Боротьба з корупцією 100 років тому: як один бандит здав суду 100 київських міліціонерів

Цій історії виповнилося рівно 100 років. 1926 року в Червоному корпусі Київського університету при щоденних аншлагах і шаленій увазі преси розглядали справу 113 підозрюваних у корупції людей, більшість із яких - міліцейські чини на чолі з усім керівництвом. Той випадок, коли хочеться, але ніяк не виходить позбутися сумних штампів на кшталт: «Кіно за такими історіями треба знімати!». Хочеться, але не виходить. Блокбастер вийшов би не гірше, ніж ті ж «Гострі козирки». Оцініть сюжетну лінію потенційного сценарію у матеріалі Коротко про.

Джаз, контрабандні парфуми та міліція «в долі»

До того моменту, як до камери смертників у київській "Лук'янівці" зайшов окружний прокурор і слідчі ДПУ (Державне політичне управління, фактично таємна поліція), життя в місті здавалося комфортним, яскравим і навіть безтурботним. НЕП - час перепочинку після нескінченних воєн і перед сталінськими репресіями та Голодомором - дарував начебто райдужні перспективи. У ресторанах на Хрещатику гримів джаз, «непмани» смітили грошима, пані пахнули контрабандними французькими духами, а публіка обговорювала театральні прем'єри.

А за лаштунками цього «фестивалю життя» працювала добре налагоджена схема, яка поєднувала бандитський світ із міліцією. Усе змінили признання кримінального авторитету Мунчика, які він дав напередодні страти у підвалах Лук'янівської в'язниці.

Кримінальний брокер та його «сімейний підряд»

У свої 30 із хвостиком років Самуїл Кельманський на прізвисько «Мунчик» був у місті фігурою відомою і людиною у певних колах поважною. Звичайним бандитом його назвати складно (хоча й у нальотах із пограбуваннями брав участь). Швидше, його можна було б зарахувати до талановитих авантюристів-комбінаторів, здатних знайти вихід та зиск у ситуаціях на межі фолу.

Саме він став тим містком, що пов'язував грабіжників із Подолу та ділків із Липок з керівництвом нової пролетарської міліції. Перші були готові ділитися награбованим і заробленим, другі із задоволенням такі дари брали і, якщо потрібно, заплющували очі на всіляке беззаконня.

Підношення йшли від Мунчика, а ще від його посібників та дружини, відомої злодійки Марії Левченко. Остання, одружена з Кельманським, була ще й коханкою міліцейського командира Аркадія Горського-Зубцовського, зведеного брата начальника київського УГРО Сергія Горського-Умнова.

Помста засудженого авантюриста

Своєрідний «сімейний підряд» працював "без осічок", поки Мунчика не взяли на черговій справі відряджені міліціонери зі спецгрупи, які не підкорялися Горському-Умнову. Суд організували швидко та ефективно. Начальник УГРО, що кришував Кельманського, обіцяв підсудному щадний термін у 5–7 років. Але щось пішло не так, і вирок винесли максимальний - розстріл. Напередодні його виконання Мунчик і написав листа прокуророві, обіцяючи розкрити всі карти. І розкрив, докладно розписавши всі зв'язки криміналу з міліцією. Чи сподівався він на поблажливість, чи просто хотів наостанок помститися своїм покровителям, уже не дізнається ніхто.

Наступного ранку Мунчика все ж таки розстріляли, а його свідчення стали основою для найгучнішого процесу про корупцію правоохоронних органів в історії Києва за все ХХ століття.

Арешти «червоних комбригів»

Удар по керівництву київської міліції, на яке вказав Мунчик, був завданий одночасно. Когось затримали у власному кабінеті, когось - на курорті у відпустці, когось - за обідом у ресторані.

Головний фігурант справи начальник губернської міліції Федір Коваленко, коли до нього прийшли слідчі, застрелився прямо за робочим столом з нагородного нагана. Особа, до речі, була цікава. Більшовик зі стажем підпільної революційної роботи. Він вважався творцем харківської міліції у 1918 році і до Києва був відправлений «для посилення». До суду він не дожив, та й за його підсумком шансів вижити не мав би, що показала доля решти затриманих міліцейських керівників.

Під час рейду взяли усіх. Зама Коваленка по Києву Сергія Фрадька (учасника повстання на «Арсеналі» та червоного комбрига в роки війни), Миколу Малишева (воював проти Врангеля та Махна), Родіона Менабде, начальника міліції Центрального (раніше Петровського/Подільського) району. Останнього, до речі, засудили за революційну діяльність ще за царя, в 1913 році. Але тоді страту замінили на довічну каторгу. Окрім нього, під арешт потрапили усі міліцейські керівники районів міста. «На дрібниці» - на постових та простих дільничних - майже не розмінювалися, чого не скажеш про родичів головних фігурантів.

Від домогосподарок до "командирш": дружин теж засудили

Навіть самогубство головного підозрюваного міліціонера не врятувало від суду його дружину Лідію Коваленко. Жінка вона була розважлива та владна. Чоловіка, до речі, «відібрала» у його першої дружини ще в Харкові. Слідство встановило, що саме через неї йшла значна частина підношень.

Разом із нею на лаві підсудних опинилася Феліціата Фрадько, 27-річна дружина-красуня другої людини у київській міліції. На процесі вона старанно грала роль простої домогосподарки і трохи світської левиці, яка нібито навіть не уявляла про темні справи свого чоловіка.

Зовсім інший образ був у Олександри Райман. Дружина районного начальника не просто брала участь, сама продумувала робочі схеми для чоловіка. Особисто обходила магазини, встановлювала розміри «данини» і в деяких випадках командувала жорсткіше за свого чоловіка. Приховати це від слідства було неможливо.

Окрім членів сімей міліціонерів, під суд потрапили і пересічні громадяни. Це торговці, господарі ресторанів та бізнесмени-«непмани». Ті, хто платив міліції за спокій або зсередини допомагав схемі працювати. «Громадянський прошарок» процесу був не настільки масовим, але дуже показовим. Нова «червона» влада всіма силами намагалася показати, що НЕП - це тимчасове явище і скоро закінчиться.

Аншлаги у Червоному корпусі університету

Процес відбувався в актовій залі Червоного корпусу Київського університету (тоді Інституту народної освіти). Вибір місця був не випадковим: локація мала бути максимально впізнаваною (як і суд - показовим), та й жоден звичайний судовий зал міста просто не міг би вмістити всіх учасників.

На лаві підсудних перебували 113 людей, а разом із суддями, адвокатами, конвоєм, експертами та журналістами зал щодня вміщав під тисячу людей. Газети виходили зі щоденними звітами, а в місті йшло справжнє полювання за пропускними квитками на засідання.

Обвинувачених щоранку доставляли сюди під посиленою охороною із Лук'янівської в'язниці, де їх тримали у спеціально виділеному крилі. З 15 квітня 1926 року зал Червоного корпусу щодня забивався вщерть. Місто стежило за процесом з рідкісною увагою: у задушливій залі університетського амфітеатру день за днем ​​розгорталася картина, яка здавалася киянам абсолютно неймовірною.

Свистки, парфуми та мільйонні схеми

У чому саме звинувачували цих людей? Перше, що впадає у вічі - те, що поруч із великими схемами зустрічалася дивовижна дріб'язковість.

Родіон Менабде, наприклад, вигадав цілу комбінацію з духами. Він приходив у магазин, вибирав флакон, платив, але сам товар не брав: "За ним прийде наглядач". Той забирав парфуми, а наступного дня повертав їх (нібито дружина начальника не оцінила) та отримував назад гроші. Якщо продавець не розумів натяк, до нього пізніше приходив той самий наглядач і складав протокол. Причепитися завжди можна. Штраф обходився у суму, рівну вартості двох-трьох флаконів парфумів. Продавцю ненав'язливо пояснювали, що дружині начальника справді потрібні парфуми. Він сам здогадувався, що робити. Протокол зникав, а наступний подарунок вже просили принести додому.

Феліціата Фрадько збирала "податок на іменини". Підлеглі чоловіка мали дарувати їй подарунки щоразу, як у православному календарі з'являлося її ім'я. А іменини Феліціати траплялися кілька разів на рік. Календар фактично перетворювався на прайс-лист.

У Либідському районі Олександра Райман сама ходила по магазинах і призначала розміри данини. Чоловік, якщо відмовлялися, посилав наряд з «обшуком». Під виглядом перевірки могли ламати підлогу, псувати товар та фактично розоряти заклад.

Ну і з зовсім схожого на сучасність: Коваленко закупив для всієї губернської міліції свистки в Харкові по 50 копійок за штуку, хоча в Києві вони коштували 10 копійок.

Суд був гучним, а вирок швидким

Процес тривав 43 дні, і 28 травня 1926 року виїзна сесія Верховного суду УРСР оголосила вердикт. Для багатьох справа закінчилася напрочуд м'яко: частину обвинувачених (міліціонерів-виконавців та "непманів-давців") звільнили через незначність провин. Але для керівників міліцейської «вертикалі» вирок виявився суворим.

Сергія Фрадька, Миколу Малишева, Родіона Менабде та Сергія Горського-Умнова засудили "до вищої міри соціального захисту" - розстрілу. Дружина Раймана Олександра отримала п'ять років, Лідія Коваленко відбулася трьома роками, Феліціата Фрадько - лише двома.

Вирок виконано було практично відразу. Вже 2 червня, всього через п'ять днів після оголошення вердикту, чотирьох керівників міліції розстріляли все в тій же Лук'янівській в'язниці, де й розпочиналася гучна справа.