"Вона потонула": чому трагедія "Курська" не стала кінцем для Путіна, але стала початком зачистки ЗМІ

12 серпня 2000 року, рівно 26 років тому, під час масштабних навчань Північного флоту в Баренцевому морі сталася одна з найвідоміших катастроф в історії російського флоту — затонув атомний підводний човен К-141 "Курськ". Після двох вибухів субмарина опинилася на дні на глибині понад 100 метрів. Усі 118 людей, які перебували на борту, загинули. Як згодом встановило офіційне розслідування, перший вибух стався через витік висококонцентрованого перекису водню з навчальної торпеди, після чого здетонувала частина боєкомплекту.

Однак трагедія "Курська" увійшла в історію далеко не лише через причини вибуху або невдалу рятувальну операцію. Катастрофа стала першою великою кризою для Путіна, який на той момент очолював Росію лише кілька місяців. Політик, котрий прийшов до Кремля на образі молодого, жорсткого та рішучого керівника, вперше опинився перед ситуацією, яку неможливо було вирішити силовою командою або красивою телевізійною картинкою.

І саме тоді проявилася модель поведінки, яка згодом неодноразово повторюватиметься під час інших російських криз: влада запізнюється з реакцією, применшує масштаб проблеми, суперечить сама собі у поясненнях, не поспішає приймати зовнішню допомогу, а відповідальність поступово розчиняється між військовими, чиновниками та обставинами.

У перші години після аварії російське керівництво навіть не повідомило громадськості про катастрофу. Офіційна інформація з'явилася лише 14 серпня. При цьому спочатку стверджувалося, що підводний човен має лише "технічні труднощі", а з екіпажем нібито підтримується контакт. Пізніше російські військові висували різні версії — від зіткнення з іноземною субмариною до міни часів Другої світової війни. Остаточно версію вибуху торпеди офіційне слідство підтвердило лише через два роки.

Сам Путін у перші дні після катастрофи залишався на відпочинку на Чорному морі. До Москви він повернувся лише після того, як мовчання президента та провал рятувальної операції почали викликати дедалі гострішу реакцію суспільства й російських медіа. Своє рішення не їхати до місця трагедії Путін тоді пояснював тим, що присутність високопосадовців не допомагає рятувальникам, а лише заважає їхній роботі.

Для Путіна це був серйозний удар саме тому, що катастрофа влучила в основу його політичного образу. На тлі виснаженої кризами 1990-х Росії новий президент продавав суспільству передусім одну обіцянку — держава знову буде сильною, а влада знатиме, що робити. "Курськ" продемонстрував протилежне: одна з найбільш технологічно складних військових машин країни лежала на дні, флот не міг дістатися до власних моряків, чиновники плуталися у версіях, а президент кілька днів залишався осторонь.

Уже через два тижні після трагедії експерти Carnegie Endowment писали, що після майже безперешкодного сходження на вершину влади Путін уперше зіткнувся зі справжньою перевіркою свого лідерства — і провалив її.

Через місяць після катастрофи в інтерв'ю американському телеведучому Ларрі Кінгу Путіна запитали, що сталося з "Курськом". Його відповідь складалася фактично з двох слів: "Він затонув". Саме ця фраза стала одним із символів трагедії й надовго закріпила за президентом образ людини, для якої державна катастрофа могла бути сформульована холодно й максимально відсторонено.

Проте головний парадокс "Курська" полягає в іншому. Катастрофа не зруйнувала Путіна політично. Навпаки — він пережив один із найгучніших провалів початку свого президентства і залишився при владі. А тому через 26 років трагедію варто розглядати не лише як історію загибелі 118 моряків. Це ще й історія про те, які висновки зробив із першої великої катастрофи сам Путін — і чому замість відкритішої влади Росія після "Курська" поступово отримала зовсім іншу систему.

Чи можна було врятувати моряків

Катастрофа сталася вранці 12 серпня 2000 року під час навчань Північного флоту в Баренцевому морі. За висновками офіційного розслідування, спочатку в торпедному відсіку вибухнула навчальна торпеда через витік висококонцентрованого перекису водню. Приблизно через дві хвилини здетонувала частина боєкомплекту — другий вибух був значно потужнішим, фактично знищив носову частину субмарини, після чого "Курськ" опинився на дні на глибині близько 108 метрів.

Однак усі 118 людей на борту загинули не одразу. Щонайменше 23 моряки пережили обидва вибухи та змогли зібратися у дев'ятому, кормовому відсіку. Це стало відомо після того, як восени 2000 року з підводного човна підняли тіла і в кишені капітан-лейтенанта Дмитра Колесникова знайшли записку з іменами тих, хто залишався живим.

Колесников почав писати записку приблизно через дві години після катастрофи. Тобто вже сам цей документ спростував перші припущення російського військового керівництва про те, що весь екіпаж загинув практично миттєво. Подальше розслідування дійшло висновку, що моряки могли протриматися в кормі ще кілька годин. Імовірно, фатальною стала спроба відновити запас кисню: один із регенераційних патронів із супероксидом калію потрапив у воду з паливом, що спричинило спалах, після якого залишки кисню у відсіку швидко вигоріли.

Саме тут виникає питання, яке переслідує історію "Курська" вже понад чверть століття: чи можна було врятувати цих людей? Однозначної відповіді немає. Відомо, що частина екіпажу вижила після вибухів, але точний час смерті останніх моряків досі є предметом суперечок. Тому твердження, що негайне залучення іноземних рятувальників гарантовано врятувало б їх, доказів не має. Водночас російська рятувальна операція затягувалася, власні апарати не могли пристикуватися до аварійного люка, а допомогу інших держав Москва прийняла не відразу.

І саме ця затримка перетворила техногенну катастрофу на політичну. Бо тепер йшлося вже не тільки про причину вибуху, а й про те, чому держава, яка демонструвала відродження військової могутності, виявилася нездатною швидко врятувати власних моряків — і чому вона не поспішала впускати тих, хто міг їй допомогти.

"Впораємося самі": чому Росія відмовлялася від допомоги

Поки російські рятувальні апарати один за одним безуспішно намагалися пристикуватися до "Курська", Москва вже отримувала пропозиції допомоги з-за кордону. Велика Британія та Норвегія були готові залучити спеціалістів і техніку для глибоководної рятувальної операції, США також пропонували свої можливості. Однак російське керівництво спочатку відмовлялося від іноземної допомоги, заявляючи, що флот здатний упоратися власними силами.

Однією з причин була традиційна для російського військового середовища секретність: "Курськ" був сучасним атомним підводним човном, і допуск іноземців до нього означав ризик розкриття військової інформації. Не менш важливим був і престиж. Катастрофа сталася під час найбільших за багато років навчань Північного флоту, які мали демонструвати відновлення російської військової могутності. Визнати, що Росія не здатна самостійно врятувати власний екіпаж і потребує допомоги НАТО, означало фактично визнати слабкість цієї системи.

Лише 17 серпня, через п'ять днів після аварії, Путін погодився прийняти британську та норвезьку допомогу. Іноземні спеціалісти прибули наступного дня, а 20 серпня норвезькі водолази змогли відкрити аварійний люк. Усередині вже не було живих.

Довести, що якби допомогу прийняли 12 або 13 серпня, частину екіпажу неодмінно вдалося б урятувати, неможливо: пізніші оцінки допускають, що моряки у дев'ятому відсіку могли загинути задовго до прибуття іноземних рятувальників. Але політичних наслідків це вже не змінювало. Перед суспільством постала держава, яка кілька днів намагалася довести, що "впорається сама", — і зрештою була змушена звернутися до тих, чию допомогу спочатку відкидала.

"Вона потонула": як "Курськ" став першим політичним провалом Путіна

Катастрофа "Курська" дуже швидко перетворилася з військової трагедії на кризу особисто для Путіна. На той момент він був президентом лише кілька місяців, однак у перші дні після аварії залишався у відпустці в Сочі. До родичів загиблих у Відяєво він приїхав лише 22 серпня — через десять днів після вибухів. Зустріч тривала кілька годин і проходила в атмосфері гострих звинувачень на адресу військових та влади.

Проблемою для Кремля стала й інформаційна картина. Тодішні російські медіа ще не були повністю контрольовані державою, тому телебачення і преса відкрито показували провал рятувальної операції, суперечливі заяви чиновників і гнів сімей моряків. Аналітики Carnegie вже наприкінці серпня 2000 року зазначали, що російські ЗМІ під час катастрофи працювали доволі незалежно і жорстко критикували владу.

Реакція Путіна була показовою. Під час зустрічі у Відяєво він сам атакував власників незалежних медіа, звинувачуючи їх у використанні трагедії для політичної боротьби. Тобто вже в першій великій кризі проблема для президента полягала не лише в самій катастрофі, а й у тому, хто і як розповідає суспільству про провал держави.

Через кілька тижнів цей стиль проявився ще раз. В інтерв'ю CNN Ларрі Кінг запитав Путіна, що сталося з підводним човном. Президент відповів коротко: "Вона потонула". Фраза стала символом його відстороненої реакції на трагедію.

Було б перебільшенням стверджувати, що саме після "Курська" Путін вирішив ліквідувати незалежні ЗМІ. Конфлікт Кремля з медіахолдингом Володимира Гусинського почався ще раніше. Але подальша хронологія показова: вже у квітні 2001 року контроль над НТВ, головним незалежним загальнонаціональним телеканалом і одним із найжорсткіших критиків Кремля, перейшов до "Газпрому". Carnegie тоді називав це частиною наступу на вільні російські медіа.

Тому "Курськ" важливий не лише як перший великий провал нового президента. Він показав Путіну небезпечну для будь-якої авторитарної влади річ: якщо держава втрачає контроль над подією, але не контролює інформацію про неї, суспільство бачить слабкість влади у реальному часі. У наступні роки можливостей побачити таку картину на федеральному російському телебаченні ставало дедалі менше.

Чому "Курськ" не потопив Путіна

Попри масштаб трагедії та хвилю критики, "Курськ" не став політичною катастрофою, здатною поховати президентство Путіна. За даними "Левада-центру", у серпні 2000 року його діяльність схвалювали близько 65% росіян, і приблизно на цьому ж рівні показник залишився у вересні. Тобто перший великий провал нового президента похитнув його образ, але не зруйнував підтримку.

Уже сучасники трагедії звертали увагу на цей парадокс. Carnegie Endowment наприкінці серпня 2000 року писав, що "Курськ" породив суспільний скепсис щодо нового президента, однак однієї такої катастрофи було недостатньо, щоб серйозно послабити його владу. Путін усе ще залишався політиком, на якого значна частина російського суспільства покладала надії після нестабільності 1990-х.

Натомість значно важливішими виявилися довгострокові наслідки. "Курськ" показав Кремлю, наскільки небезпечною може бути ситуація, коли влада не контролює інформаційну картину: незалежні телеканали демонстрували розгубленість чиновників, гнів родичів і невдачі рятувальників, а Путін публічно атакував власників медіа за висвітлення трагедії. Уже тоді західна преса фіксувала його конфлікт із незалежними ЗМІ.

Тому "Курськ" можна вважати не лише першим великим провалом Путіна, а й однією з перших криз, у яких проявилися риси майбутньої російської системи. Влада може помилятися, запізнюватися з рішеннями й навіть демонструвати безсилля — критичним стає інше: хто пояснюватиме суспільству, що саме сталося і хто за це відповідальний.

Через 26 років трагедія "Курська" тому виглядає особливо символічною. Росія вперше побачила президента Путіна в ситуації, коли образ "сильної руки" зіткнувся з реальною катастрофою. Він провалив цю перевірку, але політично пережив її. А система, яку він будував далі, дедалі менше залишала шансів на те, щоб наступний великий провал влади росіяни могли побачити так само відкрито.

Як раніше писав Фокус на прикладі теракту в "Крокус Сіті Холі", згодом ця модель лише закріпилася: після великих криз Кремль дедалі частіше переводив увагу з провалу держави на пошук зовнішнього ворога. У випадку "Крокуса" таким наративом став нібито "український слід".