістських партій, багато лідерів яких із цілком серйозним виглядом заявляють, що саме вони є справжніми захисниками демократії.

Проте, всупереч деяким твердженням, цей парадокс можна розв’язати.

"Бороти вогонь вогнем".

Візьмімо для прикладу ультраправу партію "Альтернатива для Німеччини" ("АдН").

Існують вагомі підстави для її повної заборони.

Це пояснюється загрозою, яку "АдН" становить для конституційного ладу Німеччини.

Ще у 1930-х роках німецько-єврейський емігрант Карл Левенштайн одним із перших висунув думку, що демократії повинні обмежувати основоположні права тих, хто використовує демократичні механізми для досягнення авторитарних цілей.

Спостерігаючи, як фашистські партії, здавалося, невпинно набирають силу, він закликав демократії "з вогнем боротися вогнем".

Уже тоді було зрозуміло, що демократії, які вдаються до дій, що на перший погляд суперечать демократичним принципам, ризикують завдати шкоди самим собі.

Проте після Другої світової війни саме цю ідею була покладена в основу Основного закону ФРН.

Федеральний конституційний суд Німеччини застосував її, заборонивши партію-спадкоємицю нацистів, а згодом – і Комуністичну партію Німеччини у 1950-х роках.

Але у новітній історії той самий суд відхилив спробу заборонити нечисленну неонацистську Націонал-демократичну партію Німеччини (НДП, пізніше перейменовану на Die Heimat – "Батьківщина"), оскільки вона не мала реальних шансів прийти до влади.

Водночас суд запропонував законодавцям внести зміни до конституції, щоб позбавити державного фінансування партії, які офіційно визнані ворожими до демократії.

Відповідні зміни до Основного закону згодом були ухвалені.

На відміну від НДП, "АдН" цілком може сформувати уряд в одній зі східних земель Німеччини вже цього року.

Чи заборонять "Альтернативу для Німеччини"?.

Передбачаючи таку можливість, авторитетна група фахівців нещодавно оприлюднила масштабне дослідження щодо того, чи може Конституційний суд схвалити заборону партії.

Автори проаналізували не лише офіційні партійні програми "АдН", а й багаторічну історію висловлювань її керівників та прихильників, включаючи 2,9 мільйона повідомлень у соціальних мережах.

Правознавці загалом позитивно оцінили наукову ґрунтовність цієї роботи.

Хоча дехто сумнівається, що дискримінаційні політичні пропозиції "АдН" досягають юридичного порога, який дозволяє вважати їх загрозою людській гідності.

Однак політична картина є менш однозначною, ніж юридична.

Багато коментаторів побоюються, що заборона партії, яка може отримати до 40% голосів в одній зі східних земель і нині очолює загальнонаціональні рейтинги, фактично означатиме виключення значної частини громадян із політичного процесу.

Вони також попереджають, що така заборона може остаточно розчарувати багатьох виборців у демократії.

Ну й дозволить ультраправим представити себе мучениками.

Проте ці побоювання перебільшені.

Розмір партії, безумовно, має значення – але якщо партію не можна заборонити через те, що вона занадто мала й не здатна прийти до влади, то не можна водночас стверджувати, що її не можна заборонити й тоді, коли вона стала великою.

Очевидно, що чим більшою є антидемократична партія, тим більшу загрозу вона становить для демократії.

Водночас втрати від заборони не обов’язково будуть вищими.

Так, частина громадян може відчути себе позбавленою політичного представництва.

Але так відбувається завжди.

Демократія – це не утопія, де кожне особливе побажання кожного громадянина неодмінно задовольняється.

Щоб одні політичні цілі перемогли, інші мають зазнати поразки.

А іноді певну політичну програму необхідно заборонити, щоб зберегти фундаментальні засади держави: демократичне врядування, верховенство права та повагу до людської гідності.

Аргументи за і проти.

Головне завдання полягає в тому, щоб забезпечити існування вільної та чесної політичної конкуренції в довгостроковій перспективі.

Можна заперечити: якби ультраправий уряд ухвалив закони, які підривали б рівноправний статус окремих меншин, суди зрештою скасували б їх.

Але до цього моменту люди вже постраждають.

Ба більше, сам факт, що партії дозволено відкрито пропагувати антидемократичні цілі, шкодить політичному життю країни, адже дає громадянам зрозуміти, що такі погляди можуть бути цілком прийнятними.

Побоювання, що ультраправі діячі стануть мучениками, також є необґрунтованими – адже вони вже давно подають себе саме так.

Їхня звична стратегія полягає в тому, щоб переконати громадян, ніби існує підступний політичний істеблішмент, який пригнічує їх, тоді як вони єдині говорять правду владі.

Достатньо послухати Марін Ле Пен у Франції чи Найджела Фараджа у Британії.

Навіть коли вони можуть вільно брати участь у політичній боротьбі (попри те, що, ймовірно, порушували базові правила), вони все одно зображають себе жертвами інтриг політичних еліт.

Залишається ще одне, серйозніше заперечення.

Якщо ультраправих звинувачують у прагненні усунути інших від політичної конкуренції або сфальсифікувати демократичне змагання (саме такі звинувачення висувають і проти "АдН"), то справді може здатися парадоксальним, що захист демократії потребує усунення певної партії з виборчої боротьби.

Проте й цей аргумент не враховує одного принципового моменту.

Ультраправі схильні відкидати базову демократичну домовленість, яку приймають усі інші.

Демократія існує завдяки взаємній готовності всіх політичних сил визнавати владу тих, хто перемагає на виборах.

Однак багато ультраправих лідерів чітко дали зрозуміти, що не збираються дотримуватися цієї домовленості.

Вони прагнуть необмеженої влади й відмовляються визнавати право керувати країною за "корумпованим істеблішментом" чи представниками меншин, яких вони не вважають частиною "справжнього народу".

Це не лише теоретичне припущення.

Ультраправі політики, які приходять до влади – від Віктора Орбана в Угорщині та Ярослава Качинського в Польщі до Дональда Трампа у Сполучених Штатах – послідовно намагалися змінити правила гри на свою користь, хоча політичне поле має залишатися рівним для всіх.

Якщо надати ультраправій партії достатньо часу та влади, вона, найімовірніше, встановить режим так званого "конкурентного авторитаризму" – систему, в якій вибори формально проводяться, але вже не є чесними.

Саме тому неправильно говорити про подвійні стандарти щодо демократів і авторитаристів.

Адже одна сторона прагне зберегти політичну конкуренцію, інша – остаточно її ліквідувати.

Стаття початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.

Автор: Ян-Вернер Мюллер, професор політології Принстонського університету.