"Я не хочу змінюватися. Уже надто пізно": яким насправді є Моурінью?

Обережно, спойлери!

Чи залишається Жозе Моурінью "людиною-шоу"? Це визначення переслідує його останнє десятиліття — період, коли колись безперервний потік трофеїв перетворився радше на тонкий струмок. Його згадують щоразу, коли Моурінью робить щось дивне, зухвале, по-справжньому кумедне або просто щось у своєму стилі, що нагадує нам тренера, якого ми колись знали.

Втім, найчастіше такі епізоди насправді не тягнуть на статус видатної події. Якби таке зробив хтось інший, це, найімовірніше, списали б на незначну дивакуватість.

Однак складно заперечувати, що Моурінью досі викликає величезний інтерес, попри те, що його вплив, здається, поступово згасає. Він не вигравав чемпіонський титул уже 11 років, а трофей будь-якого ґатунку — чотири. Та увага до його персони нікуди не зникла: від коментарів в інтернеті та журналістики до документального кіно і навіть кабінету президента Реала.

Можливо, відповідь на запитання, чи залишається Моурінью "людиною-шоу", уже дала його повторна поява на посаді головного тренера Реала цього літа — через 13 років після завершення першого періоду роботи в мадридському клубі.

Але тепер це твердження можуть перевірити ще раз — причому буквально. Йдеться про новий документальний серіал «Mourinho». Він складається з трьох частин, а найцікавіші та найпікантніші моменти залишили на третю.

Розповідаючи про завершення свого першого трирічного періоду роботи в Реалі, Моурінью робить паузу, кидає промовистий погляд і каже:

"У 2013 році я переходив до Челсі, але в той період сталося дещо, про що ніхто не знає. Думаю, я можу розповісти це, не завдаючи нікому болю правдою. Вважаю, що мета нашої роботи — розповісти правду".

Після цього він розкриває, що влітку 2013 року домовився очолити Манчестер Юнайтед після відставки сера Алекса Фергюсона. Однак зрештою керівництво клубу віддало перевагу Девіду Мойєсу з Евертона. За словами Моурінью, він сам передумав і вирішив повернутися до Челсі на другий період роботи в лондонському клубі, оскільки "після Реала мені потрібно було відчути любов".

Спочатку здається, що він просто додає драматизму історії. Але потім у кадрі з'являється Фергюсон і, схоже, підтверджує її. Він розповідає, що Моурінью отримав пропозицію і погодився очолити Юнайтед, але згодом змінив рішення. За словами Фергюсона, португалець зателефонував йому зі сльозами на очах і сказав, що передумав.

Саме це стане головним відкриттям «Mourinho». І цілком заслужено: інформація нова та, схоже, суперечить загальноприйнятій версії історії про численні контакти Моурінью з Юнайтед, які зрештою завершилися його призначенням у 2016 році. Але це далеко не найцікавіше в трисерійному проєкті.

Вперше Моурінью почав зустрічатися з творцями документального фільму, який мав бути присвячений йому, у 2022 році, коли він очолював італійську Рому.

"Думаю, він був готовий спробувати розставити все по місцях, — розповідає режисер стрічки Перлман. — Наче хотів сказати всім: “Я — Жозе Моурінью. Пам'ятаєте, що я робив? Ось що далі в моїх планах". Саме таким я його і побачив, коли ми познайомилися. З роками це змінилося, але тоді здавалося, що він має з кимось незакриті рахунки".

У серіалі це теж відчувається. Зокрема, у певній гіркоті Моурінью через звільнення з Челсі — двічі. Є й кілька шпильок у бік людей, які недооцінювали його на початку кар'єри, коли він працював у тренерському штабі Барселони. А ще те, що можна назвати "тонко завуальованим" випадом у бік одного з колишніх суперників — Пепа Гвардіоли.

"Не говоріть мені про відпустки, — каже Моурінью. — Для мене відпустка означає слабкість".

Утім, у документальному фільмі чимало й цілком очікуваних речей — саме того, що хочеться побачити в проєкті такого формату. Тут є люди з його минулого — Джон Террі, Френк Лемпард, Ікер Касільяс і більшість колишніх асистентів Моурінью. Вони розповідають історії, загальний сюжет яких вам уже знайомий. Є кадри з найуспішніших років його кар'єри. Є й кілька чудових історій — наприклад, про перший період роботи в Челсі, коли Моурінью попросили поїхати на Сардинію, щоб тренувати команду працівників яхти Романа Абрамовича.

Але справді цікавою — і, можливо, головною — частиною всього проєкту є те, як фільм показує вразливість Моурінью.

Його сльози під час телефонної розмови з Фергюсоном — лише один із прикладів. Ми вже бачили, як Моурінью плаче, хоча зазвичай це траплялося після перемог. Наприклад, у 2010 році, коли Інтер під його керівництвом виграв требл. Тоді португалець рано залишив святкування, пояснивши це тим, що не погодився б очолити Реал того літа, якби залишився з власними футболістами.

Але вразливість Моурінью набагато сильніше та щиріше проявляється в епізодах, де він говорить про сім'ю. В одному з них він зізнається, що, на його думку, його діти "насолоджуються життям набагато більше без мене". В іншому він згадує ранні роки своєї кар'єри, коли перебував усередині футбольного світу, але водночас завжди залишався десь на його узбіччі: від статусу сина професійного футболіста до зневажливого ярлика "перекладач", яким його називали під час роботи в тренерському штабі Барселони.

Схоже, Моурінью так і не позбувся цього внутрішнього відчуття, що його досі не прийняли у футбольному світі. І це особливо парадоксально, враховуючи, що його вже двічі призначали тренером найбільшого клубу світу. Принаймні частково саме це пояснює, чому він став таким, яким ми його знаємо.

Можливо, це вже звучить як кліше, але більшість найцікавіших моментів пов'язані з його стосунками з батьком Феліксом.

"Він моя повна протилежність, тому що його любили всі", — каже Моурінью в один із моментів. Ця фраза майже змушує співчувати йому — аж поки не згадуєш іншу його репліку: "Я не добрий, і це просто факт. Я пишаюся цим. Готовий на все, щоб мої футболісти не програвали".

Ці слова натякають, що певною мірою він сам свідомо обрав протилежний шлях до того, яким ішов його батько.

"Я не хочу змінюватися, — каже Моурінью пізніше. — Уже надто пізно".

Можливо, найвлучніша фраза всього фільму звучить під час розмови Перлмана з Моурінью про його батька.

"Ви змушуєте мене говорити про себе, а я цього не хочу", — відповідає тренер.

Якщо сприймати ці слова буквально, вони можуть здатися однією з найбільш абсурдних заяв в історії : Жозе Моурінью не хоче говорити про себе?

Але насправді він має на увазі дещо інше: Моурінью не хоче говорити про себе справжнього — на відміну від свого публічного образу, персонажа, якого створив майже чверть століття тому і який постійно прагне залишатися "людиною-шоу". З роками цей образ, ймовірно, настільки переплівся зі справжньою людиною, що їх уже важко розділити. Але це все одно не справжній Моурінью.

Якщо змусити його надто багато говорити про батька, він не зможе не показати себе справжнього.

"Думаю, ми підібралися до нього так близько, як нікому ще не вдавалося", — каже Перлман, коли його запитують, наскільки близько вони підійшли до справжнього Моурінью за численні години інтерв'ю. Вони почалися невдовзі після його відходу з Роми у січні 2024 року, продовжилися протягом 13 місяців роботи у Фенербахче та завершилися вже під час його недавнього другого періоду в Бенфіці.

"Люди думають, що знають мене, але вони мене не знають, — каже Моурінью в один із моментів. — Мені байдуже".

Саме таку фразу й очікуєш почути від людини, яка погодилася на участь у багатосерійному документальному фільмі про саму себе.

Моурінью розкривається з неочікуваних боків. Але після перегляду все одно залишається думка про те, якими могли б бути інші версії цієї історії.

Моурінью повернувся на посаду головного тренера Реала саме тоді, коли творці завершували роботу над фільмом. Це додало історії доволі ефектної фінальної крапки.

"Ви бачите своєрідну історію падіння цієї людини, — каже Перлман. — А потім він робить те, що робить Жозе Моурінью: повертається туди, де, за його власними словами, і має бути".

То чи залишається Моурінью "людиною-шоу"?

Він сам у цьому переконаний. Президент Реала Флорентіно Перес — теж. І творці серіалу, схоже, дотримуються тієї ж думки. А це робить Моурінью очевидним героєм для документального фільму. І найбільше дивує те, що на створення такого проєкту знадобилося стільки часу.

The Athletic