Український ізоляціонізм. Німеччина

Примітка редакції. Наш автор пропонує гру. Він пише про важливі для нас держави та їхні проблеми. А ви дивитесь, чи висвітлюють ці проблеми наші ЗМІ, які набронювали собі цілі бригади журналістів, але так і не навчились бути ЗМІ.

Припускаю, що невдовзі наш інфопростір може накрити ще одна хвиля скандалів і тривоги. Це було б логічно, оскільки вітчизняні медіа самі створюють для цього всі підстави, тривалий час ігноруючи справді важливі теми.

Мене дістав наш ізоляціонізм. Українець може щиро ненавидіти американського ізоляціоніста, який хоче звідусіль прибрати руку США, закритись у власних кордонах і дивитись бейсбол. Та що нам робити із тим, що ізоляціоністів вистачає і серед нас?

Усе залежить від кута зору. Я розумію, в який непростий час наша держава почала усвідомлювати себе державою, незалежно від актуальної конфігурації політичних еліт на її чолі. Люди на верхівці міняються. Держава або є, або її немає. Тож переживати краще не за тимчасові частини цього рівняння.

Тож, заручившись повним розумінням Дорогої редакції, я наважився на першу статтю того, що волів би бачити циклом публікацій. Якщо, звісно, до того мене не приб’є ракетою.

Все просто. Я пишу про щось важливе із важливої для нас держави. Ви перевіряєте, чи згадують про це важливе наші потужні ЗМІ, які мають цілі бригади заброньованих журналістів, але при цьому їх важко назвати мас-медіа у повному розумінні цього слова.

Наприклад, чи важлива для нас Німеччина? Як на мене, так. Надзвичайно важлива. Зараз німецькі школярі страйкують проти можливого повернення військового обов’язку. У демократичному суспільстві люди мають право протестувати проти державних рішень, особливо коли ці рішення безпосередньо стосуються їхнього життя.

Набагато цікавіше, як швидко цілком зрозумілий страх перед армією перетворюється на завершену політичну картину світу, у якій війна виникає виключно через підготовку до війни, а мир — через відмову від такої підготовки.

Організатори вимагають «школи без Бундесверу» та виховання в дусі миру, яке має протистояти «пропаганді війни як політичного засобу». Формулювання красиве, але дещо шахрайське.

Воно заздалегідь оголошує будь-яку розмову військових зі школярами пропагандою, тоді як діяльність страйкових комітетів чомусь вважається нейтральним громадянським просвітництвом.

Військовий, який розповідає про службу, нібито політизує школу. Активіст, який закликає учнів зривати заняття й створювати страйкові осередки, нібито лише захищає мир.

Школа в цій моделі має бути вільною від державної оборонної політики, але не від політичної агітації проти неї.

Це, зрештою, типова суперечність багатьох пацифістських рухів. Вони говорять не стільки про мир, скільки про моральне право окремої людини не брати участі в його забезпеченні.

Держава повинна залишатися безпечною, кордони — захищеними, міжнародне право — чинним, а агресор — стриманим. Однак бажано, щоб для цього не знадобилися ні призов, ні військові витрати, ні присутність армії в суспільному просторі. Щоб необхідна кількість солдатів якимось чином з’явилася сама, без незручних розмов про обов’язки громадянина.

Страх молодої людини перед військовою службою не треба висміювати. Це нормальний страх. Армія означає дисципліну, ризик, утрату частини особистої свободи і можливість опинитися там, де держава вимагатиме не декларативної, а цілком фізичної відповідальності.

Проблема починається тоді, коли цей страх проголошують політичною мудрістю. Людина боїться служби — отже, військовий обов’язок є мілітаризмом. Людина не хоче бачити військових у школі — отже, їхня присутність є пропагандою. Людина не хоче думати про війну — отже, про неї не повинна говорити й держава.

Однак війни не припиняються через те, що європейські школярі відмовляються обговорювати власну участь у захисті країни. Навіть більше, потенційний противник може сприйняти таку відмову не як високу моральність, а як простий показник слабкості. Наш приклад мав би цьому навчити декого.

Тут особливо показова статистика руху. Організатори наголошують, що географія протестів зросла приблизно з 90 до 150 міст. Це справді свідчить про організаційне розширення. Проте коментар читача звертає увагу на іншу можливість: міст стало більше, а людей на акціях — не обов’язково. До того ж школярів могли частково замінити активісти політичних молодіжних організацій. Фікція.

Запитати підлітка, чи хоче він обов’язкової військової служби, — майже те саме, що запитати, чи хоче він додаткових іспитів, податків або обмежень. Відповідь передбачувана. Демократія, однак, полягає не лише в підрахунку особистих небажань. Іноді вона повинна вирішувати, які неприємні обов’язки необхідні для збереження самої демократії.

Німеччина довго могла дозволити собі уникати цієї розмови. Військова служба зникла з повсякденного досвіду більшості громадян, армія стала віддаленою професійною інституцією, а безпека сприймалася майже як природний стан.

Тепер держава намагається повернути оборону в суспільну свідомість — і раптом виявляється, що саме суспільство звикло вважати будь-яку вимогу особистої участі порушенням нормального порядку.

Звідси й така гостра боротьба за школу. Той, хто програє розмову з нинішніми учнями, через кілька років програє розмову з виборцями, резервістами й потенційними військовослужбовцями. Активісти це чудово розуміють.

Тому вони не просто протестують проти конкретної моделі призову. Вони прагнуть закріпити у свідомості молоді ширшу формулу: армія є зовнішньою силою, яка приходить забирати ваш час і свободу, а не частиною держави, відповідальність за яку несуть самі громадяни. І десь я це вже бачив.

Ось такі справи в Німеччині. Про цю катавасію у школах нашого чи не головного союзника у Європі чомусь не пишуть ані ТСН, ані NV, ані «Хро» та інші мейнстрімні ЗМІ неньки-України. Та чи ця тема не гідна того, щоб нарешті розліпити очі?

Навіщо брехати читачам, що війна причаїлась тільки тут і наближається до кінця, коли вона лише розповзається навколо?