Дар’я Ковтун : про досвід «Х-Фактора», материнство, шлюб з Євгеном Хмарою та нову себе

У 2013 році вона вийшла на сцену «Х-Фактора» як Дар’я Ковтун і вразила суддів виконанням шансон-хіта Mireille Mathieu “Pardonne-moi ce caprice d’enfant”. Сьогодні вона ODARA, і за її плечима музична кар’єра, авторські пісні, троє дітей та спільний проєкт із чоловіком - піаністом Євгеном Хмарою.

В інтерв’ю для Коротко про співачка розповіла, як родина змінила її музику, чому останні десять років свідомо обирала дітей і чому тепер відчуває, що настав час повертати на сцену нові авторські пісні.

“Я б не почала писати власні пісні без заміжжя та материнства”

- Ви вперше заявили про себе на «Х-Факторі» ще у 2013 році. Якою сьогодні згадуєте ту Дар’ю Ковтун?

- Натхненною, у передчутті чогось дуже великого й дивовижного попереду, але водночас - схвильованою. Мені тоді було дуже радісно від усього, що зі мною відбувалося, хоча в міру перебування на проєкті втома суттєво брала гору, поступово витісняючи натхнення. Та це був унікальний досвід, за який я дуже вдячна. І сьогодні я вдячна тій Дар’ї за сміливість, віру в себе й наполегливість.

- Чи правда, що після «Х-Фактора» ви були емоційно виснажені талант-шоу? Чому?

- Так, правда. У такому режимі це досить прогнозовано: протягом усього тижня готуєшся до суботнього ефіру, на самому ефірі маєш віддати емоційний максимум, а вже наступного дня знову починаєш готуватися до наступної суботи. Часу й простору для перезавантаження та нового натхнення майже немає. Це ніби ти постійно виливаєш із посудини воду, але не поповнюєш у ній запаси - з часом вона стає порожньою.

- Що змінилося у вас як в артистці між «Х-Фактором» і «Співають всі!» у 2021 році?

- Майже все. Найголовніше - за цей час я почала писати власні пісні. Це те, про що я мріяла багато років. І я впевнена, що цього не сталося б без внутрішніх змін, заміжжя та материнства.

- Ваш чоловік фактично повернув вас на сцену, відіславши заявку на шоу. Ви одразу погодилися?

- Після того як заявку підтвердили, то майже одразу. Скажу відверто, мені не дуже хотілося брати участь у будь-яких шоу, але на той час вже був записаний перший альбом з авторськими піснями «Odara», і мені дуже хотілося , щоб якомога більше людей про це дізналися і почули його. Тож все склалося для цієї участі, і я вдячна чоловікові за такий крок.

- Наскільки складно було після народження дітей знову повірити у себе як співачку?

- Після народження дітей я в собі як співачці не зневірилася. Навпаки, діти й родина подарували мені дуже багато тем і почуттів, про які хотілося співати, але вже зовсім інакше - глибше й змістовніше. До того ж від народження діти були моїми найвдячнішими слухачами.

Але за час декрету творчості було багато, а виступів - значно менше. А це - досвід. І вибір: чому саме ти приділяєш більше уваги. Для мене цей вибір зазвичай був на користь родини.

- Чому вирішили створити саме образ ODARA? Що він означає для вас? 

- ODARA - це дар, щедрий дарунок, те, що отримуєш не випадково, а як благословення чи покликання.

Для мене ця назва дуже символічна. Музика - це теж дар. І відповідальність: чесно говорити зі слухачем, проживати свої пісні й ділитися тим, що має для тебе справжню цінність.

Саме тому ODARA - це не просто сценічне ім’я. Це поняття дуже точно передає змісти, які я вкладаю у свою творчість: вдячність, світло, внутрішню силу, любов, віру та надію. Усе, про що я співаю, народжується саме з цього відчуття дару.

Мені хотілося, щоб люди, почувши слово ODARA, відчували не лише ім’я артистки, а простір, у якому можна на мить зупинитися, відчути світло, надію і згадати щось дуже важливе про себе. І я хочу, щоб саме такими були мої пісні.

- На «Х-Факторі» ви виконували дуже різнопланові композиції - від Селін Діон до Ніни Матвієнко. Які пісні стали для вас переломними?

- Якщо говорити про «Х-Фактор», то переломною для мене стала пісня «Сніг». Мені здається, після її виконання я затрималася в шоу.

Сьогодні ця пісня вже сприймається зовсім інакше. Але я вдячна тому досвіду, який отримала тоді, адже він став важливою частиною мого творчого шляху.

- Як змінився ваш погляд на сцену під час повномасштабної війни? 

- Сьогодні я ще більше переконалась, що сцена - це значно більше, ніж професія чи спосіб самовираження. Це місце зустрічі людей, де хоча б на годину можна видихнути, відчути світло, надію й побути разом.

Не думати про виступ як про можливість щось довести чи справити враження. Сьогодні для мене найважливіше, що після концерту понесемо із собою і ми, артисти, і люди, які прийшли нас слухати. Якщо хтось хоча б на кілька хвилин відчує спокій, знайде сили рухатися далі чи просто усміхнеться - значить, усе було недаремно. А якщо цей вечір ще й допоможе зробити добру справу для наших захисників, тоді музика знаходить ще один дуже важливий сенс. 

“Все тісно переплетено: наші стосунки, діти, творчість”

- Вам комфортніше виступати сольно чи разом із Євгеном Хмарою?

- Однозначно з чоловіком. Не тому, що так комфортніше, а тому що саме тоді я відчуваю найбільшу радість, наповнення й абсолютне щастя. Саме в такі моменти, на мій погляд, усе звучить особливо гармонійно й по-справжньому «дзвенить».

- У вас із чоловіком дуже творча сім’я. Чи буває конкуренція між вами зараз?

- Ні. У нашій родині все дуже тісно переплетено: наші стосунки, діти, творчість, спільні цінності. Це неможливо відокремити одне від одного.

Це було б так само дивно, якби ми почали конкурувати за увагу власних дітей. Так само і з творчістю. Ми не конкуруємо, ми підтримуємо одне одного і щиро радіємо успіхам кожного.

- Чи плануєте великі сольні концерти або новий альбом найближчим часом?

- Так, планую. За останні роки назбиралося вже дуже багато нових авторських пісень, але більшість із них поки що існує лише в моїх нотатках і демозаписах. Тому найближчим часом дуже хочу нарешті записати їх і подарувати слухачам.

Ми традиційно зустрічаємося з нашими слухачами на концертах мого чоловіка, Євгена Хмари. Для мене це завжди особлива радість - бути частиною цих вечорів, адже саме там багато людей уперше знайомляться з моєю музикою.

Щодо власних концертів, то у вересні плануємо продовження туру «Під небом Парижа». Ми дуже раді, що цей проєкт знайшов такий теплий відгук і на нього є запит. А ще дуже сподіваюся, що цього року нам вдасться провести невеликий сольний концерт із моїми авторськими піснями. Мені здається, вони вже дуже чекають на зустріч зі слухачем, бо вже відчуваю, що для них настав свій час.

- Ви з Євгеном часто даєте благодійні концерти. Скільки грошей йде на організацію? Чи виходить заробляти з благодійних концертів? 

- Мені здається, що благодійність не варто вимірювати лише відсотками від квитків чи сумами зборів. Кожен концерт - це окрема історія, зі своїми умовами, партнерами, організаційними витратами та можливостями. За будь-яким виступом стоїть велика команда людей, логістика, технічне забезпечення, оренда майданчика, звук, світло. І все це також є частиною процесу.

Для нас благодійність - це не окрема акція, а вже спосіб життя. Ми регулярно долучаємося до зборів, проводимо благодійні концерти, аукціони, підтримуємо різні ініціативи. Євген також на регулярній основі проводить сеанси музичної терапії для наших військових. Для нас це теж важлива частина допомоги, адже благодійність - це не лише про збори коштів, а й про підтримку людей своїми знаннями, професією і тим, що ти вмієш робити найкраще. І в кожному конкретному випадку ми шукаємо той формат, який дозволить бути максимально корисними.

Я не думаю, що існує одна правильна модель благодійного концерту. Десь більше коштів приносять квитки, десь аукціони, десь партнери чи донати від глядачів. Головне, щоб у результаті допомога доходила до тих, хто її потребує.

Щодо висловлювань колег, то я з великою повагою ставлюся до всіх артистів, які допомагають країні. Не хочу оцінювати, хто робить «правильніше» чи «більше». Мені здається, що зараз ми всі працюємо заради однієї мети. У кожного артиста своя аудиторія, свої можливості й свій шлях допомоги. Але якщо кожен робитиме те, що може, це вже буде дуже великий внесок.

Наші військові щодня тримають країну. Саме завдяки цьому ми можемо жити, працювати, виховувати дітей, творити й зустрічатися зі своїми слухачами. Тому підтримка війська - це не щось виняткове. Мені здається, сьогодні це природна частина відповідальності кожного, хто може бути корисним на своєму місці.

“Наші діти долучені до більшості побутових справ”

- Наскільки складно поєднувати сцену і виховання трьох дітей?

- Буду відвертою - це нелегке поєднання. Але воно можливе, якщо чесно визначити свої пріоритети.

Останні десять років моїм головним пріоритетом були родина і діти. Я свідомо обирала бути поруч із ними саме тоді, коли вони цього найбільше потребували. Зараз вони вже трохи підросли: їм 9, 7 і 4 роки, і я відчуваю, що поступово з’являється більше ресурсу й часу для творчості та сцени.

Мені не здається, що тут потрібно шукати ідеальний баланс. Для мене це радше мистецтво відчувати, кому і чому саме зараз найбільше потрібна моя увага.

- Який основний принцип у вихованні дітей ви використовуєте? 

- Найголовніший принцип - любов. Усі троє наших дітей були дуже бажаними, і для нас природно ділитися з ними тією любов’ю, яка була закладена Богом саме для них.

Для нас з чоловіком важливо, щоб вони росли з відчуттям, що їх люблять не за досягнення, слухняність чи відповідність чиїмось очікуванням, а просто тому, що вони є. А вже з цього, мені здається, народжується все інше - довіра, повага, відповідальність і внутрішня опора.

- Як розподіляєте обов'язки в родині з чоловіком? Хто і за що відповідає? 

- У батьківстві ми рівноцінні партнери, тому в нас немає жорсткої схеми, хто за що відповідає. Це радше інтуїтивний процес: дивимося, хто саме зараз більше потрібен дитині чи родині, і той бере це на себе.

Звісно, у кожного з нас є свої сильні сторони й звичні справи, але загалом ми не ділимо відповідальність на «мою» і «твою». Для нас важливіше бути командою і підхоплювати одне одного там, де це потрібно саме зараз.

- Чи долучаєте дітей до побутових справ? І до яких саме? Чи в форматі гри? 

- Звісно. Вони долучені до більшості побутових справ, і для нас це абсолютно природно. Ми не робимо з цього спеціальної гри чи обов’язку.

Старший син, наприклад, дуже любить готувати. Іноді може навіть сам організувати сніданок для всієї родини. Віра найбільше любить порядок і дуже уважна до того, щоб усе було на своїх місцях. А наймолодший, Михайло, просто обожнює город. 😊

Особливо це видно в селі. Там у дітей завжди знаходяться справи: вони із задоволенням садять, поливають, полють, допомагають доглядати за садом і городом. І роблять це не тому, що “треба”, а тому, що їм це справді цікаво.

Мені здається, коли діти бачать, що праця - це природна частина життя родини, вони із задоволенням долучаються. І тоді відповідальність формується сама собою, без примусу.