Волинь і Галичина між світовими війнами: як польська влада перекроювала життя українців

У цих землях, де українці становили найбільшу меншину міжвоєнної Польщі, щоденне життя перетворилося на повільну боротьбу за мову, вплив і право залишатися собою. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому нова Польща постала з новими порядками?

Міжвоєнна історія Волині й Галичини почалася після гуркоту війни й розпаду імперій, а відтак і боротьби за кордони. Після Першої світової східні землі відродженої Польщі опинилися у складному, вибухонебезпечному просторі, де українці були не дрібною етнографічною деталлю, а величезною, живою, впертою спільнотою.

У 1921 році майже 3,9 мільйона мешканців Польщі заявили про свою українську національність, тобто понад 14% населення. У Східній Галичині українці взагалі становили більшість, а на Волині та у південному Поліссі – близько 70%. При цьому польська влада не мала справи з однорідним краєм. У Східній Галичині, яку поляки офіційно називали "Східною Малопольщею", українці й поляки жили поруч, але не к мирній симфонії.

Міста здебільшого контролювали поляки, а села – українці. На Волині картина була ще різкішою – польське населення там було значно меншим, а українська більшість жила компактно, теж переважно як селянство. Більш як 90% українців у Польщі були селянами, і саме тому національний конфлікт майже завжди зливався із соціальним – особливо зважаючи на те, що значна частина земель залишалася у польських руках.

Галичину формально визнали у Європі частиною Польщі міжнародними рішеннями на початку 1920-х років. Галичина мала б бути автономною, але цю умову польський уряд не виконав. Край адміністративно розрізали між Краківським, Львівським, Станиславівським і Тернопільським воєводствами. Три останні й утворювали "Східну Малопольщу", а українців у документах нерідко іменували "русинами".

Це був не просто бюрократичний жест. Це була політика, що точила ідентичність – повільно, як вода камінь. Коли державна машина називає твою землю інакше, ніж ти сам, вона не лише міняє карту – вона намагається переписати пам'ять. Тож новий адміністративний поділ був пропагандистським інструментом, покликаним підкреслити нібито польський характер цих земель.

Якою була доля українських земель у Польщі між світовими війнами: дивіться відео EdEraEducation

Що робила польська влада з українцями?

У міжвоєнній Польщі українець дуже часто стикався з державою у школі, канцелярії чи церковному житті. Однією з найболючіших площин була мова. Польська влада підтримувала адміністративні рішення, які дробили український простір на окремі регіони й послаблювали можливість для спільної культурної чи політичної дії.

Особливо показовою стала так звана Сокальська межа – адміністративна лінія, яка фактично ізолювала Волинь та інші українські території від Східної Галичини. Вона пролягала вздовж колишнього австро-російського кордону і межі між Львівським, Тернопільським та Волинським воєводствами.

Водночас після польсько-ватиканського конкордату 1925 року юрисдикцію українських католицьких єпископів обмежили Східною Галичиною. А на Волині польська адміністрація підтримувала українізацію православної церкви – але робила це у межах власної стратегії контролю.

Паралельно поляки ліквідували або обмежили діяльність великих українських кооперативів і просвітницьких товариств на північ від Сокальської межі. Але дозволили створення регіональних українських організацій на Волині, як-от Волинського українського об'єднання. Це створювало дивну, майже парадоксальну картину – держава ніби дозволяла частину українського життя, але не всюди, і тільки так, щоб воно не ставало надто сильним.

Це було не визнання, а дозований контроль. Фактично політика щодо українців у міжвоєнній Польщі коливалася між спробами асиміляції, частковими поступками та репресивними кроками.

Що відбувалося на західноукраїнських землях у міжвоєнний період: дивіться відео vchysiavukhamy

Чому Волинь і Галичину Польща намагалася "розвести по різних кімнатах"?

Польська політика щодо українців була не однаковою для всіх земель. У Галичині діяли одні механізми, на Волині інші. Саме тому історики часто говорять про спробу регіонального розведення українців "по різних кімнатах". Галичину відокремлювали від Волині, аби послабити національну солідарність і ускладнити будь-яку координацію.

Для польської влади Волинь була територією, де український світ можна було "переналаштувати" і частково прив'язати до держави іншими методами, ніж у Галичині. Але сам цей задум показує, що "українське питання" не було периферійним. Воно було серцевиною міжвоєнної польської державності на сході. Без нього неможливо зрозуміти ні шкільну політику, ні церковні компроміси, ні земельні конфлікти, ні страхи Варшави перед українським національним рухом.

Загалом, міжвоєнний період нічого для стосунків поляків та українців доброго не додав. Він лише загострив конфлікт. До 1939 року Галичина і Волинь жили в атмосфері незавершеного компромісу, де кожен крок влади читався як сигнал сили або недовіри. А далі прийшла нова війна, нові окупації, нові кордони й масові переселення, які остаточно перекроїли карту регіону.

Проте саме між 1918 і 1939 роками сформувалися ті лінії напруги, які потім ще довго відлунювали у польсько-українських відносинах (чого варта тільки історія Волинської трагедії, гостра й сьогодні). Саме тому ця тема досі варта уваги – вона вчить, що кордони можна провести на мапі, але не так просто зробити це у людській свідомості.