Європейська автономія

Примітка редакції. Ось текст, який вийшов перед самітом НАТО в Анкарі. Що з цього списку було реалізовано, а що — ні?

Саміт НАТО в Анкарі — один із найважчих моментів сучасної історії Альянсу. Трансатлантичні відносини у 2026 році вже кілька разів наближалися до точки розриву.

Найнижча точка настала раніше цього року, коли Штати пригрозили захопити Гренландію — територію іншої країни НАТО. Політичну турбулентність посилює твереза військова реальність: зберігаються серйозні сумніви щодо здатності Європи стримати, не кажучи вже про відбиття, російський акт агресії на східному фланзі Альянсу.

Оскільки саміт в Анкарі може стати останньою щорічною зустріччю НАТО на певний час, саме зараз настав момент окреслити стійкіший шлях для оборони Європи — шлях, який дозволить Європі взяти на себе відповідальність за звичайну оборону континенту і стати спроможнішим союзником Сполучених Штатів.

Кінець wishful thinking

Європейські лідери мають визнати, що повернення до попереднього статус-кво малоймовірне. Навіть за більш поступливої адміністрації структурні чинники, що підштовхують Вашингтон до перекладання на Європу відповідальності за власну оборону, лише посилюватимуться.

Війна з Іраном сильно виснажила американські запаси перехоплювачів для протиповітряної оборони і високоточних боєприпасів, і Пентагон, імовірно, роками надаватиме пріоритет поповненню запасів, а не продажу озброєнь європейським партнерам.

Стратегічна конкуренція з Китаєм і надалі визначає торговельну, технологічну й оборонну політику США в обох партіях, а Індо-Тихоокеанський театр, як і інші театри, поглинатиме дедалі більшу частину уваги Вашингтона. Крім того, ворожий підхід адміністрації Трампа до Європи, ймовірно, триватиме — чи то в оборонній, технологічній, чи економічній політиці.

Тому Європа має діяти терміново, готуючись до майбутнього, в якому Штати відіграватимуть мінімальну роль у звичайній обороні континенту. Не треба сприймати Анкару як чергову вправу із задобрювання Трампа символічними формулюваннями комюніке та короткостроковими поступками.

Європейські союзники по НАТО мають чітко заявити, що готові взяти кермо у свої руки. Для цього потрібно більше, ніж гучні обіцянки щодо оборонних витрат із попередніх самітів, вплив яких на готовність Європи воювати залишається незрозумілим, а реалізація й надалі передбачає значну американську підтримку ключовими спроможностями.

Натомість європейські союзники мають прагнути просунути в Анкарі три головні пріоритети.

План перерозподілу тягаря

По-перше, європейські союзники мають представити адміністрації Трампа комплексний план перерозподілу тягаря трансатлантичної оборони. Європі потрібна переконлива дорожня карта для взяття на себе відповідальності за власну звичайну оборону — з чіткими строками і проміжними етапами перебрання критично важливих допоміжних спроможностей, які нині забезпечують операції НАТО.

Наприклад, командування й управління. Розвідувальні засоби для цілевказання, що забезпечує далекобійні удари. Засоби дальнього радіолокаційного виявлення. Вміння дозаправити власні літаки прямо в повітрі. Такі спроможності неможливо створити під час кризи. І Штати вже дали сигнал, що не забезпечуватимуть їх безкінечно.

Один прагматичний варіант, нещодавно запропонований Луїсом Сімоном і Стівеном Дж. Бруксом у Foreign Affairs, передбачає структуровану домовленість, за якої європейські союзники спільно фінансуватимуть американську допоміжну інфраструктуру, що лежить в основі колективної оборони НАТО.

Це поетапні виплати, обумовлені продовженням повного надання цієї підтримки США. Вони підвищили б ціну виходу: відрізати від себе таку Європу — те саме, що втратити прибутковий довгостроковий потік грошей.

Інтеграція субрегіональних коаліцій європейських країн у командну структуру НАТО — те, що також було б варто пункту порядку денного в Анкарі. Така собі страховка від відходу США.

Гучний європейський ВПК

По-друге, великі європейські держави мають використати саміт в Анкарі, щоб формалізувати політичний пакт про переведення європейської оборонно-промислової бази на воєнні рейки.

Керівники оборонних компаній чітко пояснили, що їм потрібно для розширення потужностей із необхідною швидкістю: довгострокові контракти, які виправдовують капітальні інвестиції, передбачувані сигнали попиту на кілька бюджетних циклів уперед і дії урядів для зміцнення ланцюгів постачання критичної сировини і компонентів.

Вирішально важливо, щоб ці зусилля справді стимулювали консолідацію через поступки європейськими столицями частини національного контролю над закупівлями, адже національні упередження були одним із головних чинників неефективних витрат. Надзвичайно фрагментована оборонна промисловість Європи породила безліч дублюючих платформ, що ускладнює досягнення швидкості, доступності й сумісності у великому масштабі.

Наприклад, аналіз McKinsey свідчить, що консолідація ланцюгів постачання лише у чотирьох важливих сегментах могла б забезпечити сукупну економію 45 мільярдів євро до 2030 року.

Для найгостріших прогалин у власній спроможності, зокрема в боєприпасах для протиповітряної оборони і далекобійних високоточних засобах ураження, Європа має використати прихований організаційний і фіскальний потенціал Євросоюзу для запуску аварійних виробничих програм.

Дорожня карта перерозподілу тягаря також має включати довгострокові європейські зобов’язання щодо оборони й економічного відновлення України. З особливим акцентом на розбудові української внутрішньої оборонної промисловості та її інтеграції з європейською оборонно-промисловою базою.

Українські виробничі лінії, загартовані роками війни, є тією самою можливістю, від якої Європа не має відмовитися. Така політична угода між головними військовими державами континенту зробила б більше, ніж будь-яке комюніке, щоб переконати промисловість, союзників і противників у тому, що Європа налаштована серйозно і віддана згуртованому і скоординованому процесу переозброєння.

Вона також надіслала б корисний сигнал Вашингтону: європейські лідери не прагнуть продовжити залежність, яка дедалі більше дратує американців, а хочуть відповідально керувати її згортанням.

Вирішити турецько-європейське питання

По-третє, сама Анкара є природним майданчиком для розгляду питання, яке Туреччина ставить перед європейською обороною і яке давно є перешкодою для глибшої європейської оборонної інтеграції. Зокрема, напруженість між Туреччиною і Кіпром залишається ключовою перешкодою для продуктивніших відносин НАТО-ЄС.

Союзники мають переглянути угоду Berlin Plus, яка закладає основу співпраці між Європейським Союзом і НАТО в управлінні кризами і дозволяє обмежене використання структур НАТО державами-членами ЄС. Berlin Plus було узгоджено після Вашингтонського саміту 1999 року, коли Штати неохоче залучалися до військових операцій на Балканах, й існувало відчуття, що Європі може знадобитися діяти самостійно.

Не бажаючи, щоб Євросоюз відтворював або дублював командні структури НАТО, союзники тоді домовилися: блок зможе використовувати військові ресурси НАТО для місій з управління кризами. Однак нинішня рамка Berlin Plus більше не відповідає потребам. Це необов’язкова політична декларація.

Турецькі вето в межах НАТО раніше вже кілька разів затримували використання ресурсів Альянсу у військових операціях ЄС, зокрема в місії Євросоюзу в Афганістані, і в очолюваній ЄС операції Concordia.

Один очевидний план Б для Європи на випадок, якщо Штати не будуть повністю віддані НАТО, — надати державам-членам ЄС ширший доступ до структур НАТО, зі США або без них, для ширшого спектра військових сценаріїв. У кризовій ситуації ресурси НАТО можуть виявитися критично важливими для військової операції, до якої Штати не захочуть долучатися.

Урахування небажаного дублювання ресурсів кризового управління у відносинах НАТО-ЄС здебільшого було цілком розумним. Але необхідність одностайної згоди НАТО для того, щоб Євросоюз міг взяти на себе більшу відповідальність за європейську оборону, потрібно переглянути.

НАТО також має бути значно краще скоординованим і залученим до оборонних ініціатив ЄС, наприклад забезпечуючи повне використання інституційної переваги Євросоюзу у фінансуванні та схемах військової мобільності. Нарешті, НАТО і ЄС повинні мати змогу обмінюватися секретною інформацією значно ширше.

Але це перспектива, проти якої досі виступають деякі держави, що не є членами обох організацій.

Демонстрація рішучості

Усе це не є ані капітуляцією перед адміністрацією Трампа, ані ностальгією за Альянсом до 2016 року, побудованою на wishful thinking. Навпаки, ці пріоритети стали б конкретною програмою прискореного перерозподілу тягаря, необхідність якого лідери по обидва боки Атлантики тепер неохоче визнають.

Вони також надали б європейським лідерам, багато з яких мають справу зі звинуваченнями виборців у стратегічній непевності, відчутну демонстрацію рішучості й ефективності. Пройшовши через низку криз, європейські члени НАТО досі змогли уникнути катастрофічного і потенційно незворотного розриву з Вашингтоном.

Не розробляючи резервного плану власної оборони, вони випробовують долю. Крім того, адміністрація Трампа має визнати, що підкреслено шанобливі жести генерального секретаря Марка Рютте на адресу президента Трампа підривають зусилля з реалізації перерозподілу тягаря.

Саміт в Анкарі, найімовірніше, є останньою можливістю Європи сформувати впорядкований перехід відповідальності за власну оборону — замість того, щоб такий перехід нав’язав їй ревізіоністський Вашингтон.