Як Єгипет допомагає Кремлю під виглядом нейтралітету

Єгипетська дипломатія використовує у власних інтересах чужу війну для мінімізації власного внутрішнього дискомфорту, перетворюючи нейтралітет на інструмент прихованої легітимізації російських загарбань в Україні та створюючи небезпечний прецедент для майбутніх збройних експансій.

Єгипетський експерт і аналітик Сідкі Абдін, який публікує свої статті та матеріали в Центрі політичних і стратегічних досліджень «Аль-Ахрам», надрукував на сайті Центру аналітичний матеріал під назвою «Можливості заморозити російсько-українську війну».

Відчувається, що Сідкі Абдін розуміється на тому, про що пише і намагається, по можливості, дотримуватися нейтральної позиції в аналізі ситуації. Та помітно, що іноді в нього проковзує тяжіння до риторики Москви. Автор статті є визнаним фахівцем з проблем Азії, а не України, і тому його деякі твердження виглядають, як мінімум дивно, коли він пише про можливості заморозити війну.

На думку Сідкі Абдіна: «Можна обговорити кілька сценаріїв щодо завершення російсько-української війни, чи то в найближчому майбутньому, у доступному для осяжного часу, чи навіть у віддаленому майбутньому. Крім того, закінчення війни не виключає можливості її відновлення, доки корінні причини її спалаху залишаються невирішеними. У цьому полягає головна дилема: кожна сторона має власний погляд на витоки війни.

З російської точки зору ситуація зрозуміла: існує західна змова проти Росії, в якій Україна використовується як передовий оплот. Українці російського походження роками є мішенню, а український режим обрав ворожість до всього російського, відроджуючи нацизм. Тому все це не можна терпіти, особливо враховуючи, що Сполучені Штати відмовилися надати Росії гарантії безпеки, відмовилися пообіцяти, що Україна не вступатиме до НАТО, і не виконали своїх попередніх зобов’язань щодо розширення альянсу на схід.

З початком війни ситуація стала ще більш ненадійною. Росія наполягає на анексії всього Донбасу, і якщо Україна хоче припинити війну, вона повинна вивести війська з решти територій цього регіону, змінити свою політику та замінити правлячу еліту в Києві.

Ці умови здаються неможливими для виконання, і жоден український чиновник не міг би їх прийняти, боячись бути звинуваченим у державній зраді. Україна вимагає повного виведення російських військ з усієї своєї території, включаючи Крим, а також закликає до посилення підтримки Заходу та подальших санкцій проти Росії».

Звертає на себе увагу те, що повторюючи російські пропагандистські наративи, Сідкі Абдін жодним словом не обмовився, які причини війни є з точки зору української сторони. А як же тоді задекларована нейтральність?

Бо якщо він повторює протухлу тезу Москви, що «український режим обрав ворожість до всього російського, відроджуючи нацизм», то чому ж він тоді нічого не сказав про геополітичний реваншизм Москви, імперську суть Російської Федерації та намагання Путіна знищити українську державність і самих українців? Як не сказав й про ціль російського диктатора відродити СССР, знову загнавши силою до нього колись окуповані ним країни? Вправно з’їхавши на те, що «Україна вимагає повного виведення російських військ з усієї своєї території, включаючи Крим».

Не менш показовими є висновки цього єгипетського експерта. Він пише так: «Чи перейшла Росія у своїй військовій операції від простого дисциплінування тих, кого вона сприймає як агресорів, до операції у відповідь, яка спровокувала контрзаходи? Це особливо актуально, враховуючи, що дехто на Заході виступає за стратегічну поразку Росії. Тоді виникає фундаментальне питання: чи погодиться Росія на таку поразку, незалежно від ціни?».

Тобто за Сідкі Абдіном початок Путіним нічим не спровокованої страшної кривавої війни є нічим іншим, як просто «дисциплінування тих», кого Росія сприймає як агресорів, а сама російсько-українська війна є «операцією у відповідь, яка спровокувала контрзаходи»?

Така дивна «логіка» відображає глибоке проникнення російських пропагандистських штампів у медійний та експертний простір країн Глобального Півдня, де агресію Кремля часто намагаються загорнути в обгортку «легітимної оборони» або «протистояння з НАТО». Оскільки значна частина єгипетської та загалом арабської інтелектуальної еліти традиційно виховувалася на антиколоніальній риториці та скептицизмі щодо політики Заходу, Росія вправно маніпулює цими настроями, підміняючи причини та наслідки.

Перевертання реальності з ніг на голову, коли повномасштабне неспровоковане вторгнення, суверенне право України на самозахист та міжнародна допомога жертві агресії трактуються як «агресивні дії Заходу», яким Москва змушена «протидіяти», є класичним прийомом інформаційної війни.

Замість аналізу порушення міжнародного права, суверенітету та зафіксованих воєнних злочинів московитів, подібні експерти фокусуються на геополітичному протистоянні великих держав, фактично позбавляючи Україну суб’єктності та виправдовуючи цим руйнівну війну прагненням Росії за будь-яку ціну зберегти свій імперський статус.

Далі Сідкі Абдін продовжує: «Очевидно, що ця війна, яка триває вже п’ятий рік, є симптомом, або радше гнійною раною, трансформацій у міжнародному порядку протягом останніх чотирьох десятиліть. Ці трансформації завдали ран і шрамів одним сторонам, одночасно підживлюючи мегаломанію в інших, що призвело до проголошення «кінця історії» та «остаточної перемоги капіталізму». Це змусило Захід та його лідерів діяти так, ніби вони самі панують у світі. Чи означає це, що війна триватиме до реформування міжнародного порядку, чи вона послужить суворим уроком для всіх сторін, прокладаючи шлях до більш справедливої міжнародної системи – такої, яка буде справедливою не лише до сильних, а й до слабких?».

Ця цитата зі статті Сідкі Абдіна відображає класичний критичний погляд представників Глобального Півдня на кризу сучасної архітектури безпеки, де поточна війна розглядається не як ізольований регіональний конфлікт, а як закономірний наслідок системної дисфункції однополярного світу.

Тут автор апелює до концепції «кінця історії» Френсіса Фукуями, яка після розпаду СCСР зафіксувала ідеологічний тріумф ліберального капіталізму та породила серед західних еліт ілюзію абсолютного домінування.

Цей тривалий період геополітичної асиметрії і одноосібного домінування Сполучених Штатів призвів до того, що такі тоталітарні держави, як Китай та Росія, почали вважати, що їх інтереси ігноруються, а їхній геополітичний вплив штучно обмежується. Що зрештою підштовхнуло їх до формування ревізіоністського союзу задля руйнування чинного однополярного світоустрою.

Для цих геополітичних ревізіоністів війна Росії в Україні постає проявом перехідного періоду від старого порядку, який уже не функціонує, до нового, контури якого лише формуються.

Аналізуючи дилему, яку ставить Сідкі Абдін – чи триватиме війна до повної реформації міжнародного порядку, чи вона стане протверезним уроком для створення справедливішої системи, варто визнати, що обидва сценарії є взаємозалежними процесами, а не альтернативами.

Історія міжнародних відносин доводить, що глобальні правила гри та міжнародні структури (як Вестфальська система, Віденський конгрес, Ліга Націй чи ООН) ніколи не трансформувалися еволюційним або суто дипломатичним шляхом у часи спокою.

Вони завжди ставали результатом масштабних катаклізмів та воєнних зіткнень, які фіксували новий баланс сил. Тому російсько-українська війна, на жаль, є інструментом спроби цієї насильницької реформації, де бойові дії та економічне протистояння визначають межі впливу майбутніх полюсів сили.

Проте сподівання єгипетського аналітика на побудову «більш справедливої системи, яка захистить слабких», виглядають ідеалістичними і суперечать безжальній логіці сучасної геополітики.

Перехід до багатополярності, який зараз хочуть нав’язати світові Китай і Росія, зовсім не гарантує автоматичного надання прав слабким державам, а скоріше навпаки – посилює позиції регіональних лідерів та різко зменшує ефективність міжнародного права. Тому від послаблення Сполучених Штатів, чи посилення Китаю і Росії, Єгипет нічого не зможе виграти, а, скоріш за все, тільки втратить.

Коли глобальні інститути на кшталт ООН паралізовані, світ повертається до політики грубої сили, де безпека малих держав стає розмінною монетою у змаганнях великих держав. Суворий урок російсько-української війни полягає не в тому, що сильні раптом добровільно потурбуються про слабких, а в тому, що стара безпекова «парасолька» більше не захищає, і кожна держава змушена шукати нові форми виживання, альянсів та мілітаризації.

Але як переконаний єгипетський політолог Сідкі Абдін: «Очевидно, що наслідки російсько-української війни не обмежуються двома безпосередніми залученими сторонами чи їхніми прихильниками. Існує також ймовірність, хоч і невелика, безпосередньої участі інших сторін, чи то під приводом прикордонних інцидентів тут і там, чи морських атак, які нещодавно поширилися, чи то на основі існуючих угод. Ці сторони повинні нести відповідальність за негативні наслідки цієї війни, які вплинуть на численні проблеми, включаючи розповсюдження ядерної зброї та цілі сталого розвитку в усьому світі. Це важливе послання у світі, одержимому нарощенням військових арсеналів для поповнення того, що використовується в існуючих війнах, та підготовки до нових. Цей світ байдужий до мільйонів людей, які страждають від голоду, не кажучи вже про тисячі, можливо, мільйони вбитих і поранених. Тому будь-які зусилля, спрямовані на зупинення цієї війни та інших подібних до неї, навіть якщо вони відбуваються під виглядом припинення вогню, вітаються».

Твердження єгипетського політолога Сідкі Абдіна яскраво демонструють поширений у країнах Глобального Півдня дискурс, який свідомо дистанціюється від моральних та правових оцінок російської агресії, переміщуючи фокус уваги на глобальні геополітичні та економічні наслідки.

У цьому тексті немає жодної згадки про геноцидний характер дій путінського режиму, масовані обстріли українських міст, загибель дітей чи колоніальну суть цієї війни. І такий підхід є не просто «недоглядом», а продуманою стратегічною позицією, притаманною багатьом інтелектуалам регіону MENA (Middle East and North Africa – Близький Схід та Північна Африка).

Автори подібних концепцій схильні розглядати російсько-українську війну не через призму міжнародного права чи людських страждань конкретного народу, а крізь оптику неореалізму, де Україна сприймається радше як об’єкт глобального протистояння великих держав, а не як суверенний суб’єкт із власною ідентичністю та правом на захист.

Зміщуючи акцент на ризики розповсюдження ядерної зброї, руйнування цілей сталого розвитку та загрозу голоду, Сідкі Абдін фактично підганяє тему війни під порядок денний країн, що розвиваються. Для Єгипту, який критично залежить від імпорту зерна та стабільності логістичних маршрутів у Чорному морі, першочерговим є усунення економічного дискомфорту, а не відновлення справедливості.

Саме тому в тексті з’являється теза про те, що будь-яке припинення вогню «вітається». Така позиція повністю ігнорує той факт, що поспішне перемир’я без деокупації українських територій та покарання агресора лише легітимізує загарбане, дасть Росії час на перегрупування і створить прецедент для нових колоніальних захоплень у майбутньому.

То ж закономірно виникає питання – наскільки «нейтральність» Єгипту сьогодні є «нейтральною»? Адже пропагуючи негайне припинення вогню заради відновлення логістики та стабілізації ринку зерна, Каїр де-факто підігрує інтересам агресора, оскільки виносить за дужки питання міжнародного права, деокупації територій та справедливого покарання Російської Федерації за її злочини.

У такий спосіб єгипетська дипломатія використовує у власних інтересах чужу війну для мінімізації власного внутрішнього дискомфорту, перетворюючи нейтралітет на інструмент прихованої легітимізації російських загарбань в Україні та створюючи небезпечний прецедент для майбутніх збройних експансій.