Головний пріоритет Путіна – не перемогти, а просто продовжити війну: інтерв'ю Пітера Дікінсона

Британсько-український журналіст редактор Ukraine Alert в Atlantic Council і видавець журналу Ukraine Business Magazine Пітер Дікінсон дав велике інтерв'ю 24 Каналу.

У розмові з журналісткою Софією Назаренко експерт проаналізував поточний стан українсько-російської війни, можливу мобілізацію в Росії та констатував економічне виснаження РФ.

Пітер Дікінсон прокоментував зміну українського військового керівництва, а також переговорні перспективи та нові сигнали з Вашингтона, окремо наголосивши на тому, що, на його думку, "дух Анкориджа" як переговорний формат – офіційно мертвий.

Інтерв'ю відбувалося англійською в форматі відео, 24 Канал переклав розмову українською та подає її текстову версію.

Чи готує Кремль нову мобілізацію та чи можливі переговори

Аналітики Інституту вивчення війни (ISW) повідомляють, що Кремль звільняє місце для вербування злочинців, а Росія розширює повноваження щодо мобілізації та воєнного стану. Видно, що Путін готується до чогось більшого після парламентських виборів восени. Що на нас чекає після цих виборів у Думу? І якщо Путін справді піде на цей ризикований крок, що це означатиме для України, особливо в практичному сенсі, для ситуації на полі бою?

Думаю, зрозуміло, що він мусить щось робити. Зараз уже кінець липня 2026 року, а Росія досягла в Україні абсолютно мінімальних успіхів. На окремих ділянках фронту вони навіть втратили те, що раніше захопили. Усе це вимірюється метрами в полях, можливо, якимось селом тут або там. Тобто ми можемо говорити, що їхнє вторгнення фактично заходить у глухий кут. Безумовно, вони майже повністю втратили імпульс.

Якщо Путін хоче зберегти цей імпульс або повернути ініціативу, йому треба щось змінювати. Йому доведеться спробувати щось нове. Чи означатиме це просто вливати ще більше людей у м'ясорубку? Можливо. Це, мабуть, його перший інстинкт. Це по-російськи.

Але масова мобілізація була б для нього дуже, дуже ризикованою політично. Він чудово пам'ятає, що сталося у 2022 році, коли оголосили часткову мобілізацію і майже мільйон росіян утекли з країни. Був величезний негативний економічний ефект і дуже значний удар по суспільних настроях. Люди були дуже незадоволені, багато хто відкрито висловлював розчарування й фрустрацію, і знову ж таки – люди голосували ногами, залишаючи країну.

Тож він би дуже хотів цього уникнути. Я вважаю, що масова мобілізація все ще малоймовірна, але є хороші шанси, що ми побачимо інші форми прихованої мобілізації.

У різних регіонах, у різний спосіб, вони тиснутимуть, наприклад, на студентів, можливо, на останні залишки тюремного контингенту, на тих, кого звинувачують у злочинах, – саме такі групи. Або може бути географічно обмежена мобілізація, яка стосуватиметься лише окремих частин країни, де, на їхню думку, це можна провести легше, не виносячи це на вулиці Москви чи Санкт-Петербурга.

Тобто варіантів багато. Це не чорне й біле, не проста бінарність: або масова мобілізація, або нічого. Я думаю, що значно ймовірнішим є саме прихований варіант або більш непомітний спосіб це зробити. Але щось їм робити доведеться, бо на фронті вони не просуваються, а втрати в них катастрофічні.

До того ж, судячи з усього, нинішня модель вербування через великі грошові виплати також починає втрачати ефективність. У них дедалі менше росіян, готових фактично поставити життя на кін за ті гроші, які їм пропонують. Тобто вони провалюють рекрутинг. Тож щось має змінитися. Але я особисто вважаю, що масова мобілізація зараз була б для Росії дуже великим ризиком.

Якщо не масова мобілізація, а часткова – студентів та інших людей у Росії. Але як ви думаєте, чи буде це результативним для російської армії? Чи справді це змінить ситуацію на полі бою? Адже здається, що навіть якщо вони мобілізують 300 тисяч солдатів, нічого не зміниться. Вони просто, можливо, зроблять це швидше і захоплять ще кілька посадок в Україні?

Якщо закинути в цю війну ще сотні тисяч додаткових військових, це, на мою думку, матиме вплив.

Я не думаю, що це буде вирішальним у військовому сенсі. Це не така війна. Це не Перша світова. Це не Наполеонівські війни. Тут усе не зводиться до чисельності. Це не Друга світова, зрештою.

Тож я не думаю, що це був би вирішальний прорив, але це дозволило б Росії продовжувати війну. І це важливий момент, бо для Путіна головна загроза зараз – не стільки програти в Україні, скільки зупинити війну в Україні й пояснювати російському суспільству, чому вони вели цю неймовірно криваву війну й отримали настільки мізерні здобутки, настільки малі вигоди, чому вони фактично провалилися в ключових цілях свого вторгнення.

Тому головний пріоритет Путіна зараз – не обов'язково перемогти, а саме продовжити війну. Якщо він зможе влити ще сотні тисяч росіян, багато з них будуть гарматним м'ясом. Загальна кількість убитих і поранених зросте з нинішніх приблизно 30 тисяч до, можливо, 50 тисяч – десь у цьому діапазоні. Але це дасть Путіну ще одне вікно можливостей, щоб тягнути війну, можливо, ще рік, а можливо, ще два.

І в Росії, і в оточенні Путіна багато хто, безумовно, сподівається, що щось зламається на українському боці. Або українська армія сама досягне межі можливостей, або українське суспільство, або, що я вважаю більш імовірним, станеться розлам у коаліції країн, які підтримують Україну. У нас будуть вибори у Франції, будуть вибори в Німеччині. Росіяни розраховують на свої політичні сили в цих країнах, які якимось чином доб’ються скорочення або припинення допомоги Україні.

Тож для Путіна справа саме в тому, що він має затягувати війну.

Він не може прийняти мир на нинішніх умовах. Це було б для нього катастрофою. Це було б стратегічною поразкою Росії. Тому він мусить продовжувати війну, щоб уникнути складних запитань і дуже важких пояснень, на які в нього просто немає відповідей. І водночас – сподіватися, що десь на українському боці щось таки зламається.

Bloomberg повідомляє, що Москва, звісно, досі хоче захопити Донбас, але навіть більше – перед будь-якими мирними переговорами вони не готові відмовитися від територій у Сумській і Харківській областях, невеликих шматків землі, які можна частково окупувати, і кажуть, що не використають це як буферну зону. Але, чесно кажучи, ми знаємо, що Росія пропустила всі дедлайни щодо захоплення Донбасу. Наскільки реалістичною є нинішня мета Путіна? І чи погодиться американська сторона на такі умови?

Насамперед, я вважаю, що цей нещодавній звіт Bloomberg про так звані буферні зони та нову, жорсткішу позицію Росії – це відчайдушна риторика з боку росіян.

Вони бачать, що не досягають жодного прогресу в напрямку про-кремлівського миру. І намагаються показати американцям, передусім їм, а також міжнародній спільноті: мовляв, якщо ви з нами не погодитеся, ми станемо жорсткішими, ускладнимо вам життя.

Але про що ми взагалі говоримо?

Йдеться про дуже-дуже вузьку смужку землі на кордоні в Харківській та Сумській областях. З військового погляду це безглуздо. Це не буферна зона в нинішніх умовах, з нинішніми військовими технологіями, в умовах дронової війни, з якою ми маємо справу, – це буквально нічого не означає. Воно не має жодної практичної цінності.

Тому це порожні слова з боку Росії, які лише підкреслюють їхній відчай. Вони просто кажуть: дивіться, у нас ще є карти.

Але карт у них дедалі менше. Вони вже неодноразово розігрували карту ядерної загрози, і вона вже не працює. Тепер вони говорять про буферні зони, про жорсткість. І знову ж таки – це не має жодного сенсу з військового погляду.

Тож вони явно відчувають тиск. Вони явно відчувають фрустрацію від того, що наратив вислизає з їхніх рук, що Захід більше не відчуває такого тиску, а українці більше не вважають за потрібне йти на нові поступки.

Чи може Путін досягти своїх цілей на Донбасі? Зараз так не виглядає. Подивіться, що ми бачили у 2026 році. Цього року вони досягли абсолютно мінімального прогресу. Вони навіть близько не наблизилися до своїх графіків.

Ми постійно чуємо про нові дедлайни: до початку року, до весни, до Дня перемоги, до літа, до вересня. Це вже нагадує день бабака. Схоже, що ми ще роками можемо крутитися в цьому ж циклі.

І потім кажуть, що Путін поставив нову мету: Донбас буде захоплено до 2029 року чи коли там ще. Звісно, що завгодно може статися, але на зараз так не виглядає. Не видно, щоб вони були близько до досягнення своїх цілей. І не видно, що вони взагалі мають ідеї, як цього досягти.

І тут знову ж таки розмови про буферні зони – це натяк на те, що вони просто не знають, що ще робити, як ще посилити тиск на полі бою в Україні або за столом переговорів.

Інтерв'ю з Пітером Дікінсоном – дивіться відео:

Економіка Росії вже не тягне війну

Поговорімо також про економічну ситуацію в Росії. Учора Путін провів спеціальну нараду й сказав, що економічна ситуація стабільна. Ви погоджуєтеся з цією заявою? Особливо з огляду на паливну кризу. У Криму й досі немає пального. Російські пропагандисти кажуть, що там досі немає електрики. І ми також бачимо зміни в українській стратегії. Українські військові тепер б'ють по російських маркетплейсах, як-от Wildberries, і, хоча це не військові цілі, я б сказав, що це також б'є по російській економіці, бо це дрібний бізнес на великому майданчику. Що ви скажете?

Я вважаю, що Путін правий, коли каже, що ситуація стабільна. Вона стабільно погіршується. Стабільно деградує. Там багато стабільності, але вниз іти ще довго, і вона, я б сказав, доволі стабільно йде вниз. Тож, загалом, справедливо. Думаю, він був точний. Хоча, звісно, він, мабуть, мав на увазі не зовсім це.

Так, росіянам зараз дуже непросто. І я думаю, що паливна криза, яку ми бачимо зараз, – це лише верхівка спису, лише початок. Черги на заправках, нормування пального, високі ціни, дефіцит – усе це велика проблема, яка зачіпає дуже багатьох звичайних росіян, і вони це відчувають.

Але це може дуже швидко нарости. Ми можемо говорити про дефіцит у магазинах, нестачу продуктів, обмеження транспортування; це може перерости у логістичний колапс по всій країні, і це вже на горизонті, хоч і не дуже далеко. Це може статися впродовж кількох місяців, а в окремих регіонах – навіть протягом тижнів. У Криму ми це вже бачимо.

І ви згадали про нещодавнє розширення української стратегічної кампанії ударів – тепер вона охоплює ці великі e-commerce-хаби, складські та розподільчі комплекси, які відіграють важливу роль у російській воєнній машині. Вони постачають багато компонентів і деталей для російських військових.

Там проходить дуже багато різних речей: компоненти для дронів, елементи радіоелектронної боротьби, форма, навіть шоломи, бронежилети тощо. Все це йде через ці хаби. Тому Україна б'є по них, але це також має сильний вплив на російську економіку. Я, здається, читав якісь неймовірні цифри – щось на кшталт 8,5 відсотка ВВП проходить через ці канали.

І вони є цілком легітимними військовими цілями з погляду права України на самозахист. Але водночас вони дуже сильно впливають на російську економіку й повертають війну назад, до самих росіян.

Це, очевидно, одна з ключових цілей України зараз – зруйнувати уявлення, що в Росії є стратегічний тил, що Росія – це безпечна гавань, і що можна воювати в Україні, не відчуваючи наслідків удома.

Саме з цим росіяни жили перші чотири роки війни, але зараз Україна цілеспрямовано це ламає. Вона буквально б’є по самій основі цієї думки: можна вести війну в чужій країні й не мати жодних наслідків.

Зараз багато росіян лише в останні тижні починають усвідомлювати: ми втягнуті у велику війну, і вона прийде до нас. Уникнути цього не можна.

Їм це не подобається. Дуже багато недовіри, дуже багато людей питають: чому ми? Чому зараз? Що відбувається? Що коїться? Їм доведеться звикнути до цього. Боюся, це реальність, з якою вони зіткнуться в найближчі місяці.

Я думаю, що зараз уся проблема цієї війни полягає не лише в пересічних росіянах, а й у російських елітах. За словами президента України, оточення Путіна розуміє, що Путін насправді є великою проблемою в Росії зараз. Я процитую: «Навколо Путіна формується токсична атмосфера». Але чому? Кого, на вашу думку, мав на увазі Зеленський? Чи йдеться про російських олігархів, чи, можливо, навіть про військові еліти, людей із КДБ?

Я впевнений, що в російській еліті є багато людей, які чудово розуміють, що ця війна була помилкою і тепер стала катастрофою. Починати її взагалі було помилкою. Вона будувалася на багатьох хибних передумовах, на багатьох хибних розвідданих і хибних припущеннях. І тепер вона перетворюється для Росії на дедалі більшу катастрофу, яка в майбутньому стає дедалі небезпечнішою для самої Росії.

Вона починає становити реальну загрозу для власної траєкторії розвитку Росії, а можливо, навіть для подальшого існування Російської Федерації в її нинішньому вигляді. Тобто багато людей у російському істеблішменті це прекрасно розуміють. Дуже серйозні люди, які здатні побачити, куди все це йде.

Чи готові вони (росіяни, – 24 Канал) повстати проти Путіна – це зовсім інше питання. Я припускаю, що Зеленський тут намагається посіяти трохи невизначеності в таборі противника, і це цілком нормально в умовах війни. Але я все ще скептичний щодо того, що на цьому етапі можливі повстання або палацовий переворот проти Путіна.

Усі в Росії на цьому рівні істеблішменту дуже сильно залежать від нього. Багато хто буквально безпосередньо від нього залежить. Уся їхня кар’єра або статки, їхні величезні багатства прив’язані до Путіна особисто. А альтернативи нечіткі. Немає реальних альтернативних центрів сили. Можливо, лише військові, але й то – більше немає, до чого їм було б прив’язатися. У Росії немає політики, немає опозиції тощо.

Тож багато людей зараз дуже розчаровані. Я впевнений, що багато хто дезорієнтований і між собою говорить: щось має змінитися. Але, гадаю, ми все ще дуже далеко від моменту, коли люди будуть готові стати й ризикнути тим, що мають, аби вибратися з тієї ями, в яку Путін їх загнав.

Новий головнокомандувач ЗСУ, відставка Федорова та реформи

Поговоримо також про ситуацію всередині України. Зараз ми маємо великі зміни. У нас новий головнокомандувач – Михайло Драпатий. Як би ви його схарактеризували?

Генерал-майор Драпатий – це людина, про яку багато років дуже позитивно говорили найреформістськіші або прогресивніші кола українських військових і ширше – українського громадянського суспільства. Він привернув до себе увагу ще у 2014 році, коли брав участь у звільненні Маріуполя, коли Кремль уперше намагався захопити місто в 2014-му. Він брав участь у війні на сході України.

Потім він став дуже помітною фігурою, яка проявила себе надзвичайно гідно. Тоді його називали героєм, і відтоді він вибудував цю репутацію.

Це фронтовий генерал. Це людина, чия репутація побудована на власних діях. Він не старосвітський військовий. Це не людина, яка прийшла з військової академії й вчила свою війну за застарілими радянськими підручниками. Скажімо так, він вчився на місці, безпосередньо на фронті.

Він візіонер. Він реформатор. І, я думаю, він надаватиме більше повноважень найталановитішим молодим командирам в українській армії. Він визначатиме тих, хто працює найкраще, і даватиме їм більше сил, більше інструментів, щоб рухатися далі.

Він також пріоритизуватиме технологічні аспекти сучасної війни – дронову війну, радіоелектронну боротьбу і так далі. Він справді є саме тим, чого багато людей, знову ж таки з прогресивного крила українського війська, вимагали роками. Вони казали: ми маємо відмовитися від радянської моделі. Нам потрібні значно динамічніші, сучасніші збройні сили, і саме він може це зробити.

Тому, на мою думку, це призначення дуже важливе для України. Я бачив реакцію – багато людей були дуже збуджені, говорили про святкування серед військових на фронті, про стан ейфорії. Усі вітали одне одного. Там не було великого скепсису на кшталт: хто це такий? Чи правильний це крок? Я б сказав, що загальний настрій, який я відчув, був таким: нарешті, тепер ми можемо рухатися вперед.

Олександру Сирському, людині, яку Драпатий замінив, теж слід віддати належне. Це дуже серйозний військовий командир, дуже компетентний командир. Він відіграв ключову роль у перемозі України в битві за Київ у 2022 році, у успішному контрнаступі та звільненні Харківщини. Це справді значущі моменти в сучасній європейській військовій історії. Він був там ключовою фігурою і заслуговує на визнання.

Але війна так сильно змінилася, що він, можливо, був не з того покоління, щоб і надалі очолювати армію. У певному сенсі він усе ще значною мірою був із радянської школи. Тож, думаю, це поколіннєва зміна, яка, можливо, могла статися раніше. Але тепер, коли вона сталася, є дуже поширене відчуття, принаймні таке, яке я відчуваю, що люди це вітають. Вони вважають цей крок дуже обнадійливим.

І ще одна важлива річ: якщо подивитися на росіян, то вони зовсім не в захваті. Їм це не сподобалося. Вони розуміють, хто саме очолив українське військо, і розуміють, що це дуже серйозний противник. Вони були задоволені Сирським, бо розуміли його. Це їхня школа – радянсько-російська школа. А цей новий чоловік – ні, і вони це знають. Вони знають, що це небезпечно. І це було видно по всьому: вони були дуже некомфортно налаштовані щодо цього рішення і зовсім не в святковому настрої.

Але в нас також є велика проблема в Україні зараз – мобілізація. Це, я думаю, головна тема для обговорення останніх тижнів, особливо коли ми бачили протести на користь міністра оборони Михайла Федорова, а потім люди були проти Сирського. І головна проблема – це тип мобілізації, який триває в Україні. Ми знаємо, що рівень суспільної довіри падає. Але я не знаю, які гнучкі рішення може використати Україна, щоб розв’язати цю проблему, особливо якщо Україна хоче показати, що в нас сучасна армія. І наскільки небезпечною може бути ця проблема, якщо Путін оголосить навіть часткову мобілізацію?

Тут немає ідеального рішення. Треба чесно це визнати. Український уряд, українська держава просять людей іти й ризикувати життям, і багато хто не виживе. Це сувора реальність.

Ми говоримо про російські втрати, але українці також зазнають страшних втрат. І всі це знають, і всі розуміють, що багато з тих, кого призивають, мобілізують або хто навіть добровільно йде, ставлять своє життя на кін і можуть не повернутися.

Тож, по суті, безболісного рішення тут немає. Одна з ключових речей – це мати чіткий шлях служби, а потім можливість піти зі служби або мати тривалі перерви, якийсь світло в кінці тунелю. А не просто сказати: добре, тепер я в армії й ніколи звідти не вийду, якщо тільки мене не поранять або я не загину.

Ще один ключовий фактор – це реформи в самій армії, спосіб проходження служби, поведінка командирів.

Одним з закидів, які ми часто чули на адресу Сирського та армії, яку він формував, була наявність жорстокості. Були свідчення зловживань. Були свідчення про те, що життя солдатів марнували без потреби. Були ігри з політикою, коли цілі підрозділи позбавлялися вкрай необхідних постачань і боєприпасів, тоді як так звані улюблені частини отримували більше.

Я думаю, якщо військо зможе придушити це і створити набагато прозорішу систему, де люди будуть знати, що їхнє життя цінується, де їхні права поважають і захищають, і де, як я вже казав, є світло в кінці тунелю, де вони знають, що можуть відслужити певний час, а потім піти, якщо захочуть, – усе це стане чинниками, які заохотять людей не тікати й не намагатися ухилитися від мобілізації, якщо їх викличуть.

Але знову ж таки, фундаментально це велика справа, яку кожен має для себе вирішити. Ми говоримо про рішення на межі життя і смерті, і тут немає ідеального виходу.

А як щодо Михайла Федорова? Бо здається, що він не отримає посаду міністра оборони знову. Зеленський сказав, що запропонував йому роль, зосереджену на військових інноваціях, щось на кшталт віцепрем’єра, як він сказав. Водночас ми бачимо, що процес, імовірно, триватиме, принаймні так було з учорашніх новин. Як, на вашу думку, має розвиватися ця ситуація?

У Федорова дуже сильна репутація. Вона була в нього ще до того, як він став міністром оборони, і, я б сказав, він справді виконав дуже вражаючу роботу. Багато людей хвалили його протягом усього часу в Міноборони як дуже інноваційну, трансформаційну фігуру. Людину, яка просувала технологічні пріоритети, необхідні Україні, але водночас чистила це дуже-дуже проблемне міністерство.

Це величезне міністерство з великою кількістю укорінених інтересів, великою кількістю бізнес-інтересів і великим простором для корупції. І він теж це вичищав, що було необхідно й залишається необхідним. Очевидно, це не принесло йому багато друзів. Але зараз, мені здається, складно уявити, що його могли б повернути.

У нас уже є новий виконувач обов'язків міністра оборони, який теж є дуже компетентною, дуже поважаною людиною. І Зеленський уже, я вважаю, здійснив досить значний розворот або відкат, змінивши командування армії.

Тож мені здається малоймовірним, що він ще й скаже Федорову: добре, тепер повертаєшся назад. Хоча, можливо, це було великою помилкою – прибрати його. Тому, фактично, м'яч на полі Федорова. Чи він наполягатиме на принципі: або Міноборони, або нічого? Чи скаже: добре, давайте створимо щось, де я зможу прийти й мати дуже важливу роль у тих сферах, де моя експертиза найбільш ефективна?

Чи зможе він працювати з новою командою в Міноборони? Схоже, що з новим головнокомандувачем у нього хороші стосунки на особистому рівні. Вони, здається, дуже добре ладнають. І Федоров був серед тих, хто дуже швидко привітав це призначення як ковток свіжого повітря, як джерело нової надії.

Тож, можливо, тепер він дещо пом'якшить свою позицію, коли ситуація змінилася. На цей момент так не виглядає. Але будь-якої миті ми можемо почути новину, що для нього знайшли нову посаду.

На мою думку, усе насправді залежить від нього. Чи хоче він стояти на принципі й казати: або все, або нічого? Чи хоче він домагатися від Зеленського створення такої моделі, де він зможе бути ефективним і мати реальну владу? Наприклад, посада віцепрем'єра, яка б спеціально фокусувалася на defense tech, могла б бути хорошим варіантом. Але це все одно особисто залежить від Федорова.

"Дух Анкориджа" більше не працює

Поговоримо також про нещодавню зустріч між Лавровим і Марко Рубіо. Вона тривала 35 хвилин, була доволі короткою, і загалом Рубіо сказав, що старі формати – тобто так званий дух Анкориджа – провалилися, і щоб закінчити цю війну, потрібно вигадати нові ідеї, нові формати. Але чи варто це читати як позитивний сигнал для України?

Я думаю, так, це точно позитивний сигнал. Це треба було сказати. Ми дуже довго чули, як росіяни без кінця говорять про дух Анкориджа, але так і не пояснюють, що саме мають на увазі. Але я думаю, вони вважали, що це означає: Америка тиснутиме на Україну, щоб та прийняла російські умови.

Власне, саме це, на мій погляд, росіяни й розуміли під цим: Америка застосує максимальний тиск на Україну, щоб отримати кремлівську мирну угоду, яку Кремль потім зможе продати російському суспільству і сказати: ось, ми домоглися свого. Але, за моєю думкою, це лише створило б умови для нової війни в майбутньому – для продовження російського вторгнення.

Тепер ми бачимо з коментарів Рубіо, що він був дуже конкретним: мовляв, дух Анкориджа офіційно мертвий. Це, по суті, було пряме формулювання: усе, його немає. Немає духу Анкориджа. Якщо він колись і був, то тепер його точно немає. І я думаю, що жоден росіянин уже навіть не намагатиметься вдавати, ніби це ще можливо.

Вони вже розуміють, що цього не буде. І я думаю, було дуже важливо, що державний секретар США надіслав цей чіткий сигнал, який він уже надіслав. А зустріч, як ви зазначили, тривала лише 35 хвилин. Це надзвичайно коротко. Це майже як формальність, як ввічливість. Очевидно, вони дуже швидко дали одне одному зрозуміти, що жодного простору для реального прогресу немає, а потім вийшли й сказали: так, дух Анкориджа завершено, духу Анкориджа немає.

Це був важливий крок. Він, можливо, не наближає нас до миру безпосередньо, але віддаляє від небезпечного сценарію російсько нав’язаного миру, який рік тому справді виглядав потенційною загрозою, коли відбулася зустріч в Анкориджі, і після неї росіяни були переконані, що отримають саме це. Тепер, гадаю, вони вже не мають ілюзій. Цього не станеться.

І після цього Зеленський сказав, що хоче відновити переговори до осені. Він сказав це сьогодні, а вчора мав телефонну розмову з Джаредом Кушнером і Стівом Віткоффом. Логічно, що Україна хоче відновити переговори до осені, бо ми знаємо, що зима буде дуже важкою, можливо, навіть важчою, ніж попередня. Але як ви думаєте, чи можемо ми побачити будь-які тристоронні переговори до осені?

Простіше кажучи – ні. Я все ще вважаю, що ми фундаментально не вийшли за межі тієї позиції, в якій Росія не може прийняти нинішній статус-кво.

Для Росії погодитися на мирну угоду зараз, яка б у основному базувалася на нинішній лінії фронту, означало б визнати, що Україна – це суверенна незалежна держава зі своїм урядом, зі своїм правом на власну зовнішню політику, і що вона глибоко інтегрована в західний світ, а особливо – у західну систему безпеки.

Для росіян це катастрофа з точки зору їхнього довгострокового бачення імперської ідентичності, а також з огляду на риторику самого Путіна, який твердить, що Україна – це частина Росії, що українці – це по суті росіяни, що вони один народ, що Україна – це історично російська земля й так далі.

Визнати це зараз, після сотень років російського домінування, означало б визнати, що війна Путіна за відновлення контролю над Україною фактично втратила Україну. Саме це б і означало. І це абсолютно неприйнятно для самого Путіна та, як мені здається, для російського народу.

Тож те, що вони робитимуть, і те, що робили останні півтора року після повернення Трампа до Білого дому, – це тягнути час. Казати: так, звісно, ми хочемо переговорів, але що щодо цього? А що щодо того? І так далі. Намагаючись розтягнути процес. І це знову тягнення часу, бо Путін не може прийняти мир у чомусь близькому до нинішньої ситуації, до нинішнього статус-кво.

Отже, він має якось тримати війну далі, сподіваючись, що десь щось зламається на його користь – або в Україні, або в альянсі, у коаліції країн, які підтримують Україну. І він продовжуватиме саме це. Він не погодиться на мир, який визнає право України існувати як держава. Це виключено.

Лора Лумер у Києві та битва за MAGA-аудиторію

Ще одна людина, яка зараз у Києві, – це протрампівська блогерка Лора Лумер. І це насправді дуже цікаво, бо раніше вона виступала проти допомоги Україні, а тепер її критикують російські пропагандисти за те, що вона приїхала до Києва. І вона сьогодні сказала, що, ймовірно, навіть може зустрітися із Зеленським. Чому цей візит важливий? І як ви думаєте, чи буде вона тепер транслювати проукраїнські меседжі аудиторії MAGA?

Я думаю, це дуже важливо, бо вона – велика фігура у світі MAGA. Багато українців, яких я бачу онлайн, і інших прихильників України чи її союзників дуже критично ставляться до неї, а певною мірою й відкидають її, кажучи: добре, тепер вона це говорить, але ж раніше була ключовою прихильницею Росії.

Вона просувала російські наративи, була надзвичайно негативною до України, надзвичайно критичною, поширювала багато з найекстремальнішої російської пропаганди.

Тобто серед деяких людей є такий безпощадний підхід, але, на мою думку, це помилка. Треба дивитися на факти й казати: добре, з яких би причин вона це не робила, якими б не були її мотиви, якою б людиною вона не була – чесно кажучи, те, що вона робить, це виграш для України. Це очевидно корисно для України.

Вона здатна звертатися до ключової аудиторії, з якою Україні дуже важко було комунікувати. Аудиторія MAGA була насичена кремлівською пропагандою від самого початку, ще задовго до повномасштабного вторгнення. Це була реальна проблема для України, і вона дуже шкодила.

Тож тепер, коли у нас є новий союзник або адвокат, було б безглуздо скривити носа й сказати: ні, вона погана людина, нам не подобається, що вона казала раніше. Вона може відіграти важливу роль. І знову ж таки, неважливо, які її особисті мотиви. Ми не можемо залізти їй у голову й знати, чому вона це робить. Але вона говорить до людей, з якими Україні потрібно говорити. А її меседжі загалом саме такі, які Україна й хотіла б чути.

Це важливий момент. Це частина ширшої громадянської війни всередині MAGA щодо питання Росії та України. Частково це тому, що багато людей у MAGA побачили, як росіяни підтримують іранців проти американців, і сказали: зачекайте хвилинку, ці люди явно наші вороги, а не друзі. І тоді вони почали дивитися на українське питання уважніше, а не лише крізь призму Джо Байдена, демократів чи глобалістів, чи чогось подібного.

Отже, усе це зараз відбувається, і Лумер може відігравати важливу роль. І ще один момент: подивіться на російських тролів, вони буквально скаженіють через неї. Я це особисто бачив у деяких постах, які сам робив. Я викладав кілька речей просто на кшталт: ну ось вона, досить нейтрально. І мене завалювали коментарями з російських троль-фабрик, тому що, очевидно, їм надіслали сигнал: це для нас дуже погано, треба атакувати її, треба її дискредитувати, треба вилити на неї весь бруд, який тільки можемо.

Це завжди хороший знак. На це треба звертати увагу, бо це й є російська стратегія в чистому вигляді. Вони явно дуже невдоволені тим, що вона говорить і що робить. Тож, на мою думку, це треба вітати.

Велика Британія, зміни в уряді та незмінна підтримка України

І моє останнє запитання на сьогодні – про вашу країну, про Велику Британію, про нещодавні зміни там, новий уряд і міністра оборони. Що це означає для Британії та для самої України? Чи слід нам чекати якихось змін у політиці Великої Британії щодо України?

Це, чесно кажучи, досить нудна відповідь, але, думаю, ні. І це добра нудна відповідь. Якщо подивитися на українсько-британські відносини від початку повномасштабної війни й навіть за кілька років до цього, то ми все ще живемо в безпрецедентному періоді нестабільності в британській політиці. Британська політика, як відомо, – це переважно світ поміркованих сил. Це не середовище, яке зазвичай сприяє екстремізму будь-якого типу.

Але останні п'ять років чи приблизно так ми бачили дуже багато турбулентності. Дуже швидкі зміни прем’єр-міністрів. У нас було три консервативні прем'єр-міністри поспіль у швидкій зміні. А тепер у нас уже другий лейбористський прем’єр-міністр менш ніж за два роки відтоді, як вони прийшли до влади. Тобто багато всього відбувається: злети й падіння, політичні хитання маятника.

І єдине, що, як мені здається, було стабільним, – це підтримка України. Єдине, в чому, здається, всі ці сили – дві головні партії та британське суспільство загалом – більш-менш погоджуються, або принаймні велика більшість погоджується, це те, що Британія має стояти з Україною.

Тож кожного разу, коли приходить новий прем'єр, починається своєрідне змагання: хто зробить більше для України. І перше, що вони кажуть: у зовнішній політиці ми зробимо ще більше, ніж попередник. Ми будемо сильнішими. І саме це ми бачимо з Енді Бернемом відтоді, як він очолив уряд. Він одразу зателефонував Зеленському. Його новий міністр закордонних справ одразу зателефонував українському колезі. Він спеціально наголосив: ми стоїмо з Україною.

Я був би дуже здивований, якби ми не побачили Енді Бернема в Україні протягом найближчих тижнів. Думаю, він приїде дуже-дуже скоро, як це робили всі вони одразу після того, як ставали прем’єрами. І це не просто PR. Це дуже чітка заява: ми стоїмо з Україною, тому що британці розуміють, що на кону європейська безпека.

І якщо Україна не досягне успіху, якщо Україна впаде, якщо Росія переможе в Україні, це матиме дуже негативні наслідки для британських інтересів і для європейської безпеки загалом. Британці розуміють, що це головне питання для їхнього національного інтересу і національної безпеки. І це також апелює до їхнього відчуття добра і зла, до їхньої порядності.

Вони розуміють, що українців атакувала авторитарна імперія, диктатура, яка намагається фактично стерти їх як націю. Британці це розуміють. У них є сильне відчуття правильного й неправильного, і величезна гордість за те, як Британія стояла проти нацистської Німеччини в 1940 році, коли вони були самі проти Гітлера.

Вони хочуть стояти разом з українцями. Вони вважають це правильним – морально, етично і стратегічно. Тому я не бачу жодного великого простору для змін у цьому напрямку в осяжному майбутньому.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.