Кінець вільної торгівлі: Роберт Лайтгайзер про мита, Китай і новий торговельний порядок

За останні десятиліття мало хто вплинув на торговельну політику США сильніше за Роберта Лайтгайзера. В інтерв'ю Foreign Affairs він пояснює, чому система вільної торгівлі, на його думку, послабила американську промисловість, і пропонує замінити її системою "збалансованої торгівлі".

Від "американської системи" до доби глобалізації

Ден Курц-Фелан: Пане посол Лайтгайзер, дякую, що погодилися на цю розмову, і за вашу переконливу статтю про новий торговельний порядок у нашому травнево-червневому номері.

Роберт Лайтгайзер: Дякую, Ден. Радий бути тут.

Ден Курц-Фелан: Ви починаєте з критики системи, яка існувала до першого терміну Дональда Трампа і до вашого призначення торговим представником США. Ви проводите чітку межу на початку 1990-х, після завершення холодної війни. Що працювало раніше і що пішло не так згодом?

Роберт Лайтгайзер: Це засадниче питання. Багато людей, зокрема економісти, вважають політику президента Трампа новою і такою, що руйнує норми. Але якщо подивитися на тривалу історію торгівлі, його підхід радше відповідає історичній нормі, тоді як недавній глобалізм є винятком.

Від початку американської історії представники аграрних кіл сперечалися з прихильниками розвитку промисловості. Навіть аграрії виступали за вищі мита, ніж нинішні, адже саме мита фінансували державу.

У межах так званої "американської системи" США використовували їх і для створення власної промисловості. Це суперечило погляду Адама Сміта, за яким Америці було б вигідніше постачати сировину Британії, а не розвивати виробництво. Якби ми послухалися цієї поради, Сполучені Штати сьогодні були б зовсім іншою країною. У цьому питанні Сміт докорінно помилявся.

Мита наповнювали бюджет і сприяли розвитку виробництва та технологій. До 1870-х років США вже мали профіцити, а в 1890-х випередили Британію і стали найбільшою економікою світу. Від Лінкольна до Франкліна Рузвельта президентами переважно були республіканці, які підтримували мита. Демократи виступали за нижчі ставки, але не за відмову від мит у сучасному розумінні. Інші країни діяли так само.

З часом промислова політика стала важливішою за самі мита: податкова система, валютний курс, банківське кредитування, охорона здоров'я, соціальне забезпечення і трудове право. Податок на додану вартість заохочує експорт і стримує імпорт; слабка валюта дає подібний ефект; виробники можуть отримувати кредити за ставками нижче ринкових. Країни дедалі активніше користувалися цими інструментами.

Після Другої світової війни Генеральна угода з тарифів і торгівлі започаткувала сучасний період із дев'яти раундів переговорів, переважно спрямованих на зниження мит. США та Європа залучали інші країни до системи, скорочуючи власні ставки сильніше. Це можна вважати невигідною домовленістю, але вона також допомогла перемогти в холодній війні та відбудувати Європу й Азію.

Однак наприкінці 1970-х США дедалі частіше опинялися у невигідному становищі, а їхні профіцити зникали. Японія та інші азійські країни за допомогою промислової політики нарощували економічну силу, тоді як американське виробництво занепадало. Це сприяло перемозі Рональда Рейгана, якого підтримали робітники - так звані "демократи Рейгана". У 1980-х Рейган запровадив заходи, які нині назвали б протекціоністськими, щодо мотоциклів, спеціальних і вуглецевих сталей, напівпровідників та інших товарів. Вони були необхідними.

Ден Курц-Фелан: Ви тоді були заступником торгового представника США, так?

Роберт Лайтгайзер: Так, і мої погляди вже тоді були майже такими самими, як зараз.

У 1990-х упав Берлінський мур, і люди захопилися фантазіями про "кінець історії": глобалізацію оголосили майбутнім, марксизм-ленінізм і тоталітаризм начебто зникли, а всі мали жити у світі вільних ринків і тієї чи іншої форми демократії. Усе це виявилося цілковито хибним.

Потім сталося те, що я називаю "трійцею дурості": НАФТА, Уругвайський раунд, який створив СОТ, і найбільша помилка - надання Китаю постійного режиму найбільшого сприяння. Від 1980 року цей статус можна було скасовувати щороку. У 1999-му він фактично став постійним і відкрив Китаю шлях до СОТ.

Це не було результатом консенсусу. Рішення просували адміністрація Клінтона, її економісти та частина республіканців у Конгресі. До того компанії не переносили заводи з Америки до Китаю, бо тарифна перевага могла зникнути вже наступного року. Після ухвалення рішення почалася лавина перенесень. За грубими підрахунками, було втрачено п'ять мільйонів робочих місць, не кажучи про інші тяжкі наслідки.

У 2016 році Дональд Трамп зробив цю тему однією з головних у своїй кампанії. Після перерви чимало його підходів фактично збереглися за Байдена, і так ми прийшли до нинішньої ситуації.

Китай і три фатальні помилки 1990-х

Ден Курц-Фелан: Зупинімося на Китаї. Масштаб і швидкість його піднесення, а також те, що він не змінився всупереч очікуванням, лежать в основі розчарування системою, заснованою на правилах. Якби Китай не отримав постійного режиму найбільшого сприяння і членства в СОТ, чи змінило б це всю картину? Чи був це вирішальний поворот?

Роберт Лайтгайзер: Це мало величезне значення, але США втрачали позиції ще від кінця 1970-х. Ми мали дефіцити в торгівлі з Китаєм і до того, як він став нинішньою економічною наддержавою. Отже, проблема не лише в Китаї. Як я писав, Америка перейшла від того, що її "кололи ножем", до "бійні": масштаб змінився радикально.

Японія очевидно користувалася нашою слабкістю, хоча це союзник без прагнення стати світовим номером один. Корея також створила першокласну сталеливарну галузь завдяки промисловій політиці, не маючи природної порівняльної переваги у виробництві сталі.

Погана система стала злоякісною з піднесенням Китаю. Пекін витрачав незрівнянно більше, тримав ринок закритим і мав геополітичні амбіції. Співвідношення ВВП Китаю та США нині вище, ніж співвідношення сукупного ВВП Німеччини та Японії до ВВП США під час Другої світової війни. Це величезна проблема.

Сама система була зламана, бо у вільну торгівлю насправді майже ніхто не вірить, крім окремих викладачів економіки та кількох англомовних політиків. Усі говорять про вільну торгівлю, але прагнуть профіциту, адже він робить країну багатшою. Якщо все життя споживати набагато більше, ніж виробляти, ви збіднієте. Тому відповідь - не вільна і не так звана справедлива, а збалансована торгівля.

Люди часто кажуть, що перейшли від "вільної" до "справедливої" торгівлі, зазвичай маючи на увазі приблизно однакові мита. Проте мита - лише частина промислової політики. Навіть за однакових ставок торгівля з Китаєм залишалася б несправедливою, якби він зберігав занижений курс валюти, податкові й трудові закони, що перерозподіляють доходи від споживачів до виробників, і закритий ринок. Усе це неможливо виторгувати, бо йдеться про саму організацію суспільства. Тому треба оцінювати результат - торговельний баланс.

Що США заплатили за торговельні дефіцити

Ден Курц-Фелан: Ви описали шкоду і потрясіння від торгівлі. Проте цей період не був катастрофічним для зростання США порівняно з іншими розвиненими економіками. Америка нині значно багатша за Західну Європу та Японію, а її продуктивність вища, ніж у більшості розвинених країн.

Економісти на кшталт Адама Позена пропонують узяти вигоди від торгівлі та набагато активніше перерозподіляти їх через регіональну політику й перекваліфікацію. Що не так із цією альтернативою?

Роберт Лайтгайзер: Передусім частка США у світовому ВВП після холодної війни зменшилася, а частка Америки у світовому виробництві товарів різко впала.

Розгляньмо всі наслідки. США передають багатство за кордон в обмін на поточне споживання не тому, що американці жадібні, а через промислову політику інших держав. Реальний торговельний дефіцит, імовірно, ближчий до 1,5 трлн доларів, хоча офіційний показник нижчий. Навіть дефіцит товарів і послуг у 1 - 1,25 трлн доларів означає передачу багатства. Гроші повертаються, коли іноземці купують американські акції, борги, нерухомість, технології та інші активи.

Чиста міжнародна інвестиційна позиція США - тобто різниця між закордонними активами американців та іноземними активами в Америці - становить мінус 27 трлн доларів. За Рейгана, у нинішніх доларах, вона була б додатною приблизно на 800 млрд, а 20 років тому становила мінус 2 трлн. Має значення, кому належить ваша країна.

Воррен Баффет пояснював це на прикладі "Ощадливії" та "Марнотратії": фермер продає землю, щоб фінансувати споживання, доки не залишається без власності й мусить працювати на когось іншого. Саме так діють постійні дисбаланси.

По-друге, економічне зростання суттєво сповільнилося. Від Другої світової війни до 2000 року середнє зростання ВВП США перевищувало 3%, а відтоді становило близько 2% або трохи менше. ВВП дорівнює сумі споживання, інвестицій, державних видатків і чистого експорту. Від'ємний чистий експорт на трильйон доларів вилучає цю суму з економіки.

Економісти можуть відповісти, що американці зате куплять сьомий чи восьмий телевізор. Але наскільки це важливо порівняно з передачею за кордон наших активів і майбутніх доходів, які могли б дістатися дітям?

По-третє, Америка втрачає лідерство в інноваціях - закономірний наслідок втрати виробничого лідерства. США все ще попереду, але відрив скорочується. Австралійський інститут стратегічної політики відстежує 74 критично важливі галузі; у 66 із них Америка відстає від Китаю. П'ятнадцять-двадцять років тому таких галузей було лише три.

Найважливіші - наслідки для робітників. Після вступу Китаю до СОТ їхні доходи майже 15 років не зростали й мало поліпшилися в наступне десятиліття. На Середньому Заході міста спорожніли, а нерівність доходів зросла безпрецедентно.

Ліберальна відповідь - оподаткувати багатих і передати гроші решті. Але одержувачі допомоги втрачають гідність, яку дає праця, - саме вона допомагає людям бути щасливими, зберігати родини й зміцнювати громади. Економічна політика має створювати робочі місця і через працю розподіляти доходи.

Дві третини американської робочої сили не мають вищої освіти. Це не маргінальна група, а сама країна. Тривалість їхнього життя тепер на вісім років менша через так звані "смерті від відчаю" - самогубства, наркотики й алкоголь.

Багато економістів і заможних керівників вважають оптимізацію цін та ефективність ринку найвищими цілями. Це могло мати сенс у XVIII столітті, коли бракувало їжі. Сьогодні, після національної безпеки, економічна політика має розвивати економіку й розподіляти багатство так, щоб підтримувати родини та робітничі громади. Батьки повинні з надією дивитися в майбутнє дітей, а діти - пишатися працею батьків.

Світ, якого хочуть ці економісти, - не мій світ. Найдешевша можлива футболка набагато менш важлива, ніж люди на Середньому Заході, які пишаються тим, що працюють і щось виробляють.

Реіндустріалізація: де обіцяні робочі місця

Ден Курц-Фелан: У 2017 році ви поставили цілі протистояти Китаю і повернути виробничі робочі місця. Критики сказали б, що за останнє десятиліття промислова зайнятість не відновилася, хоча Байден зберіг чимало мит і заходів промислової політики. Німеччина, Японія та Франція теж не змогли зберегти зайнятість у виробництві, попри відданість промисловості, а глобальний торговельний профіцит Китаю більший, ніж будь-коли.

Озираючись назад, чи діяли б ви інакше і як оцінюєте результат?

Роберт Лайтгайзер: Треба враховувати, який мандат ми мали і чи переконали суспільство. Адам Позен та багато інших ніколи не визнають Китай загрозою. Президент Трамп і ми спочатку мусили довести, що торговельні дефіцити мають значення, а потім - що Китай становить екзистенційну загрозу. Трамп заслуговує величезної похвали за зміну дискусії. Тепер ніхто не піде на загальнонаціональні вибори в США з програмою вільної торгівлі: люди зрозуміли, якою тяжкою помилкою це було.

У перший термін ми зробили стільки, скільки дозволяв мандат. Доводилося переконувати багатьох республіканців. Профспілкові демократи переважно все розуміли, хоча їхній вплив у партії слабшав. Відтоді дедалі більше республіканців визнали потребу в реіндустріалізації та небезпеку з боку Китаю.

Від обрання Трампа 2016 року до кінця 2019-го, до пандемії, результати були обнадійливими. Дефіцит із Китаєм скорочувався п'ять кварталів поспіль, глобальний дефіцит зменшувався, а промислове виробництво і зайнятість зростали. COVID спотворив показники останнього року Трампа і початку адміністрації Байдена. Нині ми бачимо перші паростки, але ніхто серйозно не очікує повної реіндустріалізації за два-три роки.

Ден Курц-Фелан: За більшістю оцінок, навіть у другий термін Трампа кількість робочих місць у промисловості скоротилася приблизно на 70 тисяч. Як це пояснити?

Роберт Лайтгайзер: Від початку першого терміну до 2019 року промисловість додала 500 тисяч робочих місць. На початку другого терміну успадковані показники виявилися значно гіршими: за останні 11 - 12 місяців адміністрації Байдена було втрачено 170 - 180 тисяч промислових робочих місць. За Трампа спад майже припинився, але реіндустріалізація не відбувається за рік чи два.

Економісти прискіпуються до дрібниць, але не досліджували 30 років, коли Америка виконувала їхні поради й отримала катастрофічний результат. Дайте нам кілька років, щоб перевірити, чи вдасться відновити промисловість. Повернутися до старої невдалої політики завжди можна.

Перші ознаки обнадіюють. Динаміка зайнятості поліпшилася, кількість вакансій у промисловості різко зросла, капітальні витрати збільшуються, будують більше заводів, зростає загальне виробництво, а індекс ділової активності у промисловості (PMI) розвернувся. Зрештою система має створювати більше добре оплачуваних робочих місць, а зарплати повинні зростати швидше за інфляцію, як це було за Трампа.

Виробництво необхідне для національної безпеки і глобальної сили, але також для робочих місць та доходів. Частка праці в національному багатстві має зростати порівняно з часткою капіталу. Якщо за десять-одинадцять років цього не станеться, треба буде порівняти результат зі старою траєкторією і вирішити.

Ден Курц-Фелан: Отже, ви просите дати час на цей експеримент?

Роберт Лайтгайзер: Так. Уже багато що свідчить про поліпшення. Попередня система вела нас до катастрофи і не мала серйозного інтелектуального підґрунтя: вона трималася на міфах і даних, підігнаних для їхнього захисту.

Торговельна війна з усіма чи коаліція проти Китаю

Ден Курц-Фелан: Другий термін Трампа виглядає як поворот у ставленні до Китаю. У перший термін він допоміг створити жорсткіший консенсус. Тепер він наголошує на торговельних профіцитах, тисне на союзників майже так само сильно, як на Китай, а іноді встановлює для них такі самі або вищі мита, ніж для Китаю. Це не схоже на створення коаліції демократичних однодумців проти екзистенційної китайської загрози. Як ви це пояснюєте?

Роберт Лайтгайзер: Ми маємо дві засадничі проблеми, і було б простіше, якби залишилася одна.

Перша - провал торговельної системи. Америка щороку передає за кордон понад трильйон доларів і зазнає всіх наслідків. Китай є частиною проблеми, але не всією проблемою. Чимало країн тримають валюту слабкою і будують трудові, податкові та банківські системи так, щоб нарощувати експорт до США, фактично забираючи наші робочі місця й національне багатство.

Загальну проблему торговельного дефіциту не розв'язати митами проти однієї країни. Або мита мають широко компенсувати промислову політику інших держав, із вищими ставками для найбільших "хижаків", або Америка повинна змінити власну систему, що порушує складні питання суспільного устрою.

Друга проблема - сам Китай. Окрім участі в торговельній проблемі, це самостійний геополітичний противник і екзистенційна загроза. Китай має намір стати провідною світовою державою, вважає свою тоталітарну марксистсько-ленінську модель майбутнім, а США і Захід - силами, що занепадають. Це не моє тлумачення, а офіційна позиція Китаю.

Президент мусить розв'язувати обидві проблеми. Без першої було б легше зібрати коаліцію проти Китаю. Натомість її треба будувати одночасно з виправленням ширшого дисбалансу. Дедалі більше країн бачать, що вільна торгівля не працює, а Китай є проблемою. Ніхто не допомагає нам переконувати інші країни більше, ніж Сі Цзіньпін і Комуністична партія Китаю.

Перший "китайський шок" ударив переважно по США. Трамп допоміг захистити Америку від другого, маючи підтримку багатьох у Конгресі, а Байден здебільшого продовжив ту саму політику. Я працював із Ненсі Пелосі та Чаком Шумером - вони це розуміють. Європа була значною мірою захищена від першого шоку, але другий спрямований просто на неї. Тепер європейці намагаються координуватися, хоча це складно.

Інше питання - чи досить жорстко діє Америка. Щонайменше 30 років Китай витрачав сотні мільярдів доларів, свідомо створюючи "вузькі місця", особливо в ланцюгах постачання критичних мінералів. США також мають важелі, але Китай діяв як монополіст, витісняв конкурентів і створював критичну залежність від своїх товарів. Він готовий перетворювати цю залежність на зброю, як уже робив проти США, Японії, Литви та Норвегії.

Ден Курц-Фелан: Дивно, що ми самі здивувалися силі відповіді Китаю у вигляді обмежень на постачання критичних мінералів після наших мит у червні минулого року.

Роберт Лайтгайзер: Ми були дещо здивовані, хоча, можливо, не мали б. Здивувало не стільки застосування зброї, скільки її потужність. Президент і його команда багато роблять, щоб вибратися з пастки.

Поки критичні залежності не усунено, політику треба змінювати обережно. Ми маємо скорочувати дисбаланс і захищати технології, пам'ятаючи, що Китай здатен паралізувати військове виробництво, дипломатію та економіку. Наші власні важелі проти Китаю не роблять нас менш уразливими.

Китай витрачає сотні мільярдів, щоб позбутися залежності від нас; ми повинні робити те саме. Я підтримую "стратегічне розмежування". Політика Китаю полягає в тому, щоб створювати критичну залежність інших від себе й водночас усувати власні залежності, аби діяти, не зважаючи на інших.

Валюта, мита і критичні залежності

Ден Курц-Фелан: Профіцит поточного рахунку Китаю, схоже, сягнув рекорду, а юань зазнає сильного девальваційного тиску. Чому проти валютних маніпуляцій не зроблено більше? Що б ви робили зараз при владі?

Роберт Лайтгайзер: Не знаю, чи є занижений курс юаня головною перевагою китайської промислової політики, але він точно належить до двох-трьох найважливіших. Курс юаня істотно занижений, ним систематично маніпулюють. Моя основна відповідь - мита, найпростіший інструмент. Але ми знову повертаємося до критичної залежності: просуватися можна лише настільки далеко й швидко, наскільки дозволяє наша вразливість.

Насамперед треба припинити передавати багатство Китаю в обмін на поточне споживання. Мита можуть компенсувати валютну перевагу. Інший варіант - оподатковувати китайський капітал, коли він повертається до США. Будь-який крок слід зіставляти з ризиками наших залежностей і робити максимум можливого, доки цих залежностей не буде усунуто.

Нова угода з Мексикою та Канадою

Ден Курц-Фелан: Поговорімо про Угоду між США, Мексикою та Канадою, яку ви погодили на заміну НАФТА. Ви писали, що вона започаткувала торговельну політику, спрямовану на повернення робочих місць до Америки та зміцнення Північної Америки, і називали її двопартійною основою, здатною пережити зміну адміністрацій.

Тепер її майбутнє непевне. Друга адміністрація Трампа вказує на тривалі дефіцити з Мексикою та Канадою і низьку частку американських компонентів у північноамериканських автомобілях. Що USMCA зробила правильно, а в чому помилилася? Що має бути в порядку денному нових переговорів і якою буде ціна розпаду?

Роберт Лайтгайзер: USMCA, як і НАФТА, насправді є двома угодами, а не однією.

Ден Курц-Фелан: Тому що Мексика й Канада мало торгують між собою?

Роберт Лайтгайзер: Так. А там, де вони торгують, правила вже визначає Транстихоокеанське партнерство. Отже, США мають домовлятися з кожною країною окремо.

Коротка історія починається з автомобільної угоди з Канадою 1965 року. Американські автовиробники хотіли дешевшої праці у Віндзорі й просували домовленість, яка фактично створила канадську автомобільну промисловість. Потім Браян Малруні та Рональд Рейган уклали угоду між США і Канадою 1988 року. Адміністрації Буша і Клінтона згодом додали Мексику, створивши НАФТА.

Росс Перо двічі балотувався в президенти, попереджаючи про "гігантський звук усмоктування" американських робочих місць на південь. Він був радше правий, ніж ні, а угода була жахливою. Кожен наступний кандидат обіцяв переглянути її, але до Трампа ніхто цього не зробив.

У USMCA ми багато що поліпшили, однак за підсумковими показниками дефіцит із Мексикою зберігся і суттєво зріс. Канада - інший випадок: США мають дефіцит, але без енергоносіїв виникає профіцит торгівлі товарами. Показники послуг незрозумілі.

Ден Курц-Фелан: Тобто до Канади ви поставилися б м'якше, ніж Трамп зараз?

Роберт Лайтгайзер: Мексиканський бік - серйозніша проблема. Дефіцит став дуже великим, а глобальний дефіцит не виправити, ігноруючи найбільші двосторонні розриви. Знадобляться мита і вищі вимоги до частки північноамериканських та американських компонентів.

Мексика має принаймні рухатися до балансу зі США, але не кожен дисбаланс однаково шкідливий. Перенесення заводу з Китаю до Мексики збільшує мексиканський дефіцит і зменшує китайський, що відповідає інтересам США. На відміну від більшості країн, Америка хоче процвітання Мексики, а Мексика потребує процвітання Америки. Нас пов'язують люди, культура, кордон і міграція.

Мексика має більше купувати у США, а мексиканські товари повинні містити більше мексиканської доданої вартості; нині в них забагато китайських та інших іноземних компонентів.

Імовірно, нам знадобляться дві нові угоди, навіть якщо вони збережуть спільну назву. Руйнувати всю систему було б помилкою, бо політична ціна перевищить вигоду. Я очікую домовленості.

У відносинах із Мексикою потрібні винахідливі способи - мита, правила походження і критерії суттєвої переробки, - щоб скоротити дефіцит, не зашкодивши її економіці. Економічна криза в Мексиці була б дуже поганою і для США.

Джеймісон Грір - чудовий переговорник, а Марсело Ебрард дуже здібний. Клаудія Шейнбаум - одна з найрозумніших світових лідерок. Важко повірити, що вони не знайдуть рішення, але зміни необхідні. Найважливішим нашим кроком було положення про перегляд і можливе припинення; саме тому зараз відбуваються нові переговори.

Ціна невизначеності: чи збережуться мита

Ден Курц-Фелан: Бізнес часто каже, що може пристосуватися до будь-якої системи, але невизначеність щодо мит і угод у другий термін Трампа сама по собі дорого коштує. Спочатку адміністрація використала незвичну правову підставу, насамперед Закон про міжнародні надзвичайні економічні повноваження (IEEPA), але Верховний суд відхилив цей підхід. Трамп також застосовує мита у неторговельних суперечках як інструмент зовнішньої політики, а майбутнє USMCA непевне. Чи турбують вас довгострокові витрати?

Роберт Лайтгайзер: Мене турбує невизначеність щодо того, чи збережуться мита. Бізнес будуватиме в Америці, якщо знатиме, що вони тривалі. Коли компанії просять передбачуваності, вони часто мають на увазі передбачуваність без мит. Я за передбачуваність із митами, бо саме вони спонукають переносити виробництво сюди.

Я не радив використовувати IEEPA, бо бачив ризик, хоча вважаю тлумачення президента правильним. Троє суддів погодилися, але шестеро - ні.

Ден Курц-Фелан: Ви й минулого разу вважали це надто ризикованим?

Роберт Лайтгайзер: Я хотів надійної правової основи. Нинішній шлях складніший, але й надійніший. Проти нас подали понад 4000 позовів, і ці справи ми виграли. Мені потрібна впевненість бізнесу, що мита залишаться. Вибір IEEPA мав свою ціну. Це був раціональний і зрозумілий підхід, але Верховний суд його відхилив, через що ми втратили частину переваги і рік часу. Люди сумнівалися, чи збережуться мита, і не робили інвестицій, які могли б зробити.

Озираючись назад, треба було відразу йти нинішнім шляхом. Президент гнучкий: він бізнесмен і, якщо один спосіб не працює, пробує інший.

Ден Курц-Фелан: І каже вам, чого хоче, щоб ви знайшли законний шлях до цих мит.

Роберт Лайтгайзер: Він правильно визначив проблему. Торговельна система і дисбаланси вбивають нашу країну. На мою думку, він обрав правильний інструмент - мита - і загалом правильне співвідношення тарифних ставок. Наприклад, Британія має платити менші мита, ніж Китай або В'єтнам. Шлях виявився складним, і швидший результат був би кращим, але ми там, де є.

Правила, національна безпека і лобізм

Ден Курц-Фелан: Ваша стаття порушує ще одну проблему, яку ми обговорювали з представниками адміністрації Байдена Лаель Брейнард і Джейком Салліваном. Якщо система допускає винятки заради національної безпеки або політичної та соціальної згуртованості, виникають двозначність і можливості для зловживань. За Байдена дедалі більше товарів потрапляли під експортний контроль в ім'я безпеки. Як обмежити бізнес-лобізм і запити на особливі винятки?

Роберт Лайтгайзер: Я бачу це інакше. У так званій системі, заснованій на правилах, немає правил для 90% заходів промислової політики, тож лобізм та індивідуальні запити на винятки вже неминучі.

Замість 9000 правил, які всі намагаються обійти, треба встановити вимірювану мету. Країни з великими профіцитами у торгівлі зі США - а в ідеалі з великими глобальними профіцитами - мають сплачувати мита, достатні для повернення до балансу. Тоді простору для особливих прохань стане менше.

Це нагадує пропозицію Джона Мейнарда Кейнса в Бреттон-Вудсі про Міжнародний кліринговий союз, який примушував би країни рухатися до балансу через валютні або торговельні розрахунки. В експортному контролі я дозволяв би дуже мало винятків. Щодо лобізму, про який говорять Джейк Салліван та інші, не знаю, як його повністю скасувати. Я просто відмовляв би і казав "ні".

Ден Курц-Фелан: Якщо Nvidia приходить і каже: "Нам треба дозволити продажі", відповідь просто "ні"?

Роберт Лайтгайзер: Не можу уявити іншої відповіді. Керівники цих компаній досі, схоже, застрягли у 1990-х, ніби Китай є ринковою економікою і передача достатнього багатства зрештою перетворить його на Швейцарію. Не знаю, чи вони щиро в це вірять, чи ними керують особисте збагачення і корпоративні інтереси. Останні 30 років довели хибність цієї тези.

Треба визнати Китай противником, чиї цілі різко суперечать цілям США та Заходу. Інакше навіщо потрібні експортний контроль або інші оборонні обмеження?

Ден Курц-Фелан: Якщо передові напівпровідники - наше "вузьке місце", тоді ми маємо...

Роберт Лайтгайзер: Ми не повинні продавати їх нікому у світі. Компанії заперечать, що Китай треба зробити залежним від наших технологій. Важко повірити, що хтось і досі настільки наївний. Китай відкрито говорить, що його політика полягає в усуненні цієї залежності. Або ці люди нічого не навчилися за останні 30 років, або аргумент просто допомагає їхнім компаніям більше заробляти.

Думка, що Китай дозволить Америці створити нове "вузьке місце", не вклавши достатньо коштів у його усунення, абсурдна.

Ден Курц-Фелан: У статті "Новий торговельний порядок" є ще багато тем для розмови. А поки дякую за статтю і сьогоднішню бесіду.

Роберт Лайтгайзер: Дякую, Ден. Радий був поспілкуватися.