«1670»: фантомне тіло короля, або Як Польща монетизує імперський міф — і чого це вчить Україну

Третій сезон найгучнішої польської історичної комедії виходить 5 серпня — Netflix продовжує історію про шляхтича Яна Павела Адамчевського, власника «меншої половини» села Адамчиха й самопроголошеного претендента на звання найвідомішого Яна Павела в історії Польщі.

«1670» перетворив сарматський міф на меми, туристичні маршрути й цілу індустрію, яку підтримує держава. Проте якщо поглянути на це з української перспективи, стають очевидними сліпі плями. Рік, що його автори обрали як простір для «мирної» сатири, для українських земель був розпалом Руїни, а сцени сеймику знімали в українській церкві, яка спорожніла після повоєнних депортацій.

Рік без війни

Сценарист і автор ідеї Якуб Ружило пояснював свій вибір прагматично: йому була потрібна епоха, що концептуально нагадувала б сторінки романів Генрика Сенкевича, але без масштабної війни безпосередньо в кадрі. У XVII столітті таких спокійних періодів було вкрай мало, тому вибір природно впав на відносно стабільний для Польщі 1670-й.

Форму подачі матеріалу теж легко розпізнати — це історичне мок’юментарі (формат, який імітує документальне кіно, але розповідає вигадану історію, зазвичай із сатирою чи пародією), побудоване за логікою культового серіалу «Офіс». У такій парадигмі злам четвертої стіни, інтерв’ю безпосередньо в камеру, театральні паузи та подекуди абсурдна самовпевненість головного героя працюють набагато ефективніше й часто виявляються смішнішими за сам прямолінійний жарт.

Для Мазовії 1670-й справді міг здатися бажаним перепочинком. Проте ця ілюзія миру зовсім не стосувалася Чигирина. Після Андрусівського перемир’я 1667 року, коли Польща й Московія поділили українські землі по Дніпру, гетьман Петро Дорошенко відчайдушно намагався відновити козацьку державу на обох берегах.

Іще 1669 року він домігся схвалення складного союзу з Османською імперією, увійшовши до багаторівневої системи протекторату. Натомість 2 (12) вересня 1670 року в Острозі представники короля Міхала Корибута Вишневецького уклали угоду з його політичним суперником — Михайлом Ханенком. Варшава офіційно визнала його гетьманом Правобережжя, тоді як пропозиції Дорошенка, що концептуально спиралися на принципи Гадяцької угоди й були розраховані на ширшу автономію козацької України, не дали жодного результату.

Наслідок не забариться: вже за два роки османсько-козацьке військо візьме Кам’янець, а Бучацький мир юридично оформить черговий переділ Поділля та Правобережжя.

Фантомне тіло

Джерелом натхнення для творців проєкту стала резонансна книжка соціолога Яна Сови «Фантомне тіло короля». Ружило прочитав її ще тоді, коли працював копірайтером, і згодом переніс у сценарій ключове відчуття: шляхетська Річ Посполита була зовсім не гармонійною «золотою добою». Навпаки, це була жорстка експлуатаційна система, у якій невелика привілейована верства проголосила власний спосіб життя єдиною нормою для решти.

Сова як свідомо провокативний інтерпретатор описує державу після смерті Сигізмунда II Августа як «фантом» і пропонує для неї промовисту назву «Польська кресова компанія» — за прямою аналогією із західноєвропейськими торговельно-колоніальними корпораціями. Йдеться про специфічну федерацію магнатських доменів, що отримувала велетенські політичні й економічні вигоди від освоєння східних земель, передусім територій сучасної України.

У цьому контексті головний герой Ян Павел щиро вважає себе людиною, яка всього досягла завдяки важкій і виснажливій праці. Він парадоксально говорить мовою сучасного неоліберального підприємця, терпляче пояснює своїм кріпакам об’єктивні переваги соціальної нерівності й щиро дивується, чому теорія «просочування багатства згори» не викликає в них жодного ентузіазму.

Сарматизм — ідеологія XVI–XVIII століть, згідно з якою шляхта вважала себе нащадками біблійного Яфета, а селян зараховувала до нащадків Хама, тобто до окремого «сорту» людей, — постає тут лише як витончений механізм суспільного самообману.

Місце для «іншого» в Адамчисі займає хіба що Мацей — православний литвин, помічник коваля і чи не єдина людина в селі, яка тверезо мислить. За дотепним анахронічним жартом, він потрапив сюди «за програмою Erasmus». Симптоматично, що це саме литвин, а не русин чи козак: литовський сусід у польській масовій уяві виглядає значно безпечнішим за українського, з яким історичні рахунки й досі не закрито.

Україна як декорація

Найматеріальніша присутність України у серіалі «1670» — у титрах із переліком локацій. Шляхетський сеймик — одну з ключових інституцій, які уособлюють станову демократію з її фундаментальним правом liberum veto, — знімали в церковному комплексі села Радруж, розташованому за кілька кілометрів від сучасного українського кордону.

Церква святої Параскеви, датована приблизно 1583 роком, належить до найстаріших дерев’яних сакральних споруд, що збереглись у Польщі, і з 2013 року входить до транскордонного об’єкта Світової спадщини ЮНЕСКО «Дерев’яні церкви Карпатського регіону Польщі й України».

1939 року Радруж налічував 2590 жителів, із яких 2410 були українцями. Після Другої світової війни майже всю українську громаду виселили: більшість під примусом вивезли до радянської України в 1944–1946 роках, а решту українських і змішаних родин — під час операції «Вісла» 1947-го. Село, де мешкало понад дві тисячі людей, перетворилося на прикордонну місцевість із менш як двома сотнями жителів. Церква втратила парафію, проте згодом була збережена як пам’ятка та музейний об’єкт.

Однак трагедія Радружа не вичерпується історією виселеної української громади. За даними польської сторони, у 1944–1946 роках члени підпілля ОУН і відділів УПА вбивали тут польських цивільних. Польські меморіальні джерела називають 29 поляків і двох українців, покараних за допомогу їм; офіційні матеріали IPN обережніше говорять про понад 20 загиблих у Радружі та його околицях.

11 липня 2026 року президент Польщі Кароль Навроцький ушанував їх біля пам’ятника в церковному комплексі святої Параскеви.

Економіка сміху

Перший сезон Netflix профінансував самотужки: до того сценарій відхилили кілька польських мовників, які не вірили, що молодь дивитиметься костюмовану комедію про шляхту та кріпаків. Платформа все ж таки перестрахувалася — попросила відзняти два пробні дні, подивилася десять хвилин матеріалу і лише тоді виділила повний бюджет.

2024 року польські медіа оприлюднили доволі скандальні умови набору масовки для другого сезону: акторам пропонували 120 злотих нетто за знімальний день до 12 годин, що арифметично дорівнює мізерним 10 злотим за годину.

Продакшн намагався виправдовуватися, наголошуючи, що це фіксована плата за виконану роботу, а не стандартна погодинна зарплата. Та жарт одного з кандидатів на кастинг виявився влучним: такі умови справді «допомагають увійти в роль панщизняного селянина ще на старті».

Попри це, на макрорівні до створення третього сезону активно долучилася польська держава, розгледівши потенціал. За відкритим реєстром Польського інституту кіномистецтва, компанія Akson Studio отримала 7 733 500 злотих у межах системи підтримки аудіовізуального виробництва. Важливо розуміти: це не просто класичний грант «на серіал», а кеш-рібейт — державна компенсація до 30% кваліфікованих витрат, здійснених безпосередньо у Польщі. Держава повертає частину коштів за роботу польської команди, акторів, оренду техніки, декорації та локації.

У перші п’ять днів «1670» переглянули близько 754,6 тисячі польських користувачів Netflix — це 17% локальної аудиторії платформи. У США — 806,4 тисячі, але в масштабах тамтешнього ринку ця частка на порядок менша. В Україні точної аудиторії серіалу не оприлюднювали, проте вже за кілька днів після прем’єри він піднявся на друге місце в українському рейтингу Netflix, поступившись лише фінальному сезону «Корони». Третє місце серіал посів у рейтингах Чехії та Словаччини і загалом увійшов у десятку найпопулярніших у 24 країнах.

Вигадану Адамчиху знімали переважно в етнографічному парку Музею народної культури в Кольбушовій — скансені на Підкарпатті, де зберігаються традиційні садиби, млини, вітряки та інші господарські споруди регіону. Для серіалу цей простір доповнили маєтком Яна Павела, корчмою та іншими декораціями, а після успіху «1670» музей перетворився ще й на місце паломництва для фанатів. Тут проводять тематичні екскурсії, показують локації зі зйомок і дозволяють весільні фотосесії в декораціях.

Цю економіку впізнаваності Netflix розвиває і поза межами знімального майданчика. З 5 до 23 серпня у вроцлавській Залі століття експонуватимуть «Панораму 1670» — мальоване полотно, доповнене виставкою оригінальних костюмів і декорацій. Його навмисно зробили рівно на 1670 міліметрів довшим за Рацлавицьку панораму: навіть сарматську пиху тут вирішили буквально виміряти.

У цьому жарті є ще один історичний шар. Рацлавицьку панораму, з якою тепер змагається «1670», створили у Львові як одну з головних атракцій Загальної крайової виставки 1894 року. Це був польський національний проєкт, народжений у багатонаціональному місті, яке після Другої світової війни опинилося в іншій державі, тоді як саме полотно перевезли до Вроцлава.

Чи можливий український «1670»

Розмова про можливість створення українського аналога цього разу не зводиться виключно до традиційної відсутності фінансування. Наприклад, бюджет державної ініціативи «Тисячовесна» становить 4 млрд грн, і близько 1,9 млрд із них спрямовано на виробництво ігрових фільмів і серіалів. Заявок подали 2634, сумарний запит перевищив бюджет у 4,8 раза, а фінальні пітчинги допущених проєктів відбудуться 12–16 серпня.

Рівень кінематографічного ремесла в нас теж є. Серіал «Спіймати Кайдаша» Наталки Ворожбит довів, що класичний літературний текст можна не просто бездумно ілюструвати, а й перетворити на діагноз сучасного суспільства.

«Конотопська відьма» засвідчила попит на жанрове кіно, що сміливо працює з національним фольклором і травмою війни без зайвої музейної пилюки. Обидва ці приклади важливі насамперед тим, що посилюють довіру до власного глядача: українська аудиторія здатна впізнавати себе у складному, іронічному й далеко не завжди комфортному дзеркалі.

Костюмована комедія про минуле в нас теж уже була — проєкт «Козаки. Абсолютно брехлива історія» (ICTV, 2020). Це був дотепний і яскравий пригодницький атракціон, але сама його назва містила заздалегідь підготовлене захисне застереження: не сприймайте нас серйозно — ми нічого фундаментального не стверджуємо про реальне минуле.

Польський «1670» працює інакше. Він дозволяє собі відверто брехати в дрібних деталях, свідомо змішувати століття й використовувати сучасну корпоративну лексику, але водночас серйозно ставиться до механізмів здобуття влади, станової пихи, релігійної моралі та жорстокої економічної експлуатації.

Ось у чому полягає головна ментальна складність для українських творців. Наша історична культура надто довго формувалася в умовах заборон, привласнень і російської колоніальної політики. Тому будь-яку повернуту з небуття постать нам значно легше одразу поставити на високий п’єдестал, а будь-яку іронію на її адресу автоматично сприйняти як ворожу атаку чи зраду. В умовах повномасштабної війни цей рефлекс героїзації лише посилюється: суспільство інстинктивно вимагає, аби минуле виключно мобілізувало, а не ставило болісні й незручні запитання.

Гіпотетичний український «1670» за жодних обставин не має бути блідою копією польського формату чи просто комедійною біографією одного конкретного гетьмана. Набагато цікавішим для дослідження був би цілий макрокосм епохи: військова канцелярія, де універсали пишуть швидше, ніж виконують; велика козацька рада, на якій усі присягають до смерті захищати вольності, але кожен трактує їх виключно на власну користь; або ж типове правобережне містечко часів Руїни, куди по черзі, змінюючи прапори, приїздять посли Варшави, Москви й Порти, а місцеве населення лавірує між ними, намагаючись зберегти бодай ілюзію суб’єктності та право вирішувати за себе.

Український історичний серіал стане впізнаваним у світі тоді, коли ми дозволимо минулому бути суперечливим, незручним і часом навіть смішним.