«Близькосхідне НАТО»: кому кидають виклик Туреччина, Пакистан і Саудівська Аравія?

Проголошення минулого тижня оборонного союзу між Пакистаном, Королівством Саудівська Аравія (КСА) й Туреччиною було обставлено максимально урочисто, щоб не сказати помпезно. Церемонія укладення пакту відбулась у палаці Ас-Сафа у священному для всіх мусульман місті Мекка. Відповідно Угода про спільну оборону отримала гучну назву Мекканської. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, спадковий принц і прем’єр-міністр Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман та голова уряду Пакистану Шахбаз Шариф поставили свої підписи у п’ятницю — значущий для умми Пророка день тижня. Ритуально-символічні арабески підкреслювали амбіції творців нового військового блоку.

Сукупний потенціал трьох країн має справді переконливий вигляд. Турецька армія — друга за чисельністю в НАТО, а військова промисловість республіки здатна випускати високотехнологічну продукцію, зокрема БпЛА, яка має великий попит у всьому світі. Збройні сили Пакистану ще численніші, проте важливіше, що йдеться про ядерну державу (єдину в мусульманському світі). Саудівський королівський дім, зі свого боку, володіє не лише символічним статусом охоронця двох святинь ісламу, а й колосальним фінансовим ресурсом. Економіка монархії — найбільша в арабському світі.

Ці обставини, що лежать на поверхні, змушують серйозно поставитися до появи «троїстого союзу». Новий військовий блок виглядає як заявка на роль одного з центрів сили не лише в регіоні, а й у глобальному масштабі.

Щоправда, поки йдеться саме про декларацію. Публічно було проголошено, що будь-який збройний напад на одну з трьох держав розглядатимуть як напад на всі три. Угода, згідно з офіційними коментарями представників сторін, що підписали її, містить гарантії, аналогічні положенням статті 5 Вашингтонського договору НАТО. Однак текст Мекканського пакту не оприлюднювали.

У таких випадках деталі формулювань мають значення. Скажімо, Велика Британія не ініціювала консультацій у межах НАТО після нападу Аргентини на Фолклендські острови, бо стаття 6 Вашингтонського договору територіально обмежує його географічне охоплення (в Атлантиці зобов’язання щодо взаємної оборони діє лише на північ від тропіка Рака). Про які саме зобов’язання країн — учасниць Мекканської угоди стосовно союзників ідеться, можна лише здогадуватися. Альянс іще не має ні колективних керівних органів, ні розробленого механізму ухвалення рішень. Наразі маємо справу лише з політичною декларацією. Її сенс загалом зрозумілий: країни регіону роблять ставку на співпрацю, взаємодопомогу та зміцнення власних сил.

Не буде перебільшенням припущення, що каталізатором появи «близькосхідного НАТО» стало зниження довіри до США як ексклюзивного провайдера регіональної безпеки. Американські бази більше не сприймають як гарантію недоторканності. Навіть навпаки: як ми спостерігаємо впродовж останніх пів року, саме через їхню присутність країна може зазнавати атак. А Білий дім, принаймні за чинної адміністрації, видається цілком здатним жертвувати інтересами, доходами та безпекою партнерів, попри всі укладені раніше угоди та подаровані кинджали, халати й літаки.

Однак і розглядати Мекканський пакт як радикальну альтернативу колишнім пріоритетним військово-технічним союзникам не варто. Йдеться радше про диверсифікацію. Туреччина не планує виходити з НАТО, Пакистан і далі  закуповуватиме китайські винищувачі, а КСА — американські засоби ППО. Архітектура безпеки Близького Сходу ускладнюється, але варто пам’ятати, що ціла низка військових об’єднань у регіоні вже існує. У цьому контексті можна згадати, наприклад, Сили швидкого реагування «Щит півострова», що діють під «парасолькою» Ради співпраці арабських держав Перської затоки. Десять років тому для боротьби з ІД та іншими транскордонними загрозами було створено окрему Ісламську військову контртерористичну коаліцію, штаб-квартира якої розташована в Ер-Ріяді. Зрештою, та ж таки Саудівська Аравія буквально останніми тижнями збирає міжнародну флотилію для протидії піратству та іншим актуальним загрозам судноплавству в Червоному морі.

Звідси головне питання: чи стане «троїстий союз» монолітною оборонною коаліцією, чи залишиться декларацією політичних амбіцій? Обережно зазначу, що шлях до «близькосхідного НАТО» буде ще довгим, навіть якщо політичне керівництво трьох країн буде готове до такого ступеня взаємної інтеграції збройних сил.

До того ж якщо НАТО, вочевидь, було створено в умовах Холодної війни для протистояння СРСР і країнам Варшавського блоку, то в цьому випадку опонент нового об’єднання не є очевидним. Іран, який системно створює (спільно зі своїми проксі) загрозу Саудівській Аравії? Але Пакистан, навпаки, останнім часом розвиває відносини з Ісламською Республікою, які набули особливого значення в умовах американської морської блокади та завдяки посередницьким зусиллям Ісламабада, спрямованим на дипломатичне вирішення конфлікту між Вашингтоном і Тегераном. Туреччина, зі свого боку, попри складну історію відносин з Іраном, наскільки відомо, перешкоджала плану розвалу Ісламської Республіки зсередини за допомогою курдського ополчення. Найімовірніше, з огляду на публічну риторику Анкари, Ер-Ріяда та Ісламабада, альянс спрямований проти регіонального домінування Ізраїлю. Характерно, що Мекканський пакт було підписано після того, як США домовилися з КСА про співпрацю в ядерній сфері на безпрецедентно вигідних для Ер-Ріяда умовах. Це сталося без нормалізації відносин з Ізраїлем, на чому раніше наполягав Джо Байден (і сам Трамп під час першої каденції). Але версія стосовно антиізраїльської спрямованості нового військового союзу провідних мусульманських держав теж видається дещо дивною, зважаючи на те, що всі три країни є партнерами Сполучених Штатів, для яких саме єврейська держава залишається — хай і не без застережень — пріоритетним союзником у регіоні.

Є ще один чинник. Нагадаю, що менш як рік тому Стратегічну угоду про взаємну оборону було укладено між Пакистаном і Саудівською Аравією. Договір містив подібну до тексту Мекканської угоди тезу про те, що напад на одну країну вважається агресією проти обох. Минулої весни Ісламабад справді перекинув до КСА контингент чисельністю близько восьми тисяч військовослужбовців, ескадрилью винищувачів і системи протиповітряної оборони. Однак про участь розгорнутих на території королівства пакистанських збройних сил у відбитті іранських ударів нічого не відомо, хоча Ер-Ріяд неодноразово офіційно кваліфікував їх як «агресію».

Пакистан також переживає не найспокійніші часи. Якщо торішній  весняний збройний конфлікт з Індією (у якому саме вона першою атакувала Пакистан, нібито щоби помститися за підтримку тероризму в Кашмірі) спалахнув до укладення пакту із Саудівською Аравією, то прикордонні зіткнення з афганськими талібами відбувалися й після цього. Від початку року тероризм уже забрав у Пакистані вдвічі більше життів, аніж минулого року. Ісламабад звинувачує сусідні країни, насамперед Індію, у підтримці екстремістів на своїй території. Якщо продовжувати порівняння з НАТО, то варто зазначити, що єдиний раз в історії Північноатлантичного альянсу, коли застосували статтю 5 про колективну оборону, йшлося саме про недержавний суб’єкт агресії (після терактів 11 вересня в Нью-Йорку). Чи треба казати, що жоден саудівський винищувач за останній рік не піднявся зі злітної смуги бази імені короля Халіда для удару по Індії на запит Ісламабада?

Та й саме королівство буквально напередодні підписання Мекканської угоди зазнавало атак із боку хуситів з Ємену та проіранських бойовиків з Іраку. Ні турецькі, ні пакистанські війська наразі не приводили в бойову готовність через таке очевидне порушення суверенітету військового союзника.

Інакше кажучи, не варто буквально очікувати, що гучні слова негайно втіляться у формування справжнього бойового братства, готового спільно дати відсіч будь-яким загрозам за мушкетерською формулою «один за всіх і всі за одного».

Це не означає, що йдеться про геть порожню ініціативу. Саудівські кошти, вкладені у пакистанське виробництво озброєнь за турецькими технологіями, здатні вивести на світовий ринок військової промисловості помітного гравця. Координація стандартів збройних сил і ВПК країн «середньої» вагової категорії може в перспективі призвести до появи важковаговика — щонайменше на ринку.

У публічних коментарях неодноразово лунало, що Мекканська угода відкрита для приєднання інших країн. Досить прозоро натякали, що насамперед до альянсу запрошують Єгипет — іще одного регіонального союзника США (і найчисленнішу арабську націю світу). Впродовж останнього року дипломати країни пірамід неодноразово виступали спільно з турецькими, пакистанськими та саудівськими колегами в різних регіональних ініціативах — від посередницької ролі у припиненні збройного конфлікту між Ізраїлем і ХАМАС у Газі до ролі перемовників між США та Іраном. Однак Каїр ухилився від приєднання до Мекканської угоди — ймовірно, через суперечності, що накопичилися між ним та Анкарою, зокрема щодо питань поділу середземноморського шельфу. У сусідній Лівії Єгипет і Туреччина підтримують різних претендентів на легітимну владу (кілька років тому ледь не дійшло до військового зіткнення). Єгипет зміцнює співпрацю, зокрема військово-технічну, з Індією та Грецією (як і Ізраїль). Очевидним є ще один альянс регіональних сил, який за сумарним потенціалом претендує на позицію важковаговика світової геополітики.

Після самоусунення США від ролі єдиного після перемоги в Холодній війні силового полюса в глобальному масштабі світоустрій стає складнішим, а архітектура регіональних військово-політичних союзів — вигадливішою. Це неминуче призводить до фрагментування геополітичної карти і, відповідно, до збільшення кількості конфліктів, для яких немає достатньо авторитетного арбітра. Цей процес лише набирає динаміки й неминуче супроводжуватиметься жорсткою конкуренцією військово-політичних блоків, а отже, і збройними конфліктами у світі.