Ціна бездіяльності та ціна надмірних дій: екологічна дилема протимінної діяльності

Кожен гектар, який ми розміновуємо, і кожен гектар, який ми вирішуємо не розміновувати, має свою екологічну ціну, і вдавати, що це не так, означає робити ведмежу послугу донорам, урядам і громадам, яким ми служимо. Якщо ми хочемо, щоб протимінна діяльність справді серйозно ставилася до питань довкілля, спершу ми повинні чесно говорити про компроміси та про те, скільки насправді коштуватиме таке відповідальне ставлення.

Сектор, що охоплює кожен аспект відновлення

Протимінна діяльність стосується кожного аспекту життя країни, ураженої мінами. Неможливо відбудувати школу, звести лікарню, проїхати дорогою чи зорати поле, якщо існує загроза мін. Водночас це також, незалежно від того, чи розглядали ми це саме так, є екологічним питанням.

В Україні однією з пропозицій було випустити "зелені" облігації для розміщення вітрових електростанцій на замінованих територіях: очистити невелику ділянку для встановлення турбіни з мінімальними витратами, дозволити турбіні виробляти електроенергію та приносити дохід, а потім використовувати цей дохід для фінансування поступового розмінування решти поля – по одній турбіні за раз. Це справді "зелений" проєкт, у якому відновлювана енергетика фінансує очищення замінованих земель, одночасно створюючи незалежне екологічне джерело сталої енергії.

На іншому кінці спектра – руйнування Каховської дамби 6 червня 2023 року, яке українські посадовці тоді назвали екологічною катастрофою. Руйнування призвело до вивільнення приблизно 18 кубічних кілометрів води з водосховища протягом кількох днів, що спричинило затоплення міст і сільськогосподарських угідь нижче за течією Дніпра та змусило тисячі людей залишити свої домівки. Потужний потік води пройшов через прибережні позиції та колишні райони бойових дій, зрушивши з місця наземні міни та нерозірвані боєприпаси й перенісши їх разом із паливом, сільськогосподарськими хімікатами та військовими відходами на території, які ніколи не були нанесені на мапи чи очищені. Екологічні наслідки – токсичні хімікати та уламки, змиті вниз за течією – стало набагато важче усунути саме тому, що постраждалі території вже були забруднені або підозрювалися у забрудненні мінами: фахівці не могли безпечно дістатися затоплених земель для оцінки ситуації чи проведення відновлювальних робіт, доки їх не перевірили на наявність вибухонебезпечних предметів. Самі боєприпаси, особливо складніші їхні типи, з часом виділяють у ґрунт хімічні речовини, тому забруднення триває доти, доки вони залишаються на місці. Навіть наш стандартний метод знищення старих боєприпасів – відкрите спалювання – означає викид токсичних речовин в атмосферу задля усунення небезпеки із землі.

Аргументи на користь стриманості: "Червона зона" та демілітаризована зона

Однак не всі забруднені території потребують очищення, і деякі з них, можливо, краще залишити недоторканими. Після Першої світової війни Франція оголосила частини своїх колишніх полів битв "Червоною зоною" (Zone Rouge) – територіями, надто небезпечними або надто дорогими для очищення, – і залишила їх без втручання. На той час ця зона охоплювала понад 1000 квадратних кілометрів; сьогодні вона скоротилася приблизно до 100 квадратних кілометрів, а ця територія нині є однією з найбагатших на біорізноманіття у країні. Та сама історія і з корейською демілітаризованою зоною (DMZ): десятиліття без людського втручання через мінну небезпеку зробили її однією з найбагатших на біорізноманіття смуг землі у світі. Розмінування майже напевно вплине на цей баланс.

Це не є аргументом на користь відмови від розмінування. Це аргумент на користь того, щоб для кожної окремої території ставити запитання: чи не забезпечить залишення цієї землі нерозмінованою кращий екологічний результат, ніж її очищення, – і враховувати це під час визначення пріоритетів. В Україні для цього потенційно можна було б розширити можливості інструменту GRIT – національної цифрової платформи, розробленої Українським центром гуманітарного розмінування та Міністерством економіки, довкілля і сільського господарства за підтримки ПРООН. GRIT уже використовує понад тридцять шарів даних із державних і комерційних наборів даних, зокрема інформацію про мінні поля, ґрунти та ліси, супутникові знімки й переміщення населення, застосовуючи моделі штучного інтелекту та машинного навчання для визначення пріоритетів розмінування залежно від їхнього впливу на людей, сільське господарство, інфраструктуру та економічне відновлення. Логічним наступним кроком було б використати ті самі дані для визначення територій, які доцільно залишити як довгострокові "червоні зони", а не витрачати на них обмежені ресурси розмінування заради мінімального ефекту.

Шкода, якої ми завдаємо, намагаючись допомогти

Машини для розмінування, молотильні установки, фрези та їхні комбінації суттєво підвищують темпи очищення територій. Але вони також подрібнюють ґрунт, руйнують кореневі системи та структуру ґрунту, вивільняють накопичений вуглець і можуть назавжди змінити біомасу певної ділянки. Я бачив, як в Афганістані таким способом було фактично знищено родючі землі, коли верхній шар ґрунту, розпушений машиною, вітер розніс всією долиною.

Ніщо з цього не означає, що ми повинні припинити використовувати машини. Це означає, що їхнє застосування потребує належного планування з урахуванням типу ґрунту, пори року та погодних умов, а також що сектору слід серйозніше замислитися над відновленням земель: навіть такі прості заходи, як внесення добрив, висівання насіння та швидкорослих покривних культур після проходження машини, можуть допомогти ґрунту відновитися, замість того щоб залишати подрібнений ґрунт відкритим. Наразі ми ще не маємо добрих відповідей на ці питання. Ми повинні їх шукати.

Відсутній четвертий вимір: час

Протимінна діяльність не є статичною, і екологічні ризики та переваги також не є незмінними, а розглядати їх як один момент у часі означає втрачати головне. Деякі боєприпаси вже зараз виділяють забруднювальні речовини у ґрунт або воду і потребують термінового реагування. Інші не почнуть руйнуватися ще тридцять років, а деякі взагалі ніколи не спричинять суттєвого забруднення. Це породжує цілком реальне питання: що краще – очистити територію зі складними боєприпасами вже сьогодні, завдавши значного впливу довкіллю, чи зачекати десять років, поки технології розмінування, цілком можливо із застосуванням автономних систем, дозволять виконати ту саму роботу з набагато меншими екологічними та людськими втратами?

Та сама логіка стосується й ризику для людей. Кожне завдання, доручене саперу, має як фінансову вартість, так і реальний ризик того, що людина, яка його виконує, загине або втратить кінцівку. Якщо порівняти це з можливістю зачекати п'ять років до появи безпечніших, дешевших автономних альтернатив, це дуже непростий розрахунок. Але ми зобов'язані чесно робити його заради наших фахівців, а не залишати все на самоплив.

Зміна клімату вже змінює картину ризиків

Екстремальна спека та різкі перепади температур прискорюють руйнування вибухонебезпечних предметів і можуть призводити до того, що деякі вибухові речовини розпадаються на менш стабільні сполуки. Але більшу небезпеку становить їхнє переміщення: повені та зсуви переносять забруднення з відомих, позначених і зрозумілих територій у місця, де ніхто не очікує його знайти. В Україні, де у великій кількості присутні легкі пластикові міни ПФМ-1 ("метелик"), паводкові води можуть переносити їх далеко за межі будь-яких нанесених на мапи небезпечних зон, як це сталося після руйнування Каховської дамби.

Можливо, саме це є найбільшим ризиком для протимінної діяльності, пов'язаним зі зміною клімату: не те, що загрози стають небезпечнішими там, де вони були, а те, що ми взагалі перестаємо знати, де вони знаходяться.

Спочатку бачення, потім ресурси, а не навпаки

Усе сказане вище не має великої цінності, якщо сектор не буде чесним щодо вартості. Якщо система протимінної діяльності Організації Об'єднаних Націй вирішить, що екологічно відповідальне програмування має стати стандартною практикою, це цілком законний вибір, але він не є безоплатним. Якщо десять відсотків робочого часу керівника програми буде переорієнтовано на екологічні питання, а це помножити на понад двадцять програм у різних країнах, це вже не статистична похибка. Це реальні кошти – порядку від кількох сотень тисяч до одного мільйона доларів на рік. Помірні початкові інвестиції в кращі дані та інструменти планування з часом можуть суттєво зменшити ці постійні витрати, але хтось усе одно має ухвалити рішення про такі інвестиції, і хтось має чітко пояснити донорам, що вищі екологічні стандарти означають і вищу ціну.

Десять років тому ми вже намагалися реалізувати подібну ініціативу під назвою Greening in the Red. Вона породила добрі наміри й майже нічого більше, тому що її ніколи не було інтегровано в стратегію й не було забезпечено фінансуванням. Урок був простим: службова записка із закликом старатися більше – це не політика.

Не така вже проста історія

Я кажу це як людина, яка працює в цьому секторі тридцять років: тут ніщо не є таким простим, як "міни – це погано, розмінування – це добре". Огороджена та позначена протипіхотна міна на колишній лінії фронту сьогодні становить незначну загрозу для будь-кого. Та сама міна, яка залишиться активною через двадцять років, коли огорожі вже не буде, окопи будуть засипані, а лінія фронту стане лише спогадом, – це вже зовсім інша проблема. Але знову ж таки, кілька розкиданих мін на землі, яка більше ніколи не використовуватиметься, можуть завдавати довкіллю меншої шкоди, залишаючись у ґрунті, ніж спалене пальне і техніка, задіяна для їхнього вилучення.

Якщо протимінна діяльність справді серйозно ставиться до питань довкілля, це має проявлятися у трьох речах: у баченні, яке сектор протимінної діяльності в Україні формує для себе, у стратегії, що випливає з цього бачення, та в ресурсах, виділених для її реалізації. Усе інше – це лише добрі наміри без плану досягнення чіткого результату, а в цьому секторі, як і в більшості інших, добрі наміри без належного обґрунтування та плану зазвичай не витримують зустрічі з комітетом, який переглядає бюджет.