Зеленський у Белграді: момент, коли державний інтерес виявився важливішим за вибори

Візит Володимира Зеленського до Белграда був важливим саме тому, що президенту Сербії Александару Вучичу на цьому етапі він не приносив жодних дивідендів на внутрішньополітичному рівні. Сербія вступає в період дострокових виборів, суспільство вже тривалий час залишається глибоко політично розколотим, а русофільські настрої та підтримка Володимира Путіна й надалі залишаються дуже сильними серед значної частини виборців.

Президент, який думає виключно про власний виборчий результат, не має жодних причин за кілька місяців до голосування запрошувати Зеленського до Белграда, приймати його з найвищими державними почестями та перед внутрішньою аудиторією повторювати, що Сербія визнає територіальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах. Політичні опоненти Вучича через цей візит не перейдуть на його бік, тоді як частина виборців, які підтримують його владу і водночас відкрито виступають на підтримку Путіна, може сприйняти його як привід для невдоволення. Отже, Зеленський не приносить Вучичу жодного нового голосу, а може коштувати йому частини вже наявної підтримки. Саме тому рішення прийняти його зараз заслуговує на значно серйозніший аналіз, ніж звичне пояснення про чергову спробу Белграда балансувати між Москвою та Заходом.

Для Вучича існував значно простіший варіант. Він уже зустрічався із Зеленським, відвідував Україну, Сербія надавала гуманітарну та фінансову допомогу, а Белград від початку повномасштабного російського вторгнення в міжнародних організаціях підтримував територіальну цілісність України. Офіційний візит президента України до Сербії без жодної шкоди для двосторонніх відносин можна було організувати через кілька місяців, після завершення виборів. Таким чином Вучич уникнув би порушення однієї з найбільш чутливих зовнішньополітичних тем серед частини власного електорату саме в момент, коли кожен голос може мати значення. Він вирішив інакше. Однак це рішення не означає, що Сербія змінила всю свою політику щодо Москви. Водночас воно показує, що в цьому випадку Вучич оцінив інтерес Сербії у розвитку серйозних відносин з Україною як важливіший за його безпосередню виборчу вигоду.

Для Сербії такі відносини є значно природнішими, ніж можна було б зробити висновок із значної частини внутрішньої дискусії щодо війни. Україна не визнала незалежність Косова, тоді як Сербія визнає Україну в її міжнародно визнаних кордонах, включно з Кримом та всіма територіями, які Росія окупувала з 2014 року. Це не дві не пов'язані між собою дипломатичні позиції, а два прояви одного й того самого принципу: кордони міжнародно визнаної держави не можуть змінюватися за допомогою військової сили. Сербія роками обґрунтовує свою позицію перед міжнародною спільнотою саме посиланнями на Статут Організації Об'єднаних Націй, територіальну цілісність і принцип, відповідно до якого право сильнішого не може замінити міжнародне право. Тому було б політично несерйозно, якби Белград очікував, що цей принцип діє, коли йдеться про Сербію, але ставив його під сумнів, коли російська армія захоплює українську територію. Підтвердження Вучичем територіальної цілісності України під час переговорів із Зеленським тому є не послугою українському президенту, а послідовним захистом одного з найважливіших державних інтересів Сербії.

Росія Путіна саме цей принцип брутально порушила. Війна, яку Москва розпочала проти України, не має жодного виправдання з точки зору міжнародного права і не може бути пояснена нібито безпековими інтересами Росії чи історичним конфліктом із Заходом. Російська армія перетнула кордон суверенної держави, окупувала її територію та спробувала за допомогою військової сили визначити, якою буде влада в Україні, яким шляхом вона розвиватиметься та які кордони матиме право вважати своїми. Режим Путіна перетворив систематичні атаки на міста, енергетичну інфраструктуру та цивільне населення на метод ведення війни, тоді як мільйони українців були змушені залишити свої домівки, цілі сім'ї були зруйновані, а покоління дітей зростає під звуки повітряних тривог. Український народ понад чотири роки платить страшну ціну лише за те, що відмовився погодитися з тим, що Володимир Путін має право вирішувати долю його держави.

Саме тому візит Зеленського до Сербії має більшу політичну цінність, ніж черговий його приїзд до столиці, де підтримка України є частиною політичного консенсусу. Сербія є однією з небагатьох європейських держав, де Росія та Путін і надалі мають надзвичайно сильну підтримку громадськості, а російський політичний та медійний вплив роками представляв війну таким чином, ніби Сербія майже інстинктивно мала б розуміти російську сторону. Такий погляд зводив українців до статистів у їхній власній трагедії. Тепер Зеленський прибув саме до суспільства, в якому російське пояснення війни мало величезну перевагу, і провів переговори з президентом Сербії як лідер держави, з якою Белград прагне розвивати серйозні політичні та економічні відносини.

Україна здобула таке міжнародне становище завдяки власному опору. На початку 2022 року в Москві, очевидно, розраховували, що українська держава буде швидко зламана, політичне керівництво впаде, а світ із часом сприйме результат застосування російської сили як доконаний факт. Сталося протилежне. Українська армія зберегла державу, інституції продовжили функціонувати, економіка вистояла попри величезні руйнування, а суспільство продемонструвало стійкість, яку Росія, очевидно, недооцінила. За кожним днем цього опору стоять родини, які чекають на своїх близьких із фронту, лікарі, які працюють під час повітряних тривог, інженери, які після російських ударів знову відновлюють енергетичну мережу, та мільйони громадян, які відмовилися погодитися з тим, що інша держава має визначати їхнє майбутнє. Їхня мужність змінила становище України в Європі більше, ніж будь-яка дипломатична кампанія.

Тому сьогодні Зеленський у Белграді може говорити про час після війни. Вільна торгівля, енергетика, залізниця, порти, сільське господарство та відбудова України — це не протокольні теми. Після війни Україна буде однією з найважливіших держав європейської безпеки, маючи величезний військовий досвід, потужний оборонний сектор і потребу у відбудові, якої Європа не бачила десятиліттями. Сербія має компанії, інженерів, будівельний сектор, сільськогосподарські потужності та промисловість, які можуть посісти вагоме місце в цьому процесі. Відмова від розвитку цих відносин через страх перед реакцією Москви прямо суперечила б інтересам Сербії.

Тому відносини між Белградом і Києвом нарешті слід розглядати як відносини двох держав, які мають власні інтереси, а не як додаток до відносин Сербії з Росією. Протягом останніх років Москва поводилася так, ніби близькі історичні зв’язки із Сербією дають їй право коментувати, наскільки далеко Белград може заходити у співпраці з Україною. Це було видно з реакцій Росії на сербську оборонну промисловість, контакти сербських та українських посадовців та інші рішення Белграда, які не відповідали інтересам Кремля. Сербія не має жодних підстав приймати такі очікування. Якими будуть її відносини з Києвом, вирішує сама Сербія, виходячи з власних інтересів, а будь-яка інша поведінка означала б добровільне обмеження власної зовнішньої політики через побажання держави, яка здійснила агресію проти іншої європейської країни.

Звичайно, Вучич усвідомлює, що прийом Зеленського буде позитивно сприйнятий у Брюсселі. Сербія є кандидатом на вступ до Європейського Союзу, економічно вона значно сильніше пов’язана з ЄС, ніж із Росією, а відмова узгодити свою політику з європейськими санкціями проти Москви протягом багатьох років ускладнює її відносини з Євросоюзом. Водночас твердження, що Зеленського запросили насамперед заради Брюсселя, є надто спрощеним і не враховує політичної ціни, яку Вучич платить усередині країни. Якби йому був потрібен лише ще один контакт з українським президентом заради європейських партнерів, у нього було достатньо можливостей організувати таку зустріч за межами Сербії. Вони вже зустрічалися, Вучич менш ніж місяць тому перебував в Україні, а контакти між Белградом і Києвом ні для кого не були таємницею. Офіційний приїзд Зеленського до Белграда за кілька місяців до виборів має зовсім іншу вагу саме тому, що відбувається перед сербською громадськістю.

Людина, яка голосуватиме проти Вучича, не змінить своєї позиції лише тому, що Зеленський побував у Белграді, так само як і проєвропейський виборець, який не підтримує його політику, не вирішить раптом підтримати його через цей візит. Водночас серед виборців правлячої партії та ширшої правої політичної громадськості є значна кількість людей, для яких Путін майже недоторканна фігура і для яких будь-яке зближення з Україною викликає спротив. Вучич це дуже добре знає. Він міг дочекатися завершення виборів, але не зробив цього. Тому в цьому конкретному випадку цілком виправдано сказати, що він ухвалив рішення, корисне для держави, хоча в короткостроковій політичній перспективі воно може лише ускладнити його становище.

Для українців, можливо, найважливішим є інше. Після більш ніж чотирьох років війни, щоденних смертей, зруйнованих міст і спроб Володимира Путіна позбавити їхню країну права на майбутнє президент України прибув до Белграда як президент держави, яка пережила все те, що мало її знищити. Його прийняли як партнера, перед ним було підтверджено територіальну цілісність його країни, а розмова точилася про торгівлю, інфраструктуру, енергетику та відбудову. За цією зустріччю стоїть величезна жертва українського народу, який своєю боротьбою довів, що кордони однієї держави не може визначати армія іншої і що право на власне майбутнє варте того, щоб його захищати, навіть коли ціна є високою. Сербія, яка десятиліттями заявляє перед світом саме про ці принципи, мала це зрозуміти й поводитися щодо України відповідно до того, чого сама вимагає для себе.

Цим рішенням Вучич зробив щось важливіше, ніж черговий успішний зовнішньополітичний крок: він зберіг обличчя Сербії у питанні, в якому мовчання, політичні розрахунки або страх перед реакцією Москви було б важко виправдати. Він показав, що Сербія розуміє різницю між історичними зв’язками з Росією та прийняттям політики режиму Путіна, між відносинами з певною державою і підтримкою її загарбницької війни, а також між інтересами Сербії та інтересами Володимира Путіна. Сербія не має підстав через агресію Путіна втрачати відносини з Києвом, ставити під сумнів власні аргументи щодо територіальної цілісності чи зачиняти перед собою двері до майбутньої європейської безпеки та відбудови України.

Путін розпочав цю війну, і Росії доведеться нести її політичну, економічну, правову та історичну ціну. Сербія не має жодного зобов’язання сплачувати частину цього рахунку замість неї, так само як і жертвувати через Кремль своїми відносинами з Україною або дозволяти Москві визначати межі її зовнішньої політики. Коли Путін та люди, які разом із ним розробили, наказали розпочати й вели цю війну, одного дня постануть перед судом — чи то в Гаазі, чи то перед трибуналом, який історія, можливо, запам’ятає як новий Нюрнберг, — Сербії не доведеться пояснювати, чому вона стояла на боці агресора, поки Україна була зруйнована. Прийом Зеленського в Белграді показав, що Сербія розуміє, на чиєму боці вона має бути, коли буде проведено межу між тими, хто захищав право держави на існування, і тими, хто намагався її знищити.

Прийнявши Зеленського саме зараз, коли напередодні виборів це не додає йому жодного нового голосу, Вучич показав, що вміє розпізнати момент, коли державний інтерес Сербії має бути важливішим за чужу війну та чужі амбіції. У цьому випадку вибір був очевидним: підтримати право України існувати у своїх кордонах, вибудувати серйозні відносини з країною, яка своєю мужністю заслужила повагу Європи та світу, і відмовитися від того, щоб Сербія сплачувала ціну загарбницької війни, яку розпочав Володимир Путін. Завдяки цьому Сербія отримала можливість вийти з одного з найважливіших моральних і політичних конфліктів нашого часу без необхідності колись виправдовуватися за те, що вона мовчала перед обличчям агресії. Саме тому це рішення було важливішим для Сербії, ніж воно коли-небудь буде корисним Вучичу на виборах.