ЗУНР проти Польщі: чому українська держава у Галичині протрималася так недовго

Мабуть, саме це й зробило існування ЗУНР коротким, болісним і зрештою приреченим. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому ЗУНР постала як держава, але без часу на зміцнення?

У листопаді 1918 року на уламках Австро-Угорської імперії постала Західноукраїнська Народна Республіка, і її поява здавалася історичним шансом, вирваним просто з тріщини між двома епохами. Але цей шанс виявився крихким, як тонкий лід на весняній воді. Молода держава, що народилася в Галичині, від самого початку опинилася у вирі кількох смертельно небезпечних обставин одночасно – війни з Польщею, браку міжнародного визнання, воєнного хаосу після розпаду імперії та глибокої нерівності сил.

Щоб зрозуміти, чому ЗУНР протрималася так мало часу, треба дивитися не лише на події 1918 – 1919 років, а й на карту Східної Європи після Першої світової війни. Це був простір, де старі кордони розсипалися, а нові ще не встигли затвердитися. У Галичині зустрілися два національні проєкти – український, який прагнув закріпити державність у Східній Галичині, і польський, який розглядав Львів та весь регіон як природну частину майбутньої відновленої Польщі. Конфлікт між ними був зіткненням двох історичних претензій на одну й ту саму територію.

ЗУНР постала на початку листопада 1918 року як держава на українській етнічній території колишньої Австро-Угорщини, а Тимчасовий основний закон від 13 листопада окреслив її простір як українські регіони австрійських коронних земель Галичини й Буковини та частини Закарпаття. Проголосили її у момент, коли австрійська влада вже фактично зникала, а новий порядок ще не був встановлений. За таких умов будь-яка держава мала б починати з найпростішого – створення адміністрації, армії, фінансів, судів і каналів постачання. Але для ЗУНР цей список виявився не стартовим майданчиком, а переліком невиконаних завдань, які довелося розглядати під звуки гармат.

У Львові та інших містах Східної Галичини українська еліта намагалася взяти владу до своїх рук швидко й організовано. Проте польське населення багатьох міських центрів не сприйняло цю владу, а польські збройні формування дуже швидко почали чинити опір. Власне, Львів перетворився на символічне й стратегічне ядро конфлікту, бо хто контролював місто, той контролював політичну легітимність у регіоні.

У цьому й полягала перша трагедія ЗУНР – держава народилася за умов, коли її право на існування ще треба було захищати зброєю, а часу на формування повноцінної армії практично не було. Галицьку армію, яка згодом стане головною силою республіки, створювали поспіхом, у постійній нестачі людей, озброєння, амуніції та досвідченого командування.

Війна ЗУНР проти Польщі: дивіться відео bazovana_istoriya

Чи мала Польща сильніші позиції вже на старті?

У протистоянні між ЗУНР і Польщею вирішальне значення мала нерівність ресурсів. Польща, яка саме відроджувала свою державність післябільш ніж столітнього поділу між імперіями, змогла опертися на ширшу міжнародну підтримку та більший демографічний потенціал. Для Західної Європи польський проєкт виглядав зрозумілішим і політично привабливішим, ніж український, який у тодішній дипломатичній уяві часто губився між російським та австрійським спадком.

Окрім цього, поляки мали важливу перевагу у вигляді кращого доступу до людських і матеріальних ресурсів. Для новопосталої польської держави Львів і Галичина були частиною великого національного завдання, а отже — на цю боротьбу спрямовували значні зусилля. На тлі цього ЗУНР мала вигляд молодої, обмеженої та ізольованої держави, яка боролася одразу і за територію, і за визнання, і бодай за право бути почутою.

Війна швидко набула характеру цивілізаційно-політичного вибору. Польська сторона прагнула довести, що саме вона є законним спадкоємцем влади в регіоні, а українська – що Східна Галичина має окрему політичну ідентичність і не має автоматично вважатися частиною Польщі. Але міжнародна система після Першої світової війни працювала жорстко – вирішальне слово мали не тільки принципи самовизначення, а й сила, дипломатія та здатність утримати територію на місці.

Відтак ЗУНР так і не отримала повноцінного міжнародного визнання. Українська держава в Галичині не мала достатньої дипломатичної ваги, щоб змусити великі країни поставитися до неї як до незворотного факту. Для Антанти ключовим було не допустити нового хаосу, а також підтримати ті рішення, які здавалися більш стабільними. Польща у цій логіці поступово здобувала перевагу як проєкт, який можна було вбудувати в повоєнний порядок. ЗУНР, навпаки, опинилася у зоні дипломатичної невизначеності. Вона існувала, воювала, проголошувала право – але не мала сили у міжнародній спільноті.

І ще одна причина короткого життя ЗУНР полягала у самій структурі Галичини. Це був не простір з однорідним населенням, а мозаїка українців, поляків, євреїв та інших громад, причому співвідношення сил сильно різнилося між селом і містом. Українці переважали у багатьох сільських районах, але поляки мали значні позиції в містах, насамперед у Львові. А держава мусить спиратися на міські центри, транспортні вузли та адміністративні осередки – якщо цього не вдається, територія починає розсипатися. Саме це і сталося зі ЗУНР.

Найцікавіше про історію ЗУНР: дивіться відео otaman2014

Що стало вирішальним у долі ЗУНР?

Війна у Галичині не була просто двобоєм регулярних армій. Вона охоплювала й місцеві мобілізації, контроль залізниць, постачання продовольства, боротьбу за пошту, телеграф і вузли зв’язку. У такому конфлікті перемагав не лише той, хто мав більше солдатів, а той, хто краще утримував інфраструктуру держави. ЗУНР для цього часу й ресурсу не мала, і після кількох місяців боїв поступово втрачала ініціативу. Галицька армія демонструвала стійкість і дисципліну, але воювала проти супротивника, який дедалі краще організовувався й мав більше можливостей.

1 грудня 1918 року Державний секретаріат ЗУНР уклав попередню угоду з Директорією УНР про об’єднання двох українських держав. 3 січня 1919 угоду схвалила Українська Національна Рада, а 22 січня її затвердила Директорія, і у спеціальній прокламації того ж дня було проголошено Соборність. За задумом це був сильний політичний жест – дві частини розділеної нації нарешті сходяться в один державний проєкт. Але на практиці об’єднання не було повністю реалізоване, а галицькі органи влади продовжували працювати окремо.

ЗУНР прагнула, але не встигла стати міцною структурою до того, як її змусили шукати союзів. Об’єднання з УНР було політично логічним, але військово й адміністративно запізнілим. Коли уряд УНР визнав польську владу на українських землях на захід від Збруча, галицький уряд категорично відкинув ці рішення. Тобто замість єдиного центру ухвалення рішень українська сторона отримала ще й внутрішню напругу між двома урядами, які діяли в однаково безвихідних умовах.

У підсумку ЗУНР програла (як і УНР), а 12 березня 1923 року Конференція послів великих держав Антанти остаточно визнала польський суверенітет над Східною Галичиною, хоч і з умовою її автономії (яка так і не була виконана). А проте, попри коротке існування, не зникла безслідно. Вона стала важливим досвідом українського державотворення і символом того, що політична нація в Галичині здатна була не лише висувати претензії, а й створювати власні інституції. Її спадщина жила далі в пам’яті, політичній традиції та в самій ідеї, що українська державність на західноукраїнських землях мала реальне історичне підґрунтя. Просто ЗУНР народилася надто пізно, у надто складний момент і у надто жорсткому оточенні.