Приватна ППО для захисту підприємств — проблеми та їхнє вирішення

Чого бракує українській моделі

У листопаді 2025 року Кабінет міністрів України постановою №1506 фактично дозволив українському бізнесу створювати власні групи протиповітряної оборони (ППО). У березні 2026 року механізм розширили: за окремим рішенням командування Повітряних сил підприємствам стало можливим тимчасово передавати певні засоби ППО та боєприпаси. Водночас корпоративні групи не є автономними маленькими арміями: вони працюють у загальній системі ППО — райони роботи, завдання тощо визначаються у взаємодії з Повітряними силами.

Сама ідея, безумовно, правильна. В умовах, коли Сили оборони мають обмежений людський ресурс, а Росія може запускати за одну ніч сотні повітряних цілей, будь-яка модель, що дає змогу залучити додаткові ресурси, технології та людей до захисту тилу, варта підтримки.

Станом на середину липня 2026 року заявки на участь в експериментальному проєкті подали 62 підприємства, 51 отримало статус уповноваженого, а групи чотирьох підприємств уже виконували бойові завдання і збили понад 50 «шахедів» і розвідувальних БпЛА.

Однак ці ж цифри свідчать і про проблему. Між десятками тисяч підприємств, які активно працюють, і 51 підприємством, що отримало право створити ППО, і чотирма, які реально довели її до бойового чергування, доволі велика відстань. І справа, схоже, не лише в бюрократії.

Постанова дала бізнесу право стріляти по «шахедах». Але бізнес-модель того, як це має працювати в масштабах економіки, залишилася переважно за дужками.

ППО — корпоративний центр витрат

Почнемо з базової конструкції.

За постановою, група ППО є структурним підрозділом самого підприємства, утвореним, зокрема, для захисту нерухомості та іншого майна цього підприємства. Саме підприємство фінансує діяльність групи, формує її зі своїх працівників, організовує навчання, закуповує обладнання, забезпечує його зберігання та обслуговування.

З військового погляду все здається дуже простим, але не з бізнесового.

Підрозділ ППО для звичайного підприємства є чистим центром витрат. Він не виробляє продукції, не надає послуг, не генерує виручки, натомість потребує витрат на зарплати, обладнання, приміщення, транспорт, технічне обслуговування тощо.

А якщо об'єкт треба прикривати постійно, одного екіпажу недостатньо. Потрібні зміни, резерв на хвороби та відпустки, командування, обслуговування обладнання. Залежно від конкретного засобу ППО невелика бойова спроможність дуже швидко перетворюється на окрему штатну одиницю підприємства з десятком чи більше працівників.

Для великого енергетичного або промислового холдингу це ще можна уявити. Для середнього підприємства — вже значно важче. Для малого бізнесу — майже нереально.

А сучасна економіка додає ще одну проблему: об'єкт, бізнес і майно, які треба захищати, далеко не завжди належать одній юридичній особі.

Типовий великий склад може належати власнику логістичного парку, експлуатуватися логістичним оператором, бути частково переданим одному клієнту в оренду, а всередині зберігати товари ще десятків компаній. Так само працюють торговельні центри, виробничі майданчики, портові термінали і взагалі значна частина сучасної логістики.

То хто повинен створювати ППО? Власник будівлі? Оператор? Орендар? Власники товару?

Якщо кожен великий клієнт створюватиме свою групу, на одному майданчику можна отримати кілька паралельних ППО, тоді як сусідній об'єкт залишиться без жодної. Якщо ППО створює власник нерухомості, виникає інше запитання: навіщо йому інвестувати значні кошти в спроможність, потреба в якій залежить від складу орендарів, що завтра може змінитися?

Порядок, до речі, не забороняє включити до спільного рішення різні об'єкти, а серед передумов для отримання статусу уповноваженого підприємства є навіть ліцензія на охоронну діяльність. Тобто певне вікно для спеціалізованої моделі вже існує. Проблема в іншому: постанова прямо не конструює моделі, за якої одна спеціалізована компанія надає послугу ППО третім особам, переміщує свої розрахунки між об'єктами та отримує за це плату. Правову архітектуру однаково побудовано навколо «підприємства, яке захищає себе», а не навколо оператора, професійною діяльністю якого є захист інших.

Підготовка ппошника

Друга проблема ще цікавіша. Члени корпоративних груп ППО залишаються цивільними працівниками підприємства. Так, вони проходять спеціальну підготовку, мають відповідати вимогам щодо стану здоров'я, отримують необхідні допуски, навчаються поводитися зі зброєю та працювати у взаємодії з військовим командуванням. І для держави це практично ідеальний мобілізаційний ресурс.

Виникає очевидний конфлікт двох державних інтересів. З одного боку, держава говорить підприємству: знайдіть фізично придатних людей, заплатіть за їхню підготовку, навчіть їх працювати із засобами ППО, організуйте бойове чергування і включіться в систему Повітряних сил. З іншого — сам факт включення людини до групи приватної ППО жодної спеціальної відстрочки чи бронювання не дає.

Міністерство оборони саме пояснює цю конструкцію досить відверто: до таких груп часто залучають людей, які й без цього не підлягають мобілізації, а участь у приватній ППО сама собою бронювання не створює.

Якщо підприємство має право бронювати працівників за загальним механізмом, проблему частково можна розв’язати у такий спосіб. Але тоді корпоративна ППО починає конкурувати за той самий обмежений кадровий ресурс із диспетчерами, інженерами, ремонтниками, енергетиками та іншими працівниками, без яких саме підприємство не працюватиме.

Для бізнесу це погана інвестиційна конструкція. Він вкладає гроші в підготовку дефіцитного працівника, але не отримує спеціальної гарантії, що завтра цей працівник залишиться виконувати саме ту оборонну функцію, заради якої його готували.

Тому модель фактично підштовхує бізнес комплектувати такі групи ветеранами, жінками, людьми, які мають законні підстави для відстрочки, та іншими категоріями, що не становлять мобілізаційного ресурсу.

Хто заплатить за уламки?

Найнеприємніше для будь-якого корпоративного юриста питання — відповідальність. Адже після практично кожної масованої атаки ми читаємо повідомлення про пошкодження будинків, автомобілів чи інших об'єктів уламками збитих повітряних цілей.

А корпоративні групи ППО мають працювати саме там, де розташовані об'єкти бізнесу, тобто нерідко всередині або поруч із населеними пунктами.

Уявімо цілком реалістичну ситуацію: оператор приватної групи ППО за сигналом Повітряних сил запускає перехоплювач, знищує «шахед», але уламки падають на приватний будинок. Або перехоплювач через технічну несправність сам пошкоджує автомобіль. У гіршому випадку хтось отримує травму або гине.

Хто відповідає? Держава, тому що застосування відбувалося в загальній системі ППО і з дозволу військового командування? Підприємство, працівник якого безпосередньо застосував засіб? Сам оператор? Чи ніхто, бо першопричиною був російський напад?

З кримінальною та цивільною відповідальністю також не все однозначно. Стаття 43-1 Кримінального кодексу України передбачає досить широкий захист для осіб, які під час воєнного стану завдають шкоди, відбиваючи збройну агресію, і теоретично може поширюватися й на членів приватних груп ППО. Але усталеної практики її застосування в таких ситуаціях просто немає.

Зі свого боку, Цивільний кодекс України за загальним правилом покладає на юридичну особу обов'язок відшкодовувати шкоду, завдану її працівником під час виконання трудових обов'язків. Урядова постанова №1506 спеціального механізму компенсації шкоди третім особам, розподілу відповідальності між державою та підприємством або обов'язкового страхування такого ризику не створює.

Аналогічне питання виникає щодо самих членів групи. Якщо працівник загине або отримає важке поранення під час чергування, він залишається цивільним працівником. Працюватимуть механізми трудового законодавства та соціального страхування, але спеціального пакета державних гарантій, який існує для військовослужбовців, постанова для нього не створює.

Чи потрібно мати власну ППО

А навіщо взагалі виробнику харчових продуктів, ритейлеру, логістичному оператору чи агрохолдингу ставати фахівцем із протиповітряної оборони? У нього немає власних пожежних автомобілів — він користується професійною пожежною службою. Він не будує власної телекомунікаційної мережі — купує зв'язок. Не створює банку для проведення платежів. Не тренує своїх охоронців ремонтувати трансформатори.

Спеціалізація існує не просто так.

Тому масштабованішою моделлю могла би бути не корпоративна ППО, а спеціалізована ліцензована компанія, яка утримує розрахунки, навчає людей, закуповує та обслуговує техніку й інтегрується в систему Повітряних сил. А підприємство купує в неї захист конкретного об'єкта або групи об'єктів.

Один оператор міг би захищати логістичний парк із двадцятьма орендарями замість створення двадцяти маленьких корпоративних ППО. Промислова зона могла би спільно оплачувати кілька професійних груп. Ресурс можна було б переміщувати залежно від зміни загрози, щільності об'єктів і потреб Повітряних сил.

Причому сервісною може бути не лише та частина ППО, що стріляє. Виявлення також природно масштабується як послуга: один оператор може розгорнути мережу сенсорів навколо промислової зони чи логістичного вузла, централізовано вести моніторинг і передавати дані одразу кільком захищеним об'єктам і групам ППО.

Отже, цілком може виникнути окремий ринок, де бізнес купуватиме не антену і штат операторів, а гарантоване раннє попередження про загрозу.

Навіть страхові компанії могли б стати частиною цієї моделі: сертифікований захист об'єкта знижує очікувані збитки, а отже, може впливати на страховий тариф і частково фінансувати вартість ППО.

Певним доказом життєздатності самої ідеї спеціалізації вже є «Нічні Шершні» компанії «Дикі Шершні». Це спеціалізований приватний підрозділ, для якого дрони, навчання та перехоплення повітряних цілей є профільною компетенцією, а не побічною функцією складу чи заводу. За даними самої компанії та публікацій про її роботу, підрозділ уже має десятки знищених повітряних цілей і водночас готує операторів для Сил оборони.

Логічніше мати десятки таких професійних операторів, ніж вимагати від тисяч підприємств окремо винаходити власні маленькі Повітряні сили.

Страшне слово — ПВК

Однак тоді потрібна законодавча рамка для приватних компаній, які професійно надають оборонні та безпекові послуги. Називати їх можна приватними військовими компаніями, міжнародними оборонними компаніями, спеціальними безпековими операторами тощо. Суті це не змінює.

Таке регулювання могло б одразу розв’язати кілька проблем нинішнього експерименту.

По-перше, надати сертифікованому особовому складу спеціальну відстрочку від мобілізації, прив'язану не до підприємства загалом, а до конкретної оборонної функції та фактичного перебування людини в бойовому розрахунку.

По-друге, встановити окремий режим відповідальності: обов'язкове страхування професійної та цивільної відповідальності, державний механізм компенсації шкоди третім особам, ліміти відповідальності оператора за правомірні дії під управлінням Повітряних сил і чітке співвідношення цього режиму зі статтею 43-1 Кримінального кодексу і бойовим імунітетом.

По-третє, встановити нормальні правила ринку: ліцензування, сертифікація персоналу, контроль власників, вимоги до капіталу, облік зброї, кібербезпека, страхування, аудит бойового застосування, збереження телеметрії та журналів рішень.

І, що принципово, дозволити таким компаніям легально заробляти гроші саме на своїй оборонній компетенції. Це не означає дозволити приватним компаніям вести власні війни. Корпоративна ППО вже сьогодні демонструє можливу конструкцію: зброя і люди є приватними, а рішення про райони застосування, повітряні цілі та порядок бойової роботи залишаються частиною єдиної державної системи.

Причому ця дискусія вже не теоретична. У травні президент повідомив, що уряд, Міністерство внутрішніх справ, військові та інші органи готують законодавчу основу для діяльності приватних військових компаній і що відповідний закон має бути підготовлений для ухвалення цього року. Серед заявлених цілей прямо називалася можливість перетворити український військовий досвід на легальний експорт безпеки та бізнес-можливості для ветеранів.

Водночас у Верховній Раді вже перебувають на розгляді старіший законопроєкт №3005 про військово-консалтингову діяльність і законопроєкт №11214 про міжнародні оборонні компанії.

***

Можливо, приватна ППО — хороший майданчик, щоб нарешті почати цю розмову з цілком практичного питання: як приватний сектор може професійно виконувати чітко визначену оборонну функцію під контролем держави.

Адже після війни в Україні залишаться сотні тисяч людей із навичками, які є дуже цінними, дуже специфічними і дуже затребуваними у світі. Було б розумно, щоб держава створила для них легальний український ринок раніше, ніж набагато менш вибагливі роботодавці запропонують свій.