Сексуальне насильство як зброя війни: як ООН нарешті внесла Росію до "списку ганьби" і чому це важливо

Сьогодні, 12 серпня, виповнюється 77 років від дня підписання чотирьох Женевських конвенцій 1949 року — основоположних міжнародних договорів про захист жертв війни. Вони встановили правила поводження з пораненими та хворими військовими, військовополоненими й цивільним населенням під час збройних конфліктів. Окремі положення міжнародного гуманітарного права забороняють зґвалтування та інші форми сексуального насильства.

Проте війна Росії проти України вкотре показала розрив між нормами, записаними в міжнародних документах, і тим, що відбувається з людьми під час реальної війни. Постраждалі від сексуального насильства нерідко залишаються сам на сам із наслідками пережитого — від психологічної травми до труднощів із доступом до медичної допомоги навіть після виїзду в безпечні країни.

Особливо гостро це відчули українки, які після окупації та пережитих злочинів були змушені шукати безпеки за кордоном. У деяких випадках на них чекали нові випробування — бюрократичні бар'єри, обмежений доступ до репродуктивних послуг та системи допомоги, які на початку повномасштабного вторгнення виявилися неготовими до масштабу й специфіки української трагедії.

Чому постраждалі від сексуального насильства залишилися сам на сам зі своїми проблемами

Одним із найболючіших наслідків сексуального насильства під час війни стали випадки, коли українки, зґвалтовані російськими військовими, виїжджали за кордон уже вагітними. І там стикалися не лише з психологічною травмою та необхідністю починати життя спочатку, а й із законодавчими обмеженнями щодо переривання вагітності.

Як пояснює менеджерка зі стратегічних комунікацій громадської організації "Ла Страда-Україна" Ольга Дунебабіна, ця проблема не напряму стосувалася ООН. Насамперед вона була пов'язана із законодавством конкретних країн, куди виїжджали українки.

За її словами, найбільш помітною ця проблема була в Польщі, де аборти фактично заборонені або дозволені лише за дуже обмежених обставин.

"Ми бачили цю велику проблему в Польщі, де аборти практично заборонені. Там є дуже маленьке коло причин, за яких жінка може отримати направлення на аборт. І коли українки, які були зґвалтовані російськими військовими злочинцями, виїхали за кордон, будучи вагітними в результаті зґвалтування, звісно, багато хто хотів перервати цю вагітність. Але в країнах, де аборти заборонені або дуже чітко обмежені, вони часто не мали такої змоги", — говорить Фокусу Дунебабіна.

У таких випадках, за її словами, жінки були змушені або повертатися в Україну, щоб зробити аборт уже тут, або шукати інші шляхи. Особливо складною ситуація ставала на пізніших термінах вагітності, коли переривання часто можливе лише за медичними показаннями. Якщо плід розвивався нормально, формальних підстав для процедури могло не бути.

У "Ла Страді" фіксували щонайменше одне звернення від українки, яка після зґвалтування намагалася зробити аборт у Польщі. Зрештою вона повернулася в Україну, де й отримала необхідну медичну допомогу.

Водночас як зазначає Дунебабіна, не всі кейси в Європі були пов'язані саме із забороною доступу. Інший показовий досвід був у Румунії. Там, за її словами, звернення стосувалися радше не юридичної неможливості зробити аборт, а якості комунікації з медичною системою та довіри до процедури.

"У Румунії були показові кейси. Наші партнерські організації більше дивувалися сміливості українок щодо вибору клініки, спілкування з лікарями про можливі наслідки, про те, яким чином буде проходити сама процедура. Наші громадянки були зацікавлені в тому, щоб переривання вагітності, яка настала в результаті зґвалтування, пройшло максимально без наслідків для їхнього здоров'я", — пояснює вона.

Тобто в Румунії, за словами представниці "Ла Стради", критичних проблем саме з доступом не було. Проблема полягала радше в тому, що жінки хотіли чітко розуміти, як саме відбуватиметься процедура, які можуть бути ризики та чи буде це безпечно для їхнього здоров'я. Значну роль у таких ситуаціях відігравали румунські громадські організації, які допомагали українкам орієнтуватися в місцевій системі.

На думку Дунебабіної, ці історії показали ширшу проблему: у 2022 році міжнародна система допомоги постраждалим від війни фактично не була готова до української кризи.

"Давайте будемо чесні: загалом системи допомоги й захисту постраждалих від війни не було. У європейських країнах були системи шелтерів, притулків для біженців, але вони багато років працювали з іншими категоріями людей — з біженцями з країн Близького Сходу чи Африки. Європейські країни фізично не були готові до того, що до них приїдуть мільйони українців, передусім українок", — говорить вона.

За словами експертки, українські біженці відрізнялися від тих груп, із якими європейські системи допомоги працювали раніше. Це були люди, які тікали не від бідності, а від війни, і в багатьох випадках мали вдома нормальний рівень життя, доступ до медицини, цифрових сервісів і соціальних послуг.

Саме тому частина допомоги, яку спочатку пропонували українцям, виглядала нерелевантною. Дунебабіна згадує, що українським біженцям могли пропонувати, наприклад, курси комп'ютерної грамотності, хоча Україна є достатньо діджиталізованою країною, і для більшості людей це не було першочерговою потребою.

"Система, яка була побудована на прикладі біженців з інших регіонів, виявилася нерелевантною для українок і українців. Європейські громадські організації також не мали досвіду роботи з людьми, які пережили сексуальне насильство під час війни, тортури, окупацію, бомбардування. Вони вчилися на практиці — що працює, що не працює, як комунікувати, як допомагати. І, звісно, були помилки", — зазначає представниця "Ла Стради".

За її словами, зараз ситуація виглядає інакше: потік біженців зменшився, багато українців за кордоном уже частково інтегрувалися в суспільства країн, де живуть. Але на початку повномасштабної війни це була величезна проблема — не через відсутність бажання допомагати, а через неготовність систем до масштабу й специфіки української трагедії.

ООН, "список ганьби" і Росія: чому це важливо для України

Говорячи про роль ООН у боротьбі із сексуальним насильством під час війни, Дунебабіна пропонує розділяти політичні органи ООН і конкретні агенції, які працюють із людьми на місцях.

За її словами, коли йдеться про Генеральну Асамблею, Раду Безпеки ООН чи загальні політичні заяви, часто виникає відчуття, що міжнародна система лише висловлює обурення. Але всередині системи ООН є окремі структури, які виконують практичну роботу.

"Тут дуже важливо розділяти агенції ООН — такі як ООН Жінки, Фонд народонаселення ООН, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Це організації в структурі ООН, які надають допомогу для роботи громадських організацій на місцях — і в Україні, і за кордоном, де працюють з українськими біженцями та постраждалими від війни. Якщо ми беремо конкретну агенцію ООН, від них є користь", — пояснює Дунебабіна.

Водночас політичний рівень ООН, на її думку, залишається значно проблемнішим. Особливо це стосується Ради Безпеки, де Росія досі має статус постійного члена, хоча саме її військових звинувачують у воєнних злочинах, зокрема у сексуальному насильстві проти українських цивільних, цивільних полонених і військовополонених.

"Абсурдно звучить, коли країна, яка здійснює воєнні злочини, зокрема злочини сексуального насильства, цинічно засідає в Раді Безпеки ООН і бреше про те, що російські військові таких злочинів не вчиняють, а натомість звинувачує українських військових", — говорить представниця "Ла Стради".

Саме тому, за її словами, важливим рішенням стало включення Росії до так званого "списку ганьби" ООН за систематичне сексуальне насильство в умовах конфлікту.

Цей список має не лише символічне значення. Якщо країна фігурує в ньому тричі, це може призвести до заборони її участі в миротворчих операціях ООН. Для України це принципово важливо, адже Росія використовує свою присутність у міжнародних миротворчих місіях не лише як інструмент репутації, а і як механізм політичного впливу, зокрема в африканських країнах.

"Що це дає? Якщо країна кілька разів включається в цей список, їй забороняється брати участь у миротворчих операціях ООН. Це дуже позитивно для нас, тому що вплив Росії на африканські країни дуже багато в чому здійснюється саме через ці миротворчі операції", — пояснює Дунебабіна.

За її словами, Україна добивалася цього рішення не один рік. Активна адвокація тривала з 2022 року — на рівні українського уряду, громадських організацій, а також партнерів України за кордоном.

У 2025 році, зазначає Дунебабіна, генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш фактично зробив Росії останнє попередження: якщо сексуальне насильство в умовах конфлікту не припиниться, країну включать до "списку ганьби". У 2026 році це, за її словами, нарешті сталося.

"Звісно, хотілося б, щоб це сталося набагато раніше. Але в ситуації з такими забюрократизованими організаціями, як ООН, де є великий російський вплив, такий крок для нас важливий. Це означає, що справедливість усе-таки перемогла ті величезні гроші, які Росія витрачає на дипломатію і брехню", — каже вона.

На думку Дунебабіної, включення Росії до цього списку важливе ще й тому, що воно фіксує системність злочинів. Ідеться не про "окремі випадки" чи "окремих виконавців", а про модель поведінки російських військових та структур, пов'язаних із Росією, у різних країнах.

"Для нас важливо, щоб дедалі більше дипломатів і міжнародних партнерів розуміли: те, що Росія робить в Україні, вона робить не лише в Україні. Російські військові контингенти присутні в багатьох країнах світу — на рівні миротворців ООН, проксі-сил, приватних військових компаній. І сексуальне насильство — це не окремі виродки, які ґвалтують українських жінок, чоловіків, цивільних чи військовополонених. Це система", — наголошує представниця "Ла Стради".

Вона підкреслює: рішення ООН не можна вважати фінальною перемогою. Важливо, щоб Росія залишалася в цьому переліку й надалі, а міжнародна спільнота не втрачала уваги до злочинів, які російські військові вчиняють в Україні.

"Нарешті можна сказати, що ООН показала: вона не лише декларує справедливість і мир на словах, а й демонструє це в дії. Але ця робота не завершується. Ми зацікавлені в тому, щоб ці дії Росії підсвічувалися й далі", — резюмує Дунебабіна.

Раніше Фокус писав, що ООН назвала травень найсмертоноснішим місяцем для цивільного населення України за останній час через різке зростання кількості російських ударів по містах.

Також Фокус повідомляв, що Україна на рівні ООН продовжує домагатися міжнародної відповідальності Росії за воєнні злочини, зокрема злочини проти цивільного населення та порушення міжнародного гуманітарного права.