Чому запорожці після руйнування Січі подалися за Дунай і заснували новий козацький світ саме там

Річ у тім, що для запорожців ті прикордонні води й степи вже давно були добре знайомими. 24 Канал розповість про все це трохи докладніше.

Руйнування Січі: як козаки обрали піти, а не покоритися?

Чорне море та придунайські землі не були для запорожців незвіданою територією. Ще у першій третині XVII століття іноземні дипломати називали козаків "володарями Дніпра і Чорного моря", адже ті успішно протистояли важким турецьким галерам і тримали під контролем значну частину узбережжя. Цей багатовіковий досвід морських походів заклав міцний фундамент для подальшого орієнтування в умовах південного фронтиру.

Безпосереднім поштовхом до вибору саме дунайського напрямку для переселення стали події, що передували руйнуванню козацької твердині. Запорожці блискуче проявили себе під час Дунайської експедиції 1771 – 1774 років. Тоді козаки проривалися повз укріплення Очакова і Кінбурна, ходили у Хаджибей та активно воювали безпосередньо на Дунаї. За іронією долі, саме невдовзі після цих успішних боїв Російська імперія завдала удару у спину, ліквідувавши Запорозьку Січ у 1775 році. У червні російські війська під командуванням генерала Петра Текелія зруйнували Січ, а маніфест Катерини II юридично ліквідував Військо Запорозьке.

Багато учасників тих дунайських походів згодом просто опинилися на добре знайомих їм землях, та використали свіжий військовий досвід для створення Задунайської Січі вже на турецькій території. За міжнародними історичними джерелами, туди пішли близько 5000 запорожців, а пізніше долучилися ще десь стільки ж.

У тому історичному моменті козаки опинилися перед вибором між упокоренням, тобто залежністю, і фактично еміграцією. Російська влада стискала козацьку автономію і до 1775 року – обмежувала права, свободи й самоврядування, тож було мало сумнівів, як буде далі. Дійсно, після руйнування Січі частину козаків силоміць переводили до військових поселень або робили державними селянами. Для людей, чия ідентичність трималася на вільному степовому способі життя, це означало повільне згасання. У такій ситуації втеча до Османської імперії скидалася не на романтичний жест, а на спосіб урятувати бодай рештки козацького світу.

Як виникла Задунайська Січ та якою була її доля: дивіться відео imtgsh

Як Дунай став притулком для нової Січі?

Задунайська Січ виникла на землях Османської імперії, у дельті Дунаю, тобто у просторі, який для запорожців був одночасно чужим і знайомим. Чужим – бо тут панувала інша держава, інша адміністрація й інша політична логіка. Знайомим – бо це були прикордонні води, степ і очерети, де козацька мова війни завжди звучала зрозуміло.

Османська влада спочатку поселила запорожців у Добруджі, а згодом, після конфліктів з іншими переселенцями, наказала їм пересунутися на лінію Сілістра-Русчук, тобто на південь від річки. Та навіть попри це турки для тутешньої частини козаків були менш задушливими, ніж росіяни. У султані можна було бачити не обов'язково ворога, а й потенційного покровителя, здатного дати простір для автономії там, де християнські монархи ламали старі свободи. Це не означало, що задунайські козаки сповнилися любові до Порти – а лише означало прагматичний вибір між двома імперіями, одна з яких уже показала своє обличчя монстра.

Важливо й те, що нові осередки не виникли у повному вакуумі. У дельті Дунаю вже були інші переселенці, зокрема нащадки донських козаків, які після повстання Кіндратія Булавіна дісталися османських територій через Крим і також пересувалися до Дунаю. Тобто запорожці опинилися у тісному і нервовому прикордонному середовищі, де доводилося домовлятися, сперечатися і навіть конфліктувати за землю та простір. При цьому всьому ті, хто опинився за Дунаєм, зберігали не тільки військовий побут, а й сам принцип козацької спільноти.

Задунайська Січ проіснувала до 1828 року. Тоді частина козаків повернулася в орбіту російських інтересів, і це розлютило турків. Османи кинули сотні козаків до в'язниць Стамбула, де більшість із них загинула, та вщент спалили й зруйнували січові укріплення. Були й ті, кому вдалося врятуватися від султанської помсти – вони залишилися жити у дельті Дунаю у місцевих селах, але назавжди кинули військову справу. А частина козаків пішла далі на захід ще 1785 року – дехто потім повернувся, а решта розсіялася по території Австрійської імперії.