Кремль готує новий «останній ривок»: чого чекати від Росії на фронті

Весною нинішнього року я писав про «крайній кидок» кремля у «горячому» етапі війни з Україною. На мою думку, кремлю було потрібно ще у 2026-му році добитися на полі бою «коренного перелома в войне» (шляхом проведення успішної оперативно-стратеічної наступальної операції), аби завершити найбільш витратний та виснажливий для себе її етап на власних умовах.

Така моя думка мала під собою певні підстави ...

Адже, на початку нинішнього року стало очевидно, що подальше затягування ним війни «на виснаження» втрачає (тило) свій сенс, або, краще сказати – шанси на свою успішну реалізацію. Так як, за великим рахунком, реалізація цієї стратегії, поступово й майже незворотним чином повела кремль до власного виснаження набагато швидше, ніж Україна втрачала свою здатність чинити опір його збройній агресії ...

Наростання на РФ вкрай негативних процесів, спровокованих саме війною, у військовій, фінансово-економічній й як наслідок – у соціально-політичній сферах, почало прискорюватись. Більше того, стало зрозуміло, що подальше зволікання із проведенням змін у цій стратегії, викликаних цілком об’єктивними причинами, може привести кремль, взагалі, до поразки у війні.

Трапилось це через дві основні й купу більш дрібних стратегічних причин, на яких я детально зупинятися не буду, лише зазначу їх:

• Кремлю так й не вдалося повністю «перекрити кисень» Україні на міжнародній арені. В першу чергу – у сфері її фінансової підтримки, а в другу – у військово-технічній ... Що, по суті, означало збереження (а по окремим напрямкам, навіть, нарощування) Україною, звісно, до певної міри, своєї здатності до спротиву агресору. Принаймні, на такому рівні, який виключає швидке досягнення агресором своїх цілей у цій війни.
• А другою причиною стало очевидне небажання «китайских товарисчей» (головних стратегічних союзників кремля) наростити свою участь у цій війні. Принаймні, на рівні, який би вимагав від Пекіна суттєвих витрат та зусиль. Іншими словами, китайські комуністи виявились готовими всебічно допомагати кремлю у веденні цієї війни, але лише до певної міри – коли це їм коштує не дуже дорого й приносить вагомі здобутки. Усі спроби кремля переконати «товарища Сі» втягнутися у його війну з Україною «більш вагомо та на більш інтенсивному рівні» виявились безрезультатними.

Саме ці дві причини, а також цілий ряд інших підстав (особливо, пришвидшення наростання негативних процесів в самій РФ), призвели до того, що необхідність виходу з війни саме у нинішньому році постала перед військово-політичним керівництвом РФ у весь свій «невблаганний» зріст...

Тобто, наприкінці 2025-го – на початку 2026-го років об'єктивно у кремля виникла потреба перейти від стратегії «війни на виснаження» до стратегії «одного рішучого стратегічного удару» ... який би різко, а головне ШВИДКО зміг би «розвернути стратегічну ситуацію» – примусити військово-політичне керівництво України, внаслідок його стратегічної військової поразки, погодитись на усі вимоги та забаганки кремля.

При цьому, кремлю потрібно було не тільки зберегти свою спроможність стратегічного (далекобійного) впливу по всій Україні, а й дуже бажано – наростити його обсяги та інтенсивність, аби цей вплив на військово-політичне керівництво України набув би критичного для нього рівня, через кардинальну втрату спроможності централізованого управління обороною країни.

Саме через це я й вважав, що протягом літа-осині 2026-го року, кремль й спробує здійснити такого роду спробу у комплексі із нарощуванням далекобійних (стратегічних) ударів по всій інфраструктурі нашої країни.

Й він таку спробу здійснив, або, краще сказати, саме зараз здійснює ... у вигляді Слов’янсько-Краматорської оперативно-стратегічної наступальної операції та інтенсифікацією ударів дальнобійною зброєю.

В цій операції, на даний момент, задіяні, принаймні, до 5-и загальновійськових армій ЗС РФ зі складу зразу трьох їх угрупувань військ, окремий армійський корпус та частина сил і засобів окремої танкової дивізії, ряду з'єднань морської піхоти та повітряно-десантних військ. Щоб зрозуміти його масштаб та значення, яке йому надає російське військово-політичне керівництво, варто зазначити, що обсяг залучених російським командуванням до нього сил та засобів суттєво перевищує загальний обсяг того стратегічного угрупування їх військ, яке вторгалося на ВСЮ територію України у лютому 2022-го року.

Одночасно, кремль здійснив цілу низьку заходів організаційного та технологічного характеру, аби різко та швидко наростити свої спроможності по «далекобійному» впливу на Україну та її населення. Починаючи з максимально можливого збільшення виробництва відповідних засобів ураження, закінчуючи залученням до цього додаткових можливостей, за рахунок своїх союзників.

На перший погляд, здавалося, що одночасне, різке й подібне до своєрідного «вибуху» застосування цих двох елементів російської стратегії (успішний наступ відповідного рівня на фронті + підрив стратегічних оборонно-промислових, інфраструктурних та морально-психологічних основ спротиву України) повинні були швидко привести кремль до успішного результату.

Але, як завжди … сталося не так, як гадалося …

Спочатку наступ на фронті почав «по-троху» відставати від графіку. Й чим далі він тривав – тим більше це відставання почало наростати. Й хоча на сьогоднішній день він все ще продовжується, однак реальні його темпи та результати переконливо доводять – в цьому році, з дуже великою вірогідністю, швидко «закінчити» у кремля не вийде.

Слов’янсько-Краматорська оперативно-стратегічна наступальна операція російських військ, як комплекс(комбінація) взаємопов’язаних по своєму задуму (плану) оперативно-тактичних операцій ВЖЕ, по своїй суті, фрагментувалась на окремі, слабо пов’язані в оперативному сенсі, дуже повільні, а в окремих випадках, навіть, мало результативні, дії в тактичній зоні на окремих напрямках.

Причин цієї фрагментації – багато. Й вони варті окремої розмови. Зараз, я не буду на них зупинятися, лише констатую, вже очевидний результат цих зусиль російського командування – його «рішучий» та «стратегічний» наступ знову виродився у дуже повільне, але вартісне та витратне повзання у тактичній зоні.

В свою чергу, досягнутий кремлем, на даний момент, рівень «далекобійного» впливу на Україну, хоча й помітно ЗРІС у своїх кількісних та якісних показниках (по суті, досягнувши свого «історичного максимуму»), однак також, станом саме на зараз, не спроможний забезпечити швидкого виведення України з війни.

Більше того, Україна, завдяки внесенню у свою стратегію суттєвого асиметричного елементу, який базується на новому технологічному підході, отримала у цій царині додатові можливості, щодо вже ВЛАСНОГО впливу на агресора на оперативному та стратегічному рівнях. Й продовжує нарощувати та розширювати ці свої спроможності (принаймні, відкрито це декларує). Що, в свою чергу, цілком здатне, в разі збереження стратегічного «статус кво», в кінцевому рахунку, вагомо хитнути загальну стратегічну ситуацію саме на користь України …

Усі ці останні зміни та тенденції щодо стратегічної ситуації у російсько-українській війні (головна з яких полягає в тому, що швидко вивести Україну з війни у нинішньому році кремлю навряд чи вдасться), очевидно, були усвідомленні військово-політичним керівництвом обох ворогуючих сторін (й не тільки ними, а й іншими «зацікавленими» сторонами) приблизно місяць-півтора назад …

Саме тому, у нашого противника, тоді виникла цілком об’єктивна необхідність зробити черговий вибір у реалізації його подальшої стратегії. А саме:

• Або поступово перейти до режиму «природньо затухаючої війни», по суті не досягнувши своїх головних цілей війни (як декларованих, так й справжніх), задовольнявшись вже досягнутим. По суті – зробити у «віковому» протистоянні з Україною чергову передишку, тобто припинити свою активну (конвенціональну) участь у війні явочним порядком у форматі «ні миру – ні війни».
• Або перейти до чергового етапу «активізації зусиль» … й спробувати ще раз швидко «вивести» Україну з війни на власних умовах.

Але, як би там не було, затягувати з цим вибором кремлю ВЖЕ стало неможливо. Причому, в цьому сенсі, загальна стратегічна ситуація у війні, на той момент, у порівнянні із ситуацію кінця 2025-го року – початку 2026-го року, ставала дедалі гіршою для нього, затягувати із прийняттям рішення було «смерти подобно».

Тому, судячи з останніх дій (та частково слів) кремлівського режиму, він такий вибір зробив… й здається, на користь саме другого варіанту.

У стратегічному сенсі це, очевидно, повинно виглядати наступним чином:

• Реалізація чергового етапу мобілізаційного розгортання (мобілізації) ЗС РФ, з наступним етапом оперативного розгортання стратегічного міжвидового угрупування російських військ в Україні (яке включатиме спробу подальшого нарощування його чисельності, суттєвого збільшення обсягу оперативних та стратегічних резервів, а також – проведення низки перегрупувань оперативного рівня в середині самого цього стратегічного угрупування)
• Подальше нарощування «далекобійного» (стратегічного та оперативного) впливу РФ по всій території України, а також по основним угрупуванням її Збройних Сил. Ймовірно, росіяни, у цьому сенсі, спробують вже осінню – на початку зими «вистрибнути зі штанів», але добитися суттєвого зниження спроможності України чинити опір на стратегічному та оперативному рівнях, дестабілізувати фінансово-економічну та соціально-політичну ситуацію всередині самої України, саме шляхом «майже безперервних» масованих та комбінованих далекобійних ударів.
• Проведення цілого комплексу заходів військово-економічного характеру в самій РФ (що, очевидно, включатиме подальшу державну монополізацію економіки РФ, з цілком ймовірним нарощуванням цих процесів в обсягах та темпах).Без цього, перші два пункти, по суті, отримають суттєвий шанс виродитись у таку собі «карикатуру» … Черговий «стратегічний» наступ потребуватиме дуже багато ресурсів, фінансів й т. д. , без «мобілізації» економіки та фінансової сфери, включаючи ЗВР та різного роду «розкуркулень» місцевого олігархату, кремлю вже зараз просто немає звідки їх взяти. Скоріш за все, кремль намагатиметься перед черговим своїм «стратегічним кидком» звести ринкові відносини в середині власної економіки до мінімальних значень.
• У суспільно-політичній площині подальше перетворення самої РФ на такий собі «сплошной военный лагерь» стає майже обов’язковою умовою. В цьому сенсі, будь-які прояви «опозиційної» думки (а тим більше, практичної опозиційної діяльності) будуть жорстко та швидко каратися. Масштабну, а головне – результативну мобілізацію в умовах непридушених у зародку «народных волнений», та навіть, наявності глухого «невдоволення», не проведеш. У цьому сенсі, проведення майбутніх «парламентських» виборів у «потрібному та спокійному» режимі та подальше збільшення інформаційно-психологічного впливу на власне населення стають для кремля вагомими безальтернативними заходами.
• На міжнародній арені кремль, очевидно, спробує всіма силами мінімізувати або, по можливості, заблокувати будь-яку дієву допомогу Україні. В першу чергу – військово-технічного та фінансового характерів. Причому, спробує цього досягнути у такий спосіб, аби перед самим початком його «останнього кидка» її обсяг та розмір не змогли докорінним чином вплинути на рівень боєздатності Сил оборони України, й зокрема ЗСУ.

Однак, варто розуміти, що головним фактором у проведенні цього «вимушено перенесеного» останнього стратегічного «ривку» стане для кремля саме військовий. Бо цей «кидок» треба на практиці (тобто, безпосередньо на фронті) спланувати, організувати, підготовити та провести. Звісно, є вірогідність, що вдасться, образно кажучи, вибити Україну з війни переважно далекобійними (стратегічними) ударами. Але не факт, що таки вдасться …

Як показує практика (в тому числі, остання війна США та Ізраїля з Іраном, а Україна, у цьому сенсі, явно НЕ Іран), якщо противник ЗБЕРІГАЄ здатність наносити у відповідь бодай мінімальні на стратегічному рівні удари протягом більш-менш тривалого часу, то такого роду швидке «вибомблювання» сильно ризикує, в кінцевому рахунку, перетворитися на вкрай витратну, мало результативну, а головне – критично довгу у стратегічному сенсі справу.

На даний момент, ймовірно, військово-політичне керівництво РФ розглядає свою здатність наносити масовані далекобійні удари по Україні, як стратегічно важливий, але скоріше допоміжний фактор …

Що стосується безпосередньо військового фактору, то очевидно, кремль ВЖЕ розпочав підготовку до свого «останнього ривку». Дуже красномовними, у цьому сенсі, є останні кадрові перестановки у російському військовому керівництві оперативно-стратегічного рівня. Включно із сферою тилового забезпечення та військових закупівель. Тобто, саме у тих ланках, які будуть безпосередньо планувати, організовувати, забезпечувати й проводити його.

Усе, за «класичною» кремлівською схемою керівництва військом, обкатаною ще за часів Сталіна, під час Другої світової війни. Адже, відповідно до неї, перший крок у такого роду підготовці – саме підбір та розстановка відповідних кадрів, починаючи з рівня безпосередніх виконавців.

У цю ж «копилку» варто додати дискусію (навіть, на офіційному рівні) про необхідність переведення російської економіки «на військові рейки», яка якось так різко та гучно пожвавішала (Собянін вам у допомогу), завершення практичного етапу «обкатки» електронної системи мобілізації, реорганізація системи постачання у російське військо ОВТ ( в першу чергу, у бік його централізації) й т. д.

Перераховувати всі ці підготовчі заходи можна ще довго …

Підсумуємо

Іншими словами, кремль ВЖЕ зрозумів, дві основні речі, щодо свого нинішнього стратегічного положення:

• Далі «затягувати» свою участь у дуже витратній для себе війні – вкрай небезпечно для себе. Тому варто, різко й масштабно «прискоритись»
• Й хоча, перша, у цьому сенсі, спроба (маю на увазі, нинішню Слов’янсько-Краматорську наступальну операцію, яка все ж-таки досить кволо триває) виявилась, скажімо так, не зовсім вдалою, варто її повторити «новими силами», «новими людьми» й можливо «у новому місці»