Експеримент вийшов з-під контролю. Чому Путін злякався «Яблука»?

Проаналізував російські медіа як вони самі пояснюють історію з «Яблоком».

На їх думку, логіка допуску була гранично простою. Допуск до виборів старої ліберальної партії виглядав як безпечний канал для незадоволених.

У разі якби партія «Яблуко» взяла свої традиційні 1-2% голосів виходила б гарна картинка «політичного розмаїття» для внутрішнього і зовнішнього глядача.

За даними «Верстки», саме такий варіант просував блок Кірієнка. Дати «Яблоку» програти і показати маргінальність антивоєнної позиції.
Силовики, судячи з різних джерел, від початку були проти цієї гри.

«Медуза» цитує співрозмовника, близького до адміністрації президента, який пояснює механіку прямо. За його словами, «все серьезные вещи на федеральных выборах утверждаются у главы государства». Тобто реєстрація «Яблока» була свідомим рішенням найвищого рівня, а не недоглядом якогось клерка.

А потім досить швидко експеримент вийшов з-під контролю. Щось схоже вже траплялося у 2013 році з «Громадянською платформою» Прохорова.

Політично активна молодь почала голосувати за «антивоєнну партію» ще до самих виборів. Робила вона це роликами з яблуками, мемами і цілком публічною іносказальною агітацією.

Коли рейтинг партії піднявся до 9,3 відсотка тоді керований клапан для випуску пари перетворився на політичний символ. Голова партії Ніколай Рибаков напередодні суду сформулював це майже тріумфально. «Для них неожиданность, что так много людей поддерживают «Яблоко». Це, власне, і був вирок експерименту.

Далі почалося те, що росіяни називають правовою процедурою. Позов подала партія «Родіна», а претензії склали справжню антологію абсурду.

1. Антивоєнну позицію витлумачили як заклики до екстремізму і посягання на територіальну цілісність.
2. Заяву керівництва партії про небезпеку посилення репресій назвали спробою підриву легітимності ладу через «формирование эмоционально негативного образа» органів влади.
3. Окремим пунктом ішло порушення авторських прав на картинку, згенеровану нейромережею.

Прокуратура і ЦВК позов підтримали, а Верховний суд після дев’ятигодинного засідання постановив, що «исковое заявление партии «Родина» удовлетворить в полном объеме». Григорій Явлінський назвав це саморозвінчанням політичної системи і страхом влади.

Окремо варто згадати позицію Гаррі Каспарова і Форуму вільної Росії. Вони ще до рішення суду назвали вересневі вибори черговим фарсом і переназначенням складу Держдуми.

Заклики мобілізуватися навколо будь-яких фігур на таких виборах Форум назвав «проявлением наивности, инерции или недобросовестности».

Аргумент там ще й територіальний, бо голосування проводять і на окупованих територіях. Тобто участь у ньому легітимізує не лише «путінську більшість», а й самі загарбання українських територій.

Справжні вибори, за логікою Форуму, можливі тільки після перемоги України і демонтажу диктатури. Ця позиція внутрішньо послідовна і морально чиста, але вона не пояснює того, що сталося.

Якщо все це суто декорація, то навіщо декорацію зривати за два тижні до друку бюлетенів? Кремль своїми діями сам визнав, що клітинка навпроти яблука щось важить.

Тепер кілька висновків із цієї історії. Під килимом зіштовхнулися дві різні моделі управління. Кірієнковська дозволяє рівно те, чим можна керувати. Модель силовиків вважає ігри в демократію принципово зайвими. Бо якщо вже будуємо «православний Іран», то нема чого експериментувати з бюлетенями.

Спочатку перемогла перша, а через два тижні гору впевнено взяла друга. Це важливий маркер того, хто зараз сильніший усередині системи. Тактичну перемогу здобули ті, хто пропонує йти до переможного кінця. Йдеться про випалювання всього живого у внутрішній політиці. Йдеться також про підготовку до «останнього і рішучого» бою із Заходом.

Мінімальний сценарій передбачає перевірку НАТО на міцність диверсіями, кібератаками і «зеленими чоловічками». Максимальний означає велику війну як дембельський акорд цілого покоління чекістів.

І наостанок про добру новину в цій історії. Усе, що сталося, говорить водночас про страх і про якість тих, хто ухвалює рішення. Сильна влада не боїться дати слабкій партії спокійно програти. Впевнена влада не змінює правила через два тижні після власного рішення.

Стратеги, які спочатку відкривають клапан, а потім судомно його затикають, не схожі на людей із залізним контролем над величезною країною.

Що більший страх, то вужчий простір для маневру. Що вужчий простір, то більше нових помилок. Режими, які отак нервують, зазвичай ближчі до падіння, ніж їм самим здається.