Психолог лише з дозволу дорослих: чому українські діти не можуть самостійно отримати психологічну допомогу

Війна не питає дозволу, перш ніж торкнутися дитячої психіки, — а закон досі питає. Поки потреба дітей і підлітків у психологічній підтримці зростає стрімкіше, ніж будь-коли, українське законодавство залишає їх без права звернутися по професійну допомогу самостійно — аж до 18 років. Дитина, якій боляче, має спершу отримати згоду дорослих, навіть якщо саме з ними пов’язаний її біль.

Однак ситуація може змінитися. Набрання чинності новим Законом України «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні» та оновлення Цивільного кодексу відкривають вікно можливостей — урегулювати самостійний доступ дітей до психологічної допомоги тоді, коли вона їм справді потрібна. Саме таку ініціативу обстоює фонд «Голоси дітей».

Команда фонду знає цю проблему не з теорії, а зі щоденної практики: 12 центрів по всій країні, майже дві тисячі дітей на місяць — і регулярні ситуації, коли психолог готовий допомогти, а формальна згода батьків стає на заваді.

Тож фахівці фонду не просто зафіксували проблему, а дослідили українське законодавство й вивчили, як самостійний доступ дітей до психолога врегульовано у провідних європейських країнах. На основі цього аналізу та власного досвіду фонд сформулював конкретні пропозиції змін до нового проєкту Цивільного кодексу. Головна з них — дозволити дітям віком від 14 років звертатися по психологічну допомогу самостійно, без згоди батьків, якщо вони відчувають таку потребу.

Міфи й перестороги щодо самостійного звернення підлітків

Уявіть 17-річного підлітка, який сам вирішив відкрити банківський рахунок, розпоряджається власними доходами й цілком свідомо ухвалює юридичні рішення, але не може записатися до психолога без дозволу батьків.

Згідно з українським законодавством, діти поділяються на дві категорії: малолітніх (до 14 років) і неповнолітніх (від 14 до 18 років). І саме від цього залежить, які рішення вони можуть ухвалювати самостійно. До 14 років дитині дозволено хіба що дрібні побутові правочини: купити продукти, одяг чи іграшки. Після 14 років можливостей значно більше: підлітки відкривають банківські рахунки, самі розпоряджаються заробленим, вчиняють окремі юридичні дії. Але щойно йдеться про психологічну допомогу, дорослішання ніби зупиняється: закон не визнає за підлітком права звернутися по підтримку самостійно.

Тож маємо парадокс: 17-річна людина, яка усвідомлює свій стан і хоче отримати допомогу, юридично залишається безправною — без згоди батьків психолог їй не допоможе, навіть якщо потреба нагальна.

Психологиня фонду «Голоси дітей» Наталія Сосновенко щодня бачить перед собою не абстрактну статистику, а конкретних підлітків із конкретним болем. Щодня — десятки консультацій, десятки історій. Її досвід руйнує один із головних батьківських страхів про те, що самостійне звернення до психолога стане способом поскаржитися на батьків. Насправді більшість запитів — зовсім про інше: про втрату близької людини, досвід війни, життя на тимчасово окупованих територіях, повернення після депортації. Про тривожність і панічні атаки. Булінг і насильство. Самоушкоджувальну поведінку та суїцидальні думки. Труднощі зі спілкуванням серед однолітків, складну адаптацію на новому місці — в інших школі, місті.

«Часто саме ці теми підліткам буває легше вперше обговорити з нейтральним дорослим, який забезпечує конфіденційність і професійну підтримку. Важливо наголосити, що психологічна допомога не означає автоматичного виключення батьків із процесу. Навпаки, якщо під час роботи фахівець бачить, що труднощі пов’язані із сімейною системою, він за можливості рекомендує залучення батьків або інших законних представників до подальшої роботи, адже завдання психолога — не налаштовувати дитину проти батьків і не руйнувати сімейні стосунки», — каже Наталія Сосновенко.

Лізі було 14, коли почалося повномасштабне вторгнення. Її рідні Олешки на Херсонщині опинилися в окупації — і дівчина застрягла там на два довгі роки, перш ніж змогла виїхати на підконтрольну Україні територію. Смерті навколо, вибухи, руйнування — все це вона переживала без жодної підтримки: у невеликому містечку про психологічну допомогу майже не говорили, а звернутися по неї часто просто не було до кого.

Сьогодні Лізі 18 років. Озираючись назад, вона й сама дивується, як витримала той час: «Я не знаю, як тоді без роботи з психологом пережила стільки смертей навколо, вибухів і руйнувань. Вже після переїзду до Києва я почала працювати з психологом фонду «Голоси дітей», і це дуже допомогло мені пережити досвід, який я отримала».

Сучасне законодавство та шанс на реальні зміни

Отримати згоду батьків — це не формальність, а часом справжня перешкода, подолати яку дитині просто не під силу. Активні бойові дії, тимчасова відсутність батьків, їхня смерть, необізнаність чи упередження щодо психологічної допомоги — причин, чому згоди немає, безліч. Але є ситуація значно тривожніша: коли джерелом небезпеки для дитини є саме батьки, і йдеться про насильство в сім’ї.

«Часом буває так, що дитина зростає у середовищі фізичного або психологічного насильства, де той, хто мав би бути захистом, стає джерелом страху. Також є ситуації, коли батьки знецінюють переживання дитини словами: «З тобою все нормально» або «Не вигадуй». Як наслідок, дитина залишається без необхідної підтримки», — зазначає співзасновниця та голова правління фонду Олена Розвадовська.

Сучасне законодавство дедалі частіше визнає дитину самостійним суб’єктом права — на папері це вже доконаний факт. Але декларація й реальність — не те саме. Механізми реалізації цих прав залишаються недостатньо врегульованими. Адвокатка у справах захисту прав дитини Лариса Гретченко наголошує: формальне закріплення прав іще не означає можливості їх реалізувати на практиці.

«Коли я вперше прочитала цей документ, у мене виникло відчуття справжнього піднесення. Нарешті дитина в сучасному нормативному акті постала як самостійний суб’єкт, здатний реалізовувати свої права. Проте статус є, а механізму його реалізації немає», — зазначила вона.

За словами Олени Розвадовської, важливо розуміти: внесення змін до Цивільного кодексу — лише перший крок, а не фінішна пряма. Так, він закладає правову основу. Але сам механізм надання психологічної допомоги дитині без згоди батьків має бути детально врегульований окремим порядком, який затвердить Кабінет міністрів України. Саме цей документ, а не норма кодексу сама собою, визначить, як фахівці діятимуть на практиці. Без нього закон ризикує залишитися декларацією.

Далі — розроблення підзаконних актів. І тут завдання не менш делікатне — врегулювати ситуації, коли позиція дитини розходиться з позицією її законного представника. Важливо також провести чітку межу: йдеться про доступ до психологічної консультації та первинної психологічної допомоги, а не про призначення тривалої терапії, медикаментозного лікування чи інших медичних втручань.

«Найважливіше зараз — закріпити саме право дитини на такий доступ у Цивільному кодексі, поки для цього є реальна законодавча можливість. Саме тому фонд «Голоси дітей» пропонує законодавцям і експертам розглянути як основу механізм, який уже застосовується в «Основах законодавства України про охорону здоров’я». Він передбачає: якщо відмова законного представника створює загрозу життю чи здоров’ю пацієнта, лікар може діяти в найкращих інтересах останнього, одночасно повідомивши про таку ситуацію органи опіки та піклування», — зазначає Розвадовська.

Модель, яку пропонує фонд, доволі проста й водночас продумана. Якщо психолог бачить, що письмової згоди батьків немає, це не стає стоп-сигналом. Він однаково надає дитині психологічну допомогу, але паралельно повідомляє про цей випадок орган опіки та піклування за місцем проживання дитини. Далі вже цей орган у межах своїх повноважень оцінює ситуацію: може зв’язатися з родиною, з’ясувати обставини, поспостерігати за ситуацією або, за потреби, перевірити умови проживання дитини.

Наталія Сосновенко додає важливе застереження: право на доступ — лише половина рівняння. За її словами, доступ підлітків до психологічної підтримки не можна розглядати окремо від якості цієї допомоги — професійних стандартів, належної підготовки фахівців, дотримання етичного кодексу та наявності системи супервізії. Тож позиція фонду «Голоси дітей» — не лише про право: підлітки від 14 років мають отримати не просто можливість самостійно звертатися по психологічну допомогу, а й гарантію, що ця допомога буде якісною, безпечною та відповідатиме професійним стандартам.