Усе через Святого Духа: як християни розкололися на православних та католиків

Християнська релігія виникла із катакомб давнього Риму. Мабуть, це найпоширеніший стереотип про християнство. Насправді усе, як завжди, набагато складніше. Зародження вселенської релігії – це складний багатогранний процес, який не так уже й легко звести до якогось одного наративу. У Східному Середземномор’ї визрів ґрунт для зародження нової етики, етики, яку принесло людству християнство. I якщо в Римі відбулася трагічна історія із гонінням християн та їх переховуванням у катакомбах, то на Cході процеси відбувалися більш спокійно та еволюційно. 

Зародження та організація перших християнських громад

Основні центри християнства в імперії сформувалися у Єгипті (Александрія), Сирії (Антіохія), безпосередньо на Святій Землі, у Палестині (Єрусалим). Тобто у так званому елліністичному світі, який сформувався після завоювань Александра Македонського. I Римська імперія – точно не перша держава, яка офіційно визнала християнство своєю релігією.

Важливо Завоювати не означає підкорити: чому імперія Александра Македонського не пережила свого творця

У самій Римській імперії християнство вийшло на державний рівень у IV столітті. Тоді було проведено собори голів громад (єпископів) та авторитетних вчених аби сформувати основи віри та організаційну структуру Церкви. Оскільки столицю було перенесено до Константинополя, то він став новим релігійним центром, а Рим залишався символом перших подвигів ранніх християн.

У кінці V століття західна частина Римської імперії остаточно була зруйнована варварами. Натомість її східна частина проіснувала ще тисячу років. У ранньому Середньовіччі, тобто перші кілька століть після руйнування імперії на заході, її східна частина – Візантія – фактично була продовженням тієї ж імперії, лише поступово трансформуючись у щось принципово нове.

Релігія у Середньовіччі

В ті часи релігія була не просто питанням особистої віри й навіть не лише базисом суспільної моралі. Вона була джерелом легітимності державної влади. Іншими словами основним аргументом чому саме ця людина має бути правителем і чому її накази мають безумовно виконуватися без оглядки на наслідки, навіть ціною людського життя, було те, що її на це місце поставив Бог. Зробив він це руками Церкви. Тому Церква відігравала ключову роль у функціонуванні тодішньої держави.

Тож Візантією правив імператор (базилевс) – єдиний у своєму роді поставлений Богом правитель усього видимого світу. Він міг надавати право на правління (своєрідний ранньосередньовічний аутсорс). Відтак в самій імперії його владу усіляко підтримувала та сакралізувала Церква. Це надавало певної стабільності державі – влада трималася не лише на силі, яка мінлива, а на релігійних переконаннях мешканців імперії. У зовнішньому світі на території варварів деякі правителі, відчуваючи усю хиткість свого становища хотіли так само. Спокійно спати вночі й мати ще якусь опору окрім власного меча.

Яскравим прикладом є життя Володимира Великого. Він не був прямим спадкоємцем Київського престолу, але зайняв його силою. В ході цих подій загинув його брат, який був законним спадкоємцем. Що могло гарантувати сину рабині стабільність його влади? Лише благословення згори.

У схожій ситуації набагато раніше на заході Європи опинився вождь франків Хлодвіг. Він теж хотів сакралізації своєї влади. Але звернувся по благословення на правління не до імператора сходу, а до папи римського, керівника християнської Церкви на заході. Саме папа вінчав Хлодвiга на правління, поки Візантія була ослаблена.

У наступні століття Візантія відновила свої позиції і деякі норовливі папи навіть ув’язнювалися та відправлялися у заслання імператорами. Патріарх Константинополя був найближчим церковним ієрархом до Базилевса – у той час фізична відстань справді відігравала велике значення. Ніщо не загрожувало його позиціям, доки всі інші центри християнства теж знаходилися під владою імператора ромеїв.

Владу має той, хто формує безпеку

Проте у VII столітті території Єгипту, Палестини та Сирії захопили араби. А пізніше в Італію перебралося плем’я лангобардів. Імператор не зміг належно організувати безпеку для папи, тож не варто було очікувати на ділі і лояльності від нього. У 692 році, коли Папа Сергій відмовився виконувати рішення Трульського церковного собору, імператор Юстиніан II за давньою звичкою наказав заарештувати папу та доставити його до Константинополя. Проте цього разу експедиція до Риму зазнала невдачі. Імперія більше не могла силою імплементувати в дію рішення соборів. Проте папа ще не був готовий до остаточного розриву із Константинополем. Врешті Римським понтифікам був потрібен сильний покровитель для протистояння варварам, а інколи і жителям самого «вічного міста».

Таким стали вожді франків. Через кілька сотень років історія повторилася. Нащадки Хлодвіга втратили реальну владу, перетворившись на номінальних володарів за більш як тисячу років до того як цей шлях пройшли британські монархи. Реальними володарями країни стали управителі їх палаців – майордоми. Один з них, Піпін, вирішив узаконити свою владу і самому стати правителем. Для цього, що іронічно, він повторив алгоритм, який здійснив далекий предок його повелителя. Піпін уклав угоду з папою: в обмін на фізичний захист, папа коронував Піпіна!

Наступник Піпіна Карл Великий за тією ж схемою взагалі став імператором, скориставшись династичною кризою у Візантії. Коронація Карла суттєво трансформувала геополітичні реалії середньовічної Європи. До цього усі правителі Заходу бодай номінально визнавали владу імператора Візантії, як єдиного верховного повелителя Землі. Тепер же на Заході з’явився свій імператор, який вінчається на трон тамтешнім лідером Церкви. Промовистий факт – слов’янські правителі, які переходили у християнство і отримували вінчання на трон з рук папи римського називали себе королями, саме в пам’ять про першого верховного правителя, коронованого папою – Карла Великого.

Різні форми однієї Церкви

Тож коли Володимир хрестив Русь, у Європі було два імператори та два потужні центри однієї християнської Церкви: Константинополь та Рим. Фактично це вже були два різних світи. В них різнилися мови, закони, звичаї, архітектура. Залишалося лише формально розділити Церкву, проте на такий фатальний крок ще понад два століття після проголошення першого імператора на Заході ніхто не зважувався.

Потрібно зрозуміти, що Західна Європа являла собою руїни давньої Римської імперії, подекуди у прямому сенсі – чимало європейських міст було засновано на руїнах римських військових таборів. Поза межами Римського світу мешкали вікінги, які з часом стали грабувати те, що вціліло чи навіть розрослося на уламках колись багатої та могутньої імперії. Хоча імператор Карл і намагався відродити цивілізацію в регіоні (період правління самого Карла та його найближчих наступників навіть називають «Каролінзьким відродженням»), стратегічно його персональні старання мало що змінили.

Константинополь залишався геополітичним, духовним, економічним, культурним та освітнім центром Європи. Лише до кінця тисячоліття похитнулася його військова міць, але в інших компонентах величі позиції «Нового Риму» були вкрай міцними. Саме тому Володимир Великий обрав «місто Цезарів» (на Русі Константинополь називали Царгородом) для запозичення релігії та усіх цивілізаційних компонентів, які за цим слідували.

Церква тоді формувала соціальну сферу і у Візантії вона знаходилася на кілька щаблів вище, ніж на заході. Тому Київ запозичивши кращі зразки культури у широкому сенсі слова із Візантії дуже швидко таки «догнав і перегнав Захід».

Як відбувався Розкол

Проте XI століття стало переломним. Візантія остаточно підірвала свою політичну могутність. Імперія стала страждати від нападів різних кочівників, які врешті її й зруйнували. Але ця агонія розтягнулася на кілька століть. Натомість Захід навпаки стабілізувався, зокрема практично було покладено край нападам вікінгів. Священна Римська імперія (саме так стала називатися нова імперія Заходу, що постала у середині Х століття) стала набирати чітких обрисів. Вона відбила атаку угрів і навіть врешті перетворила агресивних кочовиків у відносно мирних землеробів-християн. На Заході нарешті з’явилися безпечні та політично стабільні регіони в яких склалися умови для сталого розвитку економіки та культури. Так Захід став повноцінною альтернативою Візантійському Сходу. Для цього йому потрібно було пережити понад п'ять темних століть раннього середньовіччя.

У середині XI століття відбулася латинізація православного півдня Італії. Цей регіон завоювали нормани, які у притаманній їм грубості силою замінили усе місцеве східне духовенство на латинське. Це шокувало місцеве населення. У відповідь в Константинополі закрили латинські парафії.

Безпосереднім приводом до розколу стала богословська суперечка щодо походження Святого Духа. Ще на першому Вселенському соборі було затверджено Символ віри, де було вказано, що він походить від Бога-Отця. Натомість у Римі вирішили без узгодження із Константинополем та іншими східними патріархами визначити, що Святий Дух походить також і від Бога-Сина, тобто Ісуса Христа, і додали відповідну фразу (латинською Filioque) до нового Символу віри.

Важливо Змінитися або загинути: чому з карти світу зникла Візантія

Це було зумовлено боротьбою з аріанською єрессю, яка була особливо актуальною на Іберійському півострові. Аріанці не визнавали Ісуса Хреста рівним Богу-Отцю, тому аби уникнути непорозумінь місцеві священники почали самовільно вживати Бога-Сина на рівні із Богом-отцем у символі віри. Попри те, що на офіційному рівні Єдина Церква цього не визнавала, серед парафій Західної Європи став поширюватися саме такий варіант. Рим не закривав на це очі до пори, до часу, проте відчувши силу, очолив цей процес.

Таким чином у Римі змінили базові поняття за якими християни уявляють собі світ. Без узгодження з іншими духовними центрами. Нічим іншим, ніж розколом це завершитися не могло. Формально кожен із християнських центрів оголосив інший поза законом – відлучив своїх опонентів від Церкви. Першим це зробив папа римський Лев IX, точніше технічно відлучення організував його легат кардинал Гумберт. Він мовчки прибув до Собору Святої Софії – найвеличнішого на той час у світі християнського храму та поклав на його вівтар документ про відлучення патріарха. Потім патріарх Константинополя Михайло Керуларій відповів своєму західному колезі взаємністю.

Це був не перший такий випадок в історії Церкви. Тож і тоді цьому інциденту тодішнє суспільство не надало такого вагомого значення. Всі очікували, що Церкви невдовзі знову помиряться і об’єднаються як це було не раз уже раніше у тисячолітній історії християнства. Проте пройшла уже майже ще одна тисяча років, але Церкви досі далекі від повноцінного об’єднання.

Спроби об’єднання та Україна

Вже через кілька десятиліть в кінці XI століття папа римський оголосив хрестові походи на Святу Землю, ціллю яких по суті був захист Візантії від агресивних кочівників – тюрків-сельджуків. Начебто шлях до примирення, проте на церковному рівні ситуація не зрушилася. Натомість Четвертий хрестовий похід уже був спрямований на Константинополь як центр невизнаної Заходом Церкви.

Двічі Рим ініціював об’єднання Церков у XIII та XV століттях, на своїх умовах. Православним пропонувалося визнати католицьке бачення віри і де-факто підкоритися Риму. Друга така спроба відбулася перед загрозою взяття Константинополя турками. Саме тоді пролунало знамените «краще турецька чалма, ніж папська тіара».

Примирення між Церквами і взаємне зняття відлучення середини XI століття відбулося аж у середині XX століття, тобто через 900 років після розколу.

На українські землі церковна схизма зумовила особливий вплив, але, щоправда, не одразу. У перші століття Київська митрополія успішно залишалася осторонь конфлікту. Вона проводила літургії Візантійського обряду, але намагалася не вступати у суттєві суперечності із Римською Церквою. Сама Київська митрополія являлася важливим інтеграційним фактором та елементом самоідентифікації мешканців уже політично роздробленої Русі.

Перші конфлікти стали виникати, коли рицарі-хрестоносці почали свою експансію на Балтійське узбережжя. Вони силою меча навертали до християнства місцеві племена язичників. Православним сусідам цих племен ставало зрозуміло, що за певних обставин, рицарі не проти будуть навернути і їх у латинський обряд, паралельно взявши під контроль території, заселені православним населенням.

Попри це Галицько-Волинський князь Данило Романович зумів досягти порозуміння з папою на тлі монгольської загрози і навіть домігся від нього визнання свого суверенітету над Руссю. Для земель Північно-Східної Русі, які опинилися під владою монголів ворожнеча з католицизмом, зокрема тепер стала можливістю не визнавати суверенітету Данила та його спадкоємців над собою.

Ситуація загострилася у XIV столітті. Тоді релігія опинилася спочатку у вирі протистоянь між боярами та князями. Бояри звинувачували князів, які посилювали стан міщан, зокрема залучаючи до українських міст іноземців із Західної Європи у тому, що князі «продають руську землю латинянам». А згодом польські правителі та магнати намагалися приєднати руські землі під приводом «виправлення схизми».

Так українські землі на наступні століття опинилися у вирі цієї релігійної боротьби із політичним присмаком – але це вже зовсім інша історія.