Журналістика без правильних відповідей

У більшості професій ви знаєте чіткі відповіді на щоденні робочі питання. З пункту А можна дістатися в пункт Б або ні. Поміститься цей товар у цю коробку чи ні. Креслення правильне чи з помилками.

Журналісти теж часто шукають саме таких відповідей. Чи можна показувати тіло загиблого? Чи можна написати про корупцію під час війни? Чи можна використати згенеровану ШІ ілюстрацію? Чи потрібно спочатку знімати, а вже потім допомагати?

Проблема в тому, що на більшість таких запитань немає правильної відповіді.

Бо журналістика — це професія, яка майже ніколи не стоїть перед однозначним вибором між добром і злом. Значно частіше вона змушує обирати між двома правильними речами. Між правом суспільства знати і правом людини на приватність. Між необхідністю показати наслідки воєнного злочину і ризиком травмувати рідних загиблих. Між бажанням розповісти історію максимально переконливо і ризиком допомогти ворогу встановити місце зйомки. Або й між двома однаково неправильними, але важливими позиціями.

І щоразу закон лише окреслює межі. Далі починається територія професійного судження. Саме тому цей текст не про те, як правильно. Це спроба оцінити pros і cons щодо ризиків оприлюднення інформації. Бо журналістика — це не професія правильних відповідей. Це професія складних запитань.

Коли закон закінчується

Найпростіше працювати тоді, коли закон усе пояснює. Не показуй державну таємницю. Не порушуй презумпцію невинуватості. Не поширюй неправдиву інформацію. Це правила. Їх потрібно знати. Але найбільші редакційні суперечки майже ніколи не виникають навколо того, що прямо написано в законі. Вони виникають там, де закон мовчить.

Показувати чи приховувати?

Сучасна журналістика неможлива без світлин і відео. Візуальне сприйняття інформації перемогло повільні лонгриди.

Уявімо новину про те, що благодійний фонд, назвемо його «Метелик», передав пораненим військовим допомогу. Щаслива групова світлина на фоні будівлі в стилі модерн. За добу в будівлю прилітає КАБ. Чи можна стверджувати, що групова світлина спричинила обстріл — на це питання можна буде відповісти років за -надцять, коли доберемося до архівів, і за умови, якщо там буде про це інформація. Але чи можна стверджувати, що фото могло допомогти? Очевидно. Сучасні засоби OSINT дозволяють знаходити локації навіть у дикій природі. Пам’ятки мають унікальний обрис, та спрощують цю задачу до кількох хвилин.

Журналіст веде репортаж зі словами: «Ми перебуваємо в районі міста, де працівники ДСНС розбирають завали житлового будинку». Формально журналіст дотримався обмежень щодо локації. Але оператор, знімаючи загальні та крупні плани, не побачив, що в кадр потрапляє поштомат, вивіска кав’ярні, характерний орнамент будівлі — і voila, приліт стався за адресою Берестейський проспект, ХХ. Намір приховати адресу повністю нівельований.

Порада: Перед тим як робити зйомку, оцініть місцевість. Чи немає виразних ідентифікаторів, які можуть «спалити» локацію. Використовуйте плани, які дозволяють побачити масштаб, але ускладнюють виявлення локації.

Закон цього прямо не забороняє, можна орієнтуватися на:

Закон України «Про медіа» — обмеження свобод діяльності у сфері медіа може здійснюватися лише в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Наказ Головнокомандувача ЗСУ від 3 березня 2022 року № 73 — містить перелік інформації, розголошення якої може допомогти противнику або негативно вплинути на виконання бойових завдань.

Стаття 114-2 Кримінального кодексу України — несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, вчинене в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Ми маємо показати ціну війни

Наслідки прильоту. В завалах будівлі видно тіло людини, причавлене плитою. «Світ має бачити варварство агресора». Спільнота розділяється на два табори, де одні кричать про повагу до загиблих. Інші про клікбейт і хайпожерство.

Формально загибла людина вже не є фізичною особою і не має немайнових прав, бо більшість із них закінчилися в момент смерті. Тобто порушення права особи як такої не відбувається. Але не слід забувати про те, що у людей є рідні, близькі та друзі. Такі світлини мають травмівний ефект. Крім того, є ще один фактор — нормалізація війни, коли поширення сцен жорстокості й насилля стає буденністю.

Аргументи табору, що достатньо показати лише частину, як це було з рукою загиблої в Бучі, мають сенс, але, як і в попередньому прикладі, виникає питання ідентифікаційних ознак — шрамів, характерного одягу, годинника, персня, манікюру. За останнім майстриня і впізнала свою загиблу клієнтку.

Варто пам’ятати, що фотофіксація і поширення фото — це два різних діяння. Очевидно, медіа мають зафіксувати такий злочин. Утім, чи поширювати та як поширювати — тут досі ламаються списи. Медійник, блогер, та навіть звичайний користувач соцмереж має дати відповідь на питання:

1) що саме я хочу сказати світу?

2) чи можна показати лише загальний план або навпаки лише деталі зображення?

3) чи можу я передати це фото для показу лише на профільних заходах?

4) чи може це травмувати родичів і друзів?

5) чи хотів би, щоб моє зображення так циркулювало?

6) чи не порушує це правило платформ (див. нижче).

Закон прямо не забороняє, можна орієнтуватися на:

Статті 269, 277, 297, 298 Цивільного кодексу України — закон охороняє пам’ять про померлу особу та надає членам сім’ї й близьким родичам право захищати її честь, гідність і ділову репутацію.

А якщо це все ще і з музикою?

Медіа вирішило обіграти «бантик», як дві пірникози танцюють на озері. Відеоряд має весь потенціал вірусності, що дає шанс на хороші охоплення. Аудіо вирішили взяти з Угорської рапсодії №2 Ференца Ліста. Ролик змонтували, відео залетіло, а потім «сповіщення про порушення авторського права». Справедливе обурення: «Ми ж узяли класичний твір?!». Але, окрім авторського права на твір, є ще право виконавця, а це виявилося сучасне виконання одного з європейських оркестрів.

Ви згенерували відео в CupCut або у внутрішньому редакторі тіктоку та запостили його в інстаграм. Відео легальне, з бібліотеки. І тут: «Це відео не може бути монетизоване» або «Правовласник отримає дохід з вашого відео». Та що ж таке?

Медіа має пам’ятати, що сфера авторських прав доволі складна. Саме тому при виготовленні роликів з відкритих бібліотек важливо дивитися умови використання контенту, бо автор міг дати ліцензію тіктоку і не дати ютубу.

Треба дивитися на ліцензії платформ, а також корисно почитати:

Закон України «Про авторське право і суміжні права» — розрізняє права автора твору та суміжні права виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. Це означає, що навіть якщо музичний твір уже перебуває у суспільному надбанні, конкретне сучасне виконання цього твору може залишатися об’єктом суміжних прав і вимагати дозволу на використання.

Додамо ШІ

Пишемо статтю про Семена Палія і треба б світлину про Круглий вал у Фастові.

Фотографію винайшли рівно 200 років тому, тобто шансів — нуль. Тоді хіба якась гравюра чи малюнок. А попросімо ШІ згенерувати міську сценку тих часів! Результат — після виходу статті медіа отримує вал хейту, а професійні історики розклали матеріал на атоми за невідповідність вбрання, типу житла, бруківку на вулицях і прапори.

Пишемо статтю про архівно-кримінальні справи і оздоблюємо титулку сценою «одна куля на двох».

Завдання медіа: пояснити складні процеси прямою мовою. Але при цьому важливо не вдатися до надмірної примітивізації чи перекручування. Читач має право отримати об’єктивну і достовірну інформацію, а коли це полемічні жанри — розуміти, що це погляд, ідея, гіпотеза чи концепція конкретних осіб чи школи. Будь-яке ілюстрування має бути правдоподібним. Адже недостатньо козаків одягнути у французький однострій і сказати, що зображення ілюстративне та створене штучним інтелектом (останнє — обов’язкова деталь, аби читач не вважав, що бачить ілюстрацію або фото тих часів). Генерація ШІ зображення має максимально наближено відповідати епосі, й тут важливо консультуватися з фахівцями, часто в різних сферах. Розстріл однією кулею на двох — це моторошно-красива легенда. Злочини тоталітарних режимів і так страшні, тому такі посилення насправді грають у протилежну сторону, підважуючи аргументи й ставлячи під сумнів жертви.

Тільки починаємо регулювати ШІ, але:

Закон України «Про медіа» — діяльність у сфері медіа, зокрема, ґрунтується на принципах достовірності й повноти інформації.

І щоб не забанили за розбещення неповнолітніх

Журналіст чи медіа пише про Київ (Суми, Полтаву — кому як подобається) 80-х, оздоблюючи різними світлинами. На кавер винесли зображення втомленої мами в халатику з дворічкою на пляжі.

«Як виглядали журналісти медіа ААА в дитинстві» — підбірка милих світлин на ранковиках, на Різдво, в калюжі з гусаками.

Милі світлини — і раптом «червоний статус» чи «ваш акаунт заблоковано» за грумінг. Ляк, обурення, лихослів’я. Що робити?

Платформи забороняють використання оголених дітей, навіть ваших власних, як превенцію педофілії та самозахист. Тому, маючи всі дозволи на публікацію, медіа стикається з іншою реальністю — правилами соцмереж. Не варто такі зображення виставляти назагал, слід робити їх максимально «безпечними».

Читайте правила платформ (Meta, YouTube, TikTok), бо судити вас тут будуть не суди, а охоплення. І, як наслідок, гроші. Але:

Закон України «Про медіа» — під час поширення інформації медіа мають враховувати найкращі інтереси дитини, не допускати поширення контенту, який може завдати шкоди її фізичному, психічному чи моральному розвитку, а також забезпечувати належний рівень захисту дітей у медіапросторі. 

Вагнер із Гітлером на двох накрили стіл для Путіна. Українці знову наробили мемів

Медіа зібрали реакцію соцмереж на черговий прояв «русофобії». Карикатури, де Кобзон із Пригожиним кличуть Вову випити за успіх СВО, чи Гітлер в образі мадам очікує на нову працівницю борделю. Сатира захищається практикою ЄСПЛ, особливо в контексті політичних дебатів чи публічних осіб. Сатира може бути жорсткою і навіть без гумору. По факту — медіа отримало обмеження охоплення й червоний статус акаунту. Як так?

Платформи забороняють просування терористичних і ненависницьких організацій. Сам факт наявності свастики, Гітлера, Пригожина, заборонених гуртів уже можуть стати підставою для санкції. Навіть, якщо ви їх висміюєте. Тому жарти жартами, але краще алгоритми не дражнити і використовувати нейтральні зображення.

Правила платформ: Meta, YouTube, TikTok.

Коли гроші — теж табу

«Уряд виділяє гроші на програму є-дача», «Слон зібрав донат на ЗСУ», «ВПО можуть купити бункер». Нумо оздобимо новину зображенням грошей. Типове рішення для матеріалів на тему фінансів і ринків. І тут знову: пост знесено, «допис не відповідає правилам щодо шахрайства або нереальних винагород».

Платформи постійно борються з низкою шахрайств, направлених на виманювання грошей або незаконного працевлаштування. Почасти алгоритми так накручені правилами і винятками, що бачать загрозу в безневинному матеріалі. Тому не варто ризикувати, оздоблюйте матеріали більш комлексними зображеннями з графіками, схемами тощо.

Правила платформ:Meta, YouTube, TikTok

А про корупцію писати?

Війна й корупція завжди крокують разом. Жодна війна не обійшлася без того, щоб на ній хтось не заробив статків. Журналісти мають писати про корупцію, адже це загроза обороноздатності. Проте не кожен випадок корупції потребує масового висвітлення. І цьому є кілька причин. Перша причина — масовість не означає якість. Чим більше повідомлень про корупцію, тим швидше суспільство прийде до тез «корупція є завжди», «всі крадуть» чи «ну і що такого?». Журналісту важливо розуміти, що, оповідаючи про корупцію, він має стимулювати притягнення до відповідальності винних і зміни, які запобігатимуть корупції. Якщо не стежити за цим випадком, не давати читачу картини, кількості справ і вироків, змін, складатиметься враження, що це просто інформаційний шум. Так журналіст підважує і власну роботу, і роботу колег. Окрім цього, під час війни завжди є сірі й чорні схеми, пов’язані з зовнішніми факторами, коли отримати необхідне озброєння для захисту країни у прозорий спосіб просто неможливо.

Обираючи корупційний випадок, важливо оцінити:

1) чи містить це небезпеку (закупівля неякісних харчів, прострочених ліків, неякісної броні)?

2) чи це значимий випадок (окремий епізод)?

3) чи є у медіа ресурси розігнати тему й домогтися належної реакції?

4) який інтерес переважає — оборона країни чи викриття схеми?

5) чи існує легальний механізм досягнення мети, чи це «вимушена корупція», коли легальних механізмів не існує?

6) чи можна цей випадок об’єднати з іншими і зробити більш комплексний матеріал?

Закон України «Про інформацію» — інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Знімати чи допомагати?

Приліт FPV-дрона по автобусу. Поруч опинився журналіст. Що має зробити — знімати чи допомогти? Напевно, найскладніша дилема. Робота журналіста — фіксувати і повідомляти. Робота рятувальника чи парамедика — надавати допомогу. Проте це ідеальна ситуація. Часто журналіст може бути єдиною людиною поруч. І обов’язок громадянина — надати допомогу тим, хто перебуває в небезпеці. В цій ситуації ніколи не буде на 100% правильного рішення.

Проте варто поставити питання:

1) Чи важливо зафіксувати злочин?

2) Чи можу я зняти і надати допомогу пізніше?

3) Чи можу я допомогти, а пізніше зафіксувати наслідки?

4) Чи є щось таке, що потребує фіксації одразу, й те, що потім допоможе захистити права потерпілим?

5) Чи володію я навичками допомоги, фізичними показниками, чи можу лише нашкодити?

Стаття 136 Кримінального кодексу України — передбачає відповідальність за залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані, якщо винний мав можливість надати таку допомогу і був зобов’язаний або міг це зробити без небезпеки для себе.

Глобальна хартії етики журналістів IFJ (2019) — місія журналіста полягає у збиранні, перевірці, поширенні та коментуванні інформації, а також в описі подій.

А як нам захистити себе?

Журналісти досі не можуть нормально захиститися від FPV-дронів. Міжнародне право не могло передбачити ситуацію, у якій журналіст, намагаючись не бути вбитим дроном, ризикує опинитися в юридичній дискусії про те, чи не бере він випадково участь у бойових діях. Чи можна мати засіб РЕБ? А якщо він лише глушить сигнал, а не стріляє? Де закінчується самозахист і починається «безпосередня участь у воєнних діях»? Ця дилема досі ще відкрита, а безпека журналістів залишається темою для численних дебатів.

Стаття 79 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій — журналісти, що перебувають у небезпечних професійних відрядженнях у районах збройного конфлікту, розглядаються як цивільні особи, і як такі вони користуються захистом згідно з Конвенціями й цим Протоколом за умови, що вони не чинять дій, несумісних з їхнім статусом цивільних осіб.

Що робити?

Якщо після цієї статті не стало зрозуміліше, що робити, ба більше — не до кінця зрозуміло й навіщо була сама стаття, то це лише підкреслює масштаб невизначеності цих питань.

Насправді ми лише ковзнули по поверхні. Майже кожна з цих дилем заслуговує на окрему статтю, окрему дискусію, окреме судове рішення, а інколи й окремий курс з етики.

Бо варто лише трохи глибше зануритися в будь-який із цих прикладів – і виявиться, що кожне правило має виняток, кожен виняток — свої винятки, а кожен аргумент — не менш переконливий контраргумент. А деякі приклади законів, наведені тут, більше схожі на гайд із планування наступного SLAPP-позову проти редакції.

Та в цьому і є біль сучасного медіасередовища. Працювати з цими викликами потрібно вже сьогодні, не чекаючи ідеального закону, нових стандартів чи моменту, коли вступ до ЄС відкриє для нас переваги нового регулювання цифрових платформ. Матеріали, що проходять крізь усі ці дилеми, виходять уже зараз. Виходили вчора. І вийдуть завтра.

Тому, можливо, сьогодні єдине, що справді може зробити журналіст, журналістка чи редакція, — це ставити собі більше свідомих запитань. Не шукати універсальних рецептів, а щоразу чесно зважувати наслідки власного рішення. Бо саме з цих запитань починається професійне судження.

І, мабуть, це і є головна мета цього тексту. Не дати відповіді. А закликати медійну спільноту не боятися ставити правильні запитання — на професійних зустрічах, під час навчань, у консультаціях, у редакційних обговореннях і в щоденній роботі. Бо, можливо, сьогодні якість журналістського рішення визначається не кількістю готових відповідей, а кількістю запитань, які редакція встигла поставити собі до публікації. 

Ігор Розкладай, заступник директорки, головний експерт з медійного права та модерації контенту в соціальних мережах ЦЕДЕМ

Алєся Ященко, менеджерка проєктів напряму «Незалежні медіа» ЦЕДЕМ