Усі проти. Як законопроєкт про приватне колекціонування збурив фейсбук і медіа

Проєкт Закону №15436 «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Закону України “Про музеї та музейну справу” щодо впорядкування недержавної частини Музейного фонду України і розвитку приватного колекціонування», який зареєстрували у Верховній Раді 21 липня 2026 року, мав би нарешті зрушити з мертвої точки питання правового статусу приватних колекцій в Україні.

Натомість законопроєкт передусім зрушив чималі хвилі у фейсбуці.

Причому хвилі пішли у протилежні боки.

Для частини державних музеїв, археологів і наукових інституцій законопроєкт став мало не механізмом легалізації грабіжницьких розкопок. Для частини приватних колекціонерів і власників культурних цінностей — репресивним наступом держави, загрозою конфіскації та майбутньою корупційною годівницею.

Це рідкісний випадок, коли опоненти законопроєкту заперечують не лише його авторам, а й одне одному. Одні вважають, що держава віддає культурну спадщину приватникам. Другі — що вона готується відібрати приватну власність.

Навіть здається, що кожен сперечається з якимось своїм законопроєктом.

Що насправді пропонується

Офіційна назва документа містить два ключові поняття: впорядкування недержавної частини Музейного фонду і розвиток приватного колекціонування.

Законопроєкт уперше пропонує законодавчо визначити самого колекціонера, визнає можливість зберігання предметів недержавної частини Музейного фонду не лише у приватних музеях, а й безпосередньо у власників, декларує захист добросовісних колекціонерів і створення стимулів для передачі приватних культурних цінностей у публічне користування.

Одночасно документ пропонує державну експертизу й реєстрацію предметів, рекомендації щодо умов їх зберігання, повторні експертизи, контроль, адміністративну відповідальність та обмеження обігу незареєстрованих предметів. Для культурних цінностей без повного комплекту документів передбачено Декларацію про добросовісне володіння, яка має містити відомості про власника, предмет, час і обставини його набуття. Подання декларації означатиме також згоду на експертизу й доступ експертів до предметів.

Тобто законопроєкт одночасно пропонує приватному колекціонеру визнання і контроль, правовий статус і нові обов’язки, можливість легалізації і відповідальність за невиконання процедури.

Саме ця подвійність і стала джерелом конфлікту.

Археологи: «Це легалізація наслідків чорних розкопок»

Найжорсткішу інституційну позицію сформулював Інститут археології НАН України. Інститут визнає необхідність регулювання приватного колекціонування загалом, але вимагає повністю вивести археологічні предмети з-під дії запропонованого механізму.

Аргумент зрозумілий: наукова інформація археологічного предмета міститься не лише в ньому самому, а й у місці його виявлення, стратиграфії, комплексі супровідних знахідок і польовій документації. Предмет, незаконно вирваний із землі, втрачає значну частину свого наукового змісту — і жодна наступна декларація цього контексту не відновить.

Найбільше заперечень викликала саме Декларація про добросовісне володіння. Інститут вважає, що стосовно археології вона підміняє документально підтверджене походження заявою власника і тим самим створює можливість офіційного оформлення незаконно здобутих речей.

Схожу позицію зайняли Спілка археологів України та Національний музей історії України. Музей наголошує, що археологічні предмети повинні мати особливий статус, а поява в музейному просторі речей із непідтвердженим походженням суперечитиме професійній етиці й може послабити міжнародну позицію України у справах про повернення незаконно переміщених культурних цінностей.

Отже, страх археологів — не вигаданий. Вони захищають контекст, без якого археологічний предмет із джерела знання перетворюється на красиву або коштовну річ.

Але саме тут фахова аргументація починає переходити в інституційну крайність.

З правильної тези про незаконність грабіжницьких розкопок фактично робиться висновок про неможливість законного приватного володіння археологічними предметами як такого. Поза увагою залишаються старі родинні зібрання, дореволюційні й радянські колекції, успадковані предмети, речі, ввезені з інших країн, а також колекції, сформовані за історичних обставин, коли сучасної системи провенансу просто не існувало.

Проблема таких колекцій від цього не зникає. Вони лише залишаються поза правовим і науковим полем.

Державні музеї: «Хто і за які кошти все це робитиме?»

Музейна тривога не обмежується археологією.

Законопроєкт передбачає державну експертизу предметів, визначення умов їх зберігання, повторні перевірки та в окремих випадках тимчасове передання приватних колекцій державним музеям.

Але хто виконуватиме цей обсяг роботи?

Скільки в Україні фахівців, здатних професійно атрибутувати різні категорії культурних цінностей — від живопису, графіки й архівів до нумізматики, стародруків і археології? Скільки часу займе експертиза тисяч предметів однієї колекції? Хто відповідатиме за збереження речей, тимчасово переданих державному музею? Де вони фізично зберігатимуться?

Ці питання особливо гострі в умовах війни, коли державним музеям бракує належних фондосховищ, ресурсів для евакуації, реставрації, оцифрування та навіть повного опрацювання власних фондів.

Я двадцять років працюю не лише з приватними колекціонерами, а й із державними музеями. І з їхньої історії та щоденної практики точно знаю: повноцінне функціонування державного музею неможливе без приватної підтримки — ні вчора, ні сьогодні.

Поповнення зібрань, реставрація, наукові дослідження, виставки, каталоги й розвиток інфраструктури завжди спиралися і продовжують спиратися на меценатів, дарувальників, колекціонерів і приватних партнерів.

Тому державні музеї та приватні колекції — не дві ворожі системи. Вони історично взаємопов’язані.

І саме тому музеям справді потрібна не чергова функція державного контролю без ресурсного забезпечення, а продумана модель партнерства.

Приватні колекціонери: «Нас визнають — і відразу беруть під нагляд»

З протилежного боку законопроєкт викликав хвилю обурення серед приватних власників культурних цінностей.

У великому дописі правозахисник Святослав Шеремет, у родині якого «зберігаються артефакти, які за певних умов можуть бути визнані предметами музейного значення», назвав документ законопроєктом «проти власників культурних артефактів». І побачив у ньому репресивні заходи, корупційні ризики, непропорційне втручання у право власності та фактичне перетворення колекціонера на музейного працівника, який має експертувати й описувати кожен предмет свого зібрання.

У цій критиці також є раціональна частина.

Законопроєкт справді концентрує в руках експерта значні повноваження. Від експертного рішення залежатиме статус предмета, можливість його обігу, умови зберігання та строки наступної перевірки. Без чітких критеріїв, колегіальності, відповідальності експерта, механізму апеляції та правил щодо конфлікту інтересів така система може стати корупціогенною.

Так само законопроєкт не відповідає переконливо на питання про вартість і тривалість експертиз. Для власника великого нумізматичного, книжкового чи мистецького зібрання індивідуальний опис кожного предмета може означати роки роботи й витрати, співмірні з вартістю самої колекції.

Але й приватна критика дуже швидко перейшла до іншої крайності: будь-яка експертиза була названа тиском, реєстрація — тотальним контролем, а встановлення відповідальності — репресією.

Така аргументація не враховує, що культурна цінність не є цілком звичайною приватною річчю. Право власності має бути гарантоване, але суспільний інтерес у збереженні, законності походження та недопущенні незаконного вивезення також існує.

До того ж відсутність правил не означає свободи.

Вона означає правову невизначеність, тіньовий ринок, закритість колекцій, неможливість їх повноцінного наукового опису, експонування, страхування, успадкування й легального обігу.

Ринок: «Легальні процедури можуть виявитися складнішими за тіньові»

Для галерей, антикварів, аукціонних домів і професійних посередників ключовим є не лише право власності, а й швидкість і передбачуваність обігу.

Якщо експертиза виявиться дорогою, тривалою або залежною від одного чиновника чи державного експерта, легальний ринок стане менш конкурентним. Добросовісний учасник чекатиме на висновок, збиратиме документи і сплачуватиме за процедури. Тіньовий — просто продовжить працювати без них.

У цьому полягає головний регуляторний ризик: закон, покликаний вивести колекції з тіні, може ненавмисно зробити тінь ще привабливішою.

Відповіддю на це має бути не відмова від регулювання, а проста, цифрова, доступна і передбачувана процедура. Інакше держава отримає не реєстр культурних цінностей, а реєстр лише тих власників, які й без того готові діяти відкрито.

Що зробили медіа

Окрема частина цієї історії — її медійне висвітлення.

Першою масовою рамкою законопроєкту стала не його офіційна мета — розвиток приватного колекціонування, не вперше запропонований статус колекціонера і не можливість зберігати предмети недержавної частини Музейного фонду у приватного власника.

Головним повідомленням стали «штраф до 17 тисяч гривень і конфіскація».

Саме так був сформульований заголовок однієї з перших публікацій 22 липня. Далі його підхопили агрегатори, інші сайти, телеграм-канали, інстаграм-сторінки та фейсбук.

З погляду медіалогіки все зрозуміло. «Розвиток недержавної частини Музейного фонду» — складно і не надто клікабельно. «Штраф і конфіскація» — конкретно, страшно і стосується кожного, в кого вдома є стара ікона, книжка, монета чи картина.

Так позитивна частина законопроєкту майже зникла з першого інформаційного кадру, а санкції стали характеристикою всього документа.

Після цього з’явилися дві дзеркальні інтерпретації.

Перша: держава прийде й забере вашу родинну реліквію.

Друга: держава дозволить колекціонерам відмити все, що награбували чорні археологи.

Обидві мають під собою окремі ризики, закладені в тексті законопроєкту. Але так само обидві розтягують можливий негативний сценарій до оцінки всієї законодавчої ініціативи.

У соцмережах до спрощення додалася ще одна характерна практика: позиції не лише поляризувалися, а й почали приписуватися іншим.

Зокрема, допис Святослава Шеремета завершувався словами про солідарність з «Антикваром», хоча ні я, ні видавничий дім «Антиквар» не погоджували цього тексту, не уповноважували автора представляти нашу позицію і не приєднувалися до його висновків.

Тег у фейсбуці виявився заміною розмови й погодження.

Це деталь, але дуже промовиста. Дискусія про майбутню систему довіри між державою та приватними власниками сама розпочалася з маніпуляцій, поляризації й недотримання елементарних правил взаємної довіри.

Один законопроєкт — занадто багато завдань

На мою думку, головна проблема законопроєкту №15436 полягає в тому, що одним механізмом намагаються одночасно:

• легалізувати приватне колекціонування;
• упорядкувати недержавну частину Музейного фонду;
• розв’язати проблему старих колекцій без повного провенансу;
• зупинити чорний ринок археології;
• захистити предмети від незаконного вивезення;
• створити систему державної експертизи й контролю;
• налагодити співпрацю приватних власників із музеями.

В одну правову категорію фактично потрапляють родинна картина, стародрук, архів, антична монета з давньої колекції, предмет із документованого приватного зібрання, щойно незаконно викопана знахідка і річ, викрадена з музею на окупованій території.

Але вони не можуть мати однаковий режим.

Саме це і вимагає доопрацювання: чітке розмежування категорій культурних цінностей, запобіжники для археології, перевірка баз викрадених і незаконно переміщених предметів, незалежна апеляція на експертне рішення, правила щодо конфлікту інтересів, відповідальність експертів, захист конфіденційних даних про власника і місце зберігання колекції.

Також потрібні реальні позитивні стимули. Поки що «підтримка приватного колекціонування» переважно проголошується, а експертиза, контроль, штрафи й конфіскація прописуються як конкретні процедури. Але власник повинен розуміти не лише те, чим йому загрожує відмова від реєстрації, а й те, що він отримує після неї: юридичний захист, підтверджений статус колекції, спрощене страхування, можливість експонування, наукової публікації, спадкування та легального обігу.

Усі незадоволені. І це не доказ непотрібності

Після хвилі публічної критики Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики запросив представників музеїв, наукових установ, громадських організацій, археологів, експертів і приватних колекціонерів подавати пропозиції та зауваження до законопроєкту. Адже гучний спротив не доводить, що закон не потрібен. Навпаки, він показує, наскільки давно і болісно ця сфера потребує врегулювання. Держава не довіряє приватному власнику й підозрює незаконне походження речей. Приватний власник не довіряє державі й очікує вилучення майна. Археологи не довіряють ринку. Ринок не довіряє державній експертизі. Музеї бояться нових обов’язків без ресурсів. Колекціонери бояться реєстру, який може перетворитися на карту для перевірок.

Усі ці страхи реальні.

Але збереження нинішньої невизначеності не усуває жодного з них.

Як головна редакторка журналу «Антиквар» і директорка Видавничого дому «Антиквар» я підтримую законопроєкт №15436 — не як бездоганний завершений текст, а як необхідну спробу нарешті визнати приватне колекціонування легітимною, суспільно важливою і культуротворчою діяльністю.

Двадцять років роботи журналу «Антиквар» доводять: приватне колекціонування — не периферія культурного процесу і не загроза національній спадщині.

Це один із її фундаментів.

Приватні збирачі не лише в минулому формували колекції, які ставали основою державних музеїв. Вони й сьогодні зберігають, реставрують, досліджують, фінансують каталоги й виставки, створюють приватні музеї та повертають суспільству те, що без їхньої участі могло б залишитися невідомим або бути втраченим.

Завдання держави — не романтизувати приватного власника і не демонізувати його.

Так само завдання колекціонера — не вимагати повної свободи від будь-яких суспільних зобов’язань.

Потрібен закон, який розрізняє добросовісного власника і грабіжника, колекцію і речовий доказ, співпрацю і контроль, суспільний інтерес і відомчу монополію.

Законопроєкт №15436 ще не створив такої системи.

Але суспільна реакція на нього дуже точно показала, чому ми більше не можемо обходитися без неї.

 Фото: unn.ua