Хата-музей на Волині: вишиванка повернулася з казахстанського заслання через 70 років

У селі Ягідне на Волині звичайна сільська хата давно перестала бути просто житлом. Як пише видання «Слово правди», тут, серед старовинних вишиванок, рушників і предметів побуту, щодня звучать народні пісні, а гості потрапляють у справжній музей українських традицій.

Господиня цього унікального дому — Олена Поліщук, керівниця фольклорного колективу «Ягоденські свояки». Уже багато років вона збирає автентичні строї з усієї України, дбайливо реставрує їх і дає їм нове життя на сцені.

«Моя хата наспівана»

— Кажуть, церква — місце намолене. А моя хата наспівана, — усміхається Олена Поліщук. — Пісня звучить чи не щодня і живе у кожному куточку оселі.

Колектив «Ягоденські свояки» виріс із родинного ансамблю: спершу співали чоловік Борис, свекруха Ганна Кирилівна, доньки. Згодом долучилися односельці. Сьогодні в репертуарі колективу — сотні давніх і сучасних місцевих пісень.

Найстаршій учасниці — 82-річній Ганні Кирилівні — пісня дає сил і в дев'ятому десятку. Жінка сама доглядає господарство, обробляє 30 соток городу, жне серпом і ніколи не скаржиться на втому.

— Скільки себе пам'ятаю, стільки й співаю, — розповідає Ганна Кирилівна. — Тоді люди йшли селом — співали, працювали в полі — теж співали. Я, бувало, вилізу на вишню та й слухаю, як пісня лине над селом.

Вишиванка, яка повернулася із заслання

Особливе місце в колекції Олени Поліщук займає вишиванка з неймовірною долею. Свого часу вона належала її дідові, який таємно передав сорочку синові — той відбував покарання в далекому Казахстані за нібито зв'язки з УПА. Разом із цією сорочкою до рідної оселі згодом повернулося й старе крісло — мовчазний свідок родинної історії.

— Коли у 1957 році репресовані почали повертатися до України, вони везли все, що вдалося вберегти, — каже пані Олена. Світлини підтверджують: саме в цій вишиванці її дядько був сфотографований у далекі роки.

Сорочки з усієї України

У колекції — десятки автентичних речей: сорочки з льону й конопляного полотна, рушники, фартухи, домоткані полотна. Одні поточені мишами, інші зістарені роками, та кожну Олена дбайливо очищає, підшиває, бережно складає.

Географія колекції вражає: кодимські рушники, виткані без лицевого й виворітного боку, рушник-божник із Черкащини завдовжки понад три з половиною метри, домоткані рушники з Вінничини, фартушок із тонкою вишивкою з Ягідного, рушник із Чернігівщини 1912 року. Окрему цінність мають рушники, власноруч вишиті мамою Олени.

Мова символів на полотні

Олена легко читає візерунки, мов сторінки давньої книги. На поминальних рушниках вишивали фрукти — уособлення райського саду. На рушнику «Життя» розквітає троянда, що символізує долю, колосся жита означає саме життя, а пташки нагадують про завершення земного шляху.

— До сорока років гадала, що сорочка — це просто коротка вишиванка. Потім дізналася, що справжня українська жіноча сорочка була додільною — довгою, до самого долу. Звідси й назва, — пояснює господиня.

Мрія про світлицю-музей

Попри скромний сімейний бюджет, Олена Поліщук не шкодує грошей на поповнення колекції. За одну сорочку іноді доводиться віддати кілька тисяч гривень.

— У мене вся хата старовинними виробами завалена. Діти жартують, що треба окремий будинок для одягу й усіх вишиванок, — з усмішкою розповідає жінка.

Її мрія — створити справжню світлицю-музей під стріхою, де кожен охочий зможе побачити багатство української вишивки, почути автентичні пісні й доторкнутися до живої історії.