Неможливих цілей взагалі нема: інтерв'ю бійця спецпідрозділу ГУР "Артан" Артема Ракітіна

Боєць спецпідрозділу Головного Управління Розвідки Міноборони "Артан" Артем "Ракета" Ракітін став гостем студії 24 Каналу та розповів журналістці Дарині Труновій про свій неймовірний бойовий шлях.

На початку повномасштабного вторгнення Артем Ракітін під час блокади Чернігова був волонтером і вивозив людей із міста, рятуючи від росіян. Згодом чоловік приєднався до спецпідрозділу ГУР "Артан", брав участь в операціях на острові Зміїний та "вишках Бойка", рейдах до Криму на мис Тарханкут і багатьох інших.

Згодом "Ракета" воював на Куп'янському напрямку, де отримав поранення. За словами самого Ракітіна, він вже багато разів міг загинути, а після поранення вже бачив власне тіло ніби зі сторони, але знайшов сили повернутися.

Як змінилось життя військового після поранення, як Ракітін черпає мотивацію завдяки вишколу для молоді "Звитяга", деталі легендарних операцій "Артану", чи є нині загроза Чернігову та іншим українським міста з Білорусі та як вплине на хід війни нова мобілізація в Росії – читайте в текстовій версії інтерв'ю на 24 Каналі.

Поранення на Куп'янському напрямку

Як ви зараз взагалі почуваєтеся? І ви стільки років ще служите, так?

Взагалі почуваюся дуже добре, тому що війна не закінчилась, і будемо робити все задля перемоги в нашій країні, і нема жодного сумніву в цьому напрямку, і треба робити це все.

Ви після поранення могли б не служити далі, але чомусь вирішили служити?

Тому що можу бути корисний для нашого підрозділу, для моїх побратимів, для командира, для всієї неньки України. І я ще раз повторюся, війна у нас триває в нашій країні, ми живемо в мілітарній країні й будемо робити все задля перемоги. У мене є ще порох у порохівниці, як кажуть, я буду все це робити задля перемоги.

Можете згадати той день, коли ви отримали поранення? Чи було щось, що ви відчували, якісь знаки долі, що може наступить той день ікс, чи щось вас попереджало, чи не було взагалі жодних натяків?

Серед ночі, коли ми їхали в бронемашині, перебігала два рази чорна кішка. На фарт, як кажуть. Як би це банально смішно не звучало зараз.

Потім були "передумови по таймінгу", тому що одна машина зламалася, інша також зламалася, треба було міняти хлопців. Для нашого підрозділу це не є якоюсь перешкодою. Війна – це авантюра, тому ми завжди ці моменти спускали, як кажуть, на гальмах і на "хі-хі", на "ха-ха". Інакше в наш час воно і не може бути.

Якщо ти будеш грузитися і на кожну ситуацію будеш приймати якісь рішення і думати: ага, чорний кіт перебіг, то все, то ти далеко не підеш, а тобі треба везти хлопців на бойові завдання.

Що вам допомагало триматися під час поранення? Що ви тоді проживали? Які у вас взагалі були думки?

Це була штурмова операція, Куп'янський напрямок. У нас було в пріоритеті було зайти на позицію, виставитися, утримати позицію разом із суміжним підрозділом. Потім наші хлопці підтягувались до нас і штурмували ці позиції.

Нас було шість людей, заходило шість моїх хлопців-побратимів на позицію і були чотири людини суміжного підрозділу. Там, мабуть, якщо я не помиляюсь, "тридцять друга" (32 ОМБр, – 24 Канал) тоді працювала на тому напрямку разом із нами... Ми доукомплектувалися, прийшли, виставилися на позиції, пройшло двадцять-тридцять хвилин, грубо кажучи, і на нас пішли штурмові дії [ворога].

Це були дві БМП-шки і "танчик" (так військові називають танки, – 24 Канал) почав "розбирати" нашу посадку. Відстань, мабуть, була п'ятсот-шістсот метрів. А БМП-шки під’їхали на штурмову позицію. Це була, як книжка пише, – контакт на дванадцять. Це була посадка, і вздовж дороги вони просто рухались, вийшли й почали давати нам супротив. У нас почалася штурмова дія, вони почали викидуватися з БМП-шки, висаджуватися.

Ми завдали їм великих втрат. Один із моїх побратимів вискочив, ударив "матадором" (гранатометом, – 24 Канал) по БМП-шці, вона загорілася. Їх було чоловік до сорока, щоб у вас було розуміння. Тобто протистояння наше – шість, а далі ще трохи далі – ще один бліндаж. Вони забігли в бліндаж, і ми дали їм відсіч бойову, дуже сильну. Я в подробиці не буду вдаватись, але їх учетверо було більше...

Нас підтримувала артилерія наша. Коли вони позабігали, наші хлопці дуже щільно відпрацювали по них. Врятувало те, що у нас були гранати, і ми навіть взяли їх (росіян, – 24 Канал) у полон. Потім у нас іще була рація, ми здобули її в бою, і у нас був із ними зв'язок. Ми чули, що вони про "точку" по-своєму балакають. Тому у нас був дуже великий козир – ми чули, що вони будуть робити….

Момент, коли я отримав поранення, це був осколковий, з танка відпрацювали. Я був тоді в бліндажі, на позиції.

У ваш бліндаж прям прилетіло?

Бліндаж. Спершу на позицію, потім – у бліндаж.

І ви після цього вижили, після удару танка?

Ви ж самі бачите, вижив.

Але це нереально!

Я перед вами.

Це просто диво!

Якби точно було пряме влучання... Але це був осколковий снаряд, десь поряд, може, метра півтора, і снаряд так зайшов у землю і вже від землі відскочив осколок. Якщо на мені не було б маски, то я б із вами точно б не говорив.

Обережно, ФОТО 18+

18+ Артем Ракітін після поранення. Евакуація з позицій / Фото – особистий архів Артема Ракітіна

Коли ти йдеш на штурм, маска чи окуляри дуже-дуже сильно запотівають. Тим більше у мене трохи є, як кажуть, ваги, і ти потієш, і воно запотіває. Але я на цей штурм, коли він почався, якось швиденько одягнув маску, і це врятувало мені життя.

Я буквально занурився в інший світ. Я вам скажу, я бачив своє тіло, цю картинку, день народження, весілля, школу, дитячий садочок, сім'ю, все. І я вийшов із цього стану, лишився при Святій Богородиці. Я просив, як знаєте, я завжди такий приклад ставлю: коли ти катаєшся на санчатах взимку, приходиш у під’їзд відігрівати свої рукавички, і мама десь у під’їзді тебе "спалила", і ти просиш, щоб пустили знову піти на гору, мокрий, покататися ще на якихось двадцять, на тридцять хвилин… Такий у мене діалог був. І, слава Богу, я перед вами.

Була "червона кілзона", і не було можливості надати першу медичну допомогу. Я не знаю, скільки я був у відключці, мабуть, 15 – 20 хвилин… Занурюватись в інший світ – це такий спокій, гармонія, спокій, і все. І ти відходиш так, і нема тривожності ніякої взагалі.

У нас командир – "Титан" (полковник Віктор Вікторович Торкотюк, позивний "Титан", – 24 Канал), він ніколи не залишає наших хлопців, робить все задля цього. Суміжні підрозділи, "Кракен", навели, тоді розбили ми їх, там просто, як по-їхньому – у щі. І слава Богу, живий. Всі мої побратими були живі, котрі були [в бою]. "Гєра" (побратим з "Артану", – 24 Канал) ще отримав поранення, теж осколок від танка, незначне.

У мене [в підрозділі] я був найтяжкіший. Я був тоді командиром підрозділу, коли ми виходили, але пацани не розгубилися. Ми зробили всю роботу, все, що від нас було залежне, і показали дуже високий рівень на тому штурмі.

Момент під час отримання поранення чи до того, як ви заходили на штурм, це було найстрашнішим під час вашої служби?

Та нема такого – найважчий чи найстрашніший. Ти робиш свою роботу, робиш це задля України, за дітей наших, за сім’ї… Зараз війна інша, всюди може прилетіти FPV. Тому ти йдеш і просто відпрацьовуєш, робиш свою роботу, і нема найтяжчого моменту.

Найважча робота – захищати рідну неньку Україну. Важче цього взагалі нема. Набагато простіше заробляти гроші в країні, не важливо де, а бути захисником України – це найскладніша робота. І це честь і хвала тим хлопцям, хто зараз боронить нашу рідну неньку Україну, хто зараз на позиціях. Це мої побратими, в тому числі це справжні герої.

Як ви думаєте, ви вважаєте себе фартовим?

Фартовим? Мабуть, так. Тому що в таких авантюрах, скільки я був, і залишитися живим – я тут точно джекпот витягнув.

Стільки операцій... І бути свідомим, бути при пам'яті, бути в добрій фізичній формі – це джекпот. Нехай не бачу на одне око, але то таке.

Інтерв'ю зі спецпризначенцем "Артану" Артемом Ракітіним – дивіться відео:

Життя після поранення та повернення до цивільного ритму

Як ваше життя після поранення змінилося? Чи одразу у вас був якийсь контраст, коли ви почали повертатися до цивільного життя, під час реабілітації? Чи ви такого не відчули?

Якщо ти дику тварину приручив і потім відпустив її в ліс – вона загине. А людина – така істота, що вона звикає до всього, до поганого трохи менше, а до гарного краще. Якщо треба, я можу бути там, якщо не треба – я можу тут. Звісно, краще бути десь у тилу і робити свою справу. Якщо треба, значить, треба бути там.

Поки ви проходили відновлення, лікування, реабілітацію, чи було у вас щось, що в цивільному житті дратувало? Який контраст із військовою службою і в цивільному. Я так розумію, ви повернулися назад у Чернігів і там продовжили жити.

Я був у Києві, в Чернігові, на ППД (пункті постійної дислокації, – 24 Канал). Там виводило з рівноваги, коли підходять люди і питають, коли закінчиться війна. Я сам не знаю, ніхто не знає, коли вона закінчиться. Інше питання чи свідомо ця людина підходить і що це для цього зробила. Бо нам треба бути одним цілим, незважаючи, що зараз для країни дуже тяжкі часи. Неважливо, що ми не знаємо, яка буде зима попереду – треба бути єдиними.

Як ваш син відреагував на ваше поранення? Які він емоції тоді проживав?

Слава Богу, мій син як маленький динозавр, він росте з батьком поряд, росте з друзями батька, з побратимами. Забираю його постійно, і в баню, коли є можливість, і на полігон. Він такий маленький "артанівець".

Він буває на "Звитязі" (патріотичний військово-спортивний вишкіл для молоді, який проводить "Артан", – 24 Канал), його забираємо, коли є змога, на день, чисто показати. Він бігав свого часу по школі й казав: "Мій татко сильніше за танк". Я вважаю, що його не бентежить, що там у мене на обличчі й взагалі з моєю харизмою. І він підтримує мене сильно. Він – мій мотиватор.

Розкажу таку історію. Було дитяче день народження, підійшов до мене аніматор і сказав, що коли спитали дітей, маску якого героя намалювати – або "Щенячий патруль", або Спайдермен – він цьому хлопцю сказав: "Я хочу бути як мій батько". І для мене це приклад, що я є супергерой для нього.

Я десь передивляюся якісь бої, штурми, що я в цих напрямках кричу за дітей наших. От коли штурм уже, ти розумієш, що там тиші не може бути. І я не знаю, як це на психологічному, коли ти передивляєшся якісь відео з GoPro, це на підсвідомості вже. Тобто для мене діти – це майбутнє.

Вишкіл "Звитяга" та гуманітарні проєкти

Чим ви зараз займаєтеся і що вам допомагає "менталку тримати"?

Та менталка у мене взагалі в порядку. Моя мотивація – бути корисним для нашого підрозділу, проводити змагання, якщо потрібно – бути десь в секторі, неважливо яку роботу виконувати… і на медевак, якщо треба, і, як кажуть у нас на військовому жаргоні, на "таксі сісти", і на логістику. Якщо треба буде десь на позиції або з "важким" відпрацювати, що треба, буду робити й роблю.

Зараз ми даємо військово-патріотичного виховання. Ми заснували за підтримки нашого командира "Титана" військово-патріотичний вишкіл "Звитяга", де позивний Ліс є старшим інструктором. І ми зробили цей вишкіл, тепер проводимо по всій Україні вишколи для молоді.

Скільки вже таких проводили і якого віку приходять дітки?

Ми провели сімнадцять вишколів. Вік дітей – від тринадцяти до двадцяти одного. І я вам скажу, провели ще два – про НРК FPV-дрони. Це окремо, це вже трошки вищий рівень інструкторів.

Військово-патріотична "Звитяга" – тут ми займаємося "інженеркою", топографією, медициною, "рукопашем", ножовим боєм. Вони проходять на полігоні навчання, стрільбу закривають. Це не є про війну, це є про свідомість, котру ми не підготуємо, щоб от вони прийшли в наші вишколи і йдіть служити. Ні. Це є свідомість молоді, котра має розуміння.

Ми на моєму прикладі показуємо їм, що ми справжні чоловіки, що ми справжні захисники і захисниці. У нас багато дуже дівчат. І цим прикладом ми особисто показуємо, що треба робити все задля перемоги, бути свідомим. Неважливо, чи він буде фельдшером, чи лікарем буде, якщо буде служити, піде молодь, піде в поліцію, в МНС, чи піде до нашого Головного управління розвідки, чи в ЗСУ, чи буде просто працювати десь. І ця молодь мотивує також і нас самих.

Вони самі приходять чи це батьки приводять зазвичай?

Хто сам, кого батьки приводять, десь просять. Люди бачать, що ці вишколи дуже ефективні. Це дисципліна, це колективна робота. Тобто один за одного, як у мушкетерів. Один щось сказав нецензурне слово – ми їх "прокачуємо", вони присідають, і не одна та людина, котра сказала нецензурне слово, а колективно все роблять. Так дисципліна формується, лідерські якості, відповідальність.

Ми розбиваємо їх по роях, по взводах, і вони в цих роях беруть відповідальність, як командир бере. Старші беруть відповідальність за ці рої й особовий склад, щоб вони були й нагодовані, і напоєні.

Колись наші бабусі казали – він є дитя війни (Другої світової, – 24 Канал) чи на війні прадід був. А у нас ще діти, ми живемо, вони – діти війни, і вони дуже сильно подорослішали. Вони ментально стали набагато доросліші за нас, за ту молодість і юність, яку ми проходили.

Скільки цей вишкіл триває і потім якими діти з нього виходять?

Вишкіл триває п'ять днів, чотири ночі, на п'ятий день ми їдемо. Тренування – щоденні, з ранку до вечора. Вам не уявити, у них відбій закінчується о першій, другій годині. Вони там будують СП-шки (спостережні пункти, – 24 Канал), планування, топографію, виходи по лісу тощо.

Це якийсь "піонерський табір", де вони палять вогнище, марширують. У нас все на дуже високому рівні. Наші всі побратими у свій вільний час, ми так заводимо, намагаємось робити раз на місяць це все.

Наші побратими, коли є віконце, їдуть із полігону, з БЗВП (курс базової загальновійськової підготовки, – 24 Канал), до молоді, навчати, давати свої знання, свій час, свою енергетику ділитися з дітьми. У нас реєстрація проходить три-чотири години, незалежно від області. Тобто ми вийшли на дуже високий рівень. У нас є дуже лояльний, чіткий підхід, де ми з нашими інструкторами, побратимами навчаємо інструкторів, навчаємо наших вчителів, хто веде якісь гуртки, і ми передаємо свої навички далі.

Хочу вас запитати, чи є ще у вас проєкти, якими займаєтеся, крім вишколу?

Ми допомагаємо дітям, допомагаємо по всіх можливих проєктах. Гуманітарний проєкт я намагаюся з командою Rocket Team тримати. І багато таких проєктів ще є на Чернігівщині. Допомагаю проєкту "Годуємо разом". Це ми годуємо людей.

Повномасштабне вторгнення Артем Ракітін зустрів на Чернігівщині / Фото – особистий архів Артема Ракітіна

Півтори тисячі людей щонеділі. Півтора року вже працює цей проєкт. Нужденним роздаємо їжу, на Чернігівщині саме. І є всеукраїнські проєкти, котрі ми не те що започатковуємо, ми робимо ці проєкти, їздимо з нашими друзями до дитячих будинків дуже часто і допомагаємо нужденним людям. Тобто зі своїми друзями, зі своїми партнерами, зі своїми побратимами, небайдужими людьми в наш час один одному допомагати, і багато в такому напрямку включаємося і робимо праці.

Як Артем потрапив до "Артану" і чому там служать спортсмени

Розкажіть, як ви взагалі потрапили в "Артан" і про шлях своєї служби там, що було теж такого найцікавішого, того, що запам'яталось.

Ми нашою командою евакуювали понад двадцяти шести тисяч людей із Чернігова, коли не було зелених коридорів, нічого взагалі. Це була евакуація дуже сильна, і коли вийшли уже "орки" з Чернігівщини, вигнали їх… тоді треба було вже ухвалювати рішення та йти обороняти рідну неньку Україну.

Ми готувалися на Чернігівщині – на штурмові дії, на бойові, на бої в місті. Після цього я особисто ухвалив рішення йти служити. У мене були пропозиції від 3-ї ОШБ, були пропозиції 93-ї, тому що коли я там волонтерив, спілкувався з хлопцями, а вони зараз уже побратими, як кажуть, і на натхнення було, запропонували Головне управління розвідки, спецпідрозділ "Артан". Це було ще тоді при "Шаманбаті" (підрозділі ГУР МО, – 24 Канал).

Але щоб до "Артану" долучитися, потрібна і фізична підготовка гарна, і якісь навички потрібно мати. Не кожен завжди може прийти?

Не кожен взагалі, так. Спорт – це є фундамент. Я боксом займався… у нас майже всі спортсмени, мабуть, 85 відсотків. Хлопці, як кажуть, з яйцями. У нас командир теж дуже кльовий спортсмен на світовому рівні, він призер чемпіонату світу (з таїландського боксу, – 24 Канал), він сформував таку круту команду і спочатку, коли ще невелика кількість була на БЗВП, він щоранку з нами бігав… Тоді невеличкий був костяк, де можна було на одному шикуванні побачити всіх, а зараз уже ні.

Перші операції: глибокий тил, Зміїний, "вишки Бойка", мис Тарханкут

Які ваші були перші операції?

Глибокий тил, де у нас взагалі все воно пройшло дуже-дуже кльово. Де ми не зазнали втрат і де ми взагалі зробили цю роботу дуже на високому рівні, де противник не очікував, що ми можемо зайти і зробити все це нашим підрозділом і суміжними підрозділами. Там тоді багато ще суміжних підрозділів було. А ми зайшли в тил ворога дуже глибоко, і у нас задача була зробити це. І вони не очікували, що ми це зробимо.

Потім вишки Бойка.. Зміїний.

З "Артану" я заходив перший нашим взводом. Ми зайшли, закріпилися там, виставилися…

У нас не було штурму тоді, була сіра зона і нальоти: то вони були, то не було. Острів Зміїний тоді? Коли наші хлопці висаджувались, і коли у них бій був, у нас цього бою не було, тому що тоді була "сіра зона". І коли ми почали відпрацьовувати, налітати, вони (росіяни, – 24 Канал) ухвалили рішення, що треба звідти відійти.

На острові Зміїний / Фото – особистий архів Артема Ракітіна

Їх не було там розбито, як тоді було. Тим більше тоді по Зміїному і з нашої сторони летіло по них багато всього. Такі авантюрні системи тоді були. І в цьому напрямку ми заходили на повному заряді, що буде штурм. Взагалі тоді не було. Ми зайшли, зачистили. Дуже було багато інженерки, вони багато "сюрпризів". Міни, ТМ-ки ставили, що тільки могли. Ми зайшли й утримували позиції. Це була операція "Акваторія Чорного моря".

Це було поетапно: острів Зміїний, щоб ми закріпилися, потім "вишки Бойка", а потім сама основна задача – це наш рідний півострів Крим, мис Тарханкут. І це було все поетапно.

З підрозділу "Артан" ми зайшли першими, "почистили". Боїв у нас не було там. Закріпилися.

Нас тільки щодня авіабомбами, КАБами закидали. Я тут точно фартовий – по шістнадцять, по дванадцять прильотів щодня по острову.

А як же ви ховалися?

Ховалися… Є там і "нички". Це наша земля. А я скажу, що Чорне море, сам острів Зміїний – все це заворожує. Там настільки така енергетика сильна, міфічна, і вона заворожує.

Як відбувалася операція щодо вишок Бойка? Чи дійсно вівся постійний вогонь ворожий по вас? Наскільки це було складною операцією і чи вдалося там надовго закріпитися?

Це складна операція взагалі, і море, акваторія Чорного моря – нема де заховатися. Якщо тебе ворог уже побачив, він буде відпрацьовувати до останнього. І взагалі на суходолі це інакше, тому що десь можна заховатися, а там це взагалі… все видно.

Одна з "вишок Бойка" під прицілом українців / Фото – особистий архів Артема Ракітіна

Коли знімали ретранслятори, коли заходили на "вишки Бойка", це я особисто не був. Це було як у нас стабпункт. Коли хлопці зайшли, забрали "позицію Бойка".

У нас основна була задача і мета нашого підрозділу – це півострів Крим, мис Тарханкут. І це була сама основна мета, і ми проходили транзитом, десь робили дозаправку, десь були комбінації, про як не можу сказати. І основна мета це у нас була зайти на півострів, зробити свою роботу і повернутися назад.

Але російська авіація постійно моніторила акваторію. 24/7 в акваторії моря патрулюють гелікоптери. Непоміченими залишитись там нереально.

По вас працювали, так, ворожі? Літаки чи щось ще?

І не один раз. І "вертушка" (гелікоптер, – 24 Канал) виходила з освітлювальними, пускали, вертоліт виходив з освітлювальними, тридцяткою (радянська 30-мм автоматична гармата 2А42, – 24 Канал) прострілював. Гвинтокрил коли виходить, він такі освітлювальні ракети пускає. Ми там були поруч, і він ці сектори, коли вертушка йде, вони обстрілюють. А "сушки" (літаки, фронтові штурмовики Су-25, – 24 Канал) відпрацьовують взагалі дуже-дуже сильно. І вони там тільки залпи не встигали мінятися.

Коли ми пішли на півострів (мис Тарханкут, – 24 Канал), це легендарна історія. Коли вже почався вогонь, коли нас уже вони побачили, ми виходили. Пару екіпажів виходили, і ми по таймінгу загубилися. Ми на точці, у нас радіомовчання, ефір – у нас не було нічого включено. Йшли навіть так, щоб у нас були орієнтири по сонцю. Тобто ми йшли в темряві, без світла, щоб нас не засікли взагалі. GPS знімали.

Були орієнтири, які я не можу сказати, як коли ти в лісі бачиш камінь, і по каменю знаєш, що там камінь стоїть. Так само ми робили, і, як по компасу, ми йшли в радіомовчанні.

І в акваторії помітив нас літак, почав відпрацьовувати. Літак влучив нам у балон, і ще "Онікс" (ракету, – 24 Канал) випустили, коли ми підходили.

Ми на човні були. Коли ми підходили, і царство небесне покійний шкіпер наш Олександр, молодий такий хлопець, козак. І коли виходили з півострова, воно ж видно так, з півострова вийшла, відкрилася, і ми говоримо: "газу, газу, газу".

І видно, що то ракета була якась теплова, що коли ззаду ти на всю даєш газу, тепловий вихід газу ззаду. Лодка не одразу їде, тому що перегруз у лодці: БК, "тяжеляк", коротше – всього-всього-всього. Людей там було більше, ніж повинно бути в лодці на штурм. І ця теплова хмара нас врятувала, тому що коли мотор на всю силу дав, воно почало працювати, і ця теплова хмара вдарила метр від задньої частини лодки? Тому, де двигуни стояли.

Я вважаю, що це особисто був "Онікс", і він спрацював десь, я не знаю, яка там глибина на той період. І він спрацював так, що нашу лодку підкинуло на метр-півтора повністю від вибухової хвилі доверху, і все.

Вони нас побачили в акваторії, сушки працюють на нас. Ми не знаємо, уже все, радіомовчання, вже немає сенсу. Ми починаємо точку викликати уже з лодки. Коли ми чуємо, що постріли йдуть, і коли по нас відпрацьовують, уже немає, нас засікли, нас знають, де ми, що ми, як і чого.

І ми починаємо на лодці маневрувати від самольота, і з одних маневрів випадає у нас "Конан" за борт. І все, і розуміння: ми починаємо крутитися, кричати команда: "Конан" за бортом". А це "червона зона". Ми починаємо крутити вісімки, шукати його.

"Конан" на суходолі / Фото – архів бійця спецпідрозділу "Артан" via "Українська правда"

Коли ми вже з ним потім спілкувалися, він казав, що бачив нашу лодку, що ми крутимося, і, виходить, ми не продумали той момент. Треба було, може, світлові якісь мати, взяти шашку червону, щоб побачити, де він. А воно вже сутеніло, і ми не прочитали цього моменту, де він. Ми крутимося, його шукаємо, по нас відпрацьовує літак, він пройшов, забрав знову висоту, зайшов, знову пройшов.

Слава Боженьці, що ми якраз, коли командиром тоді заїжджали, брали гідрокостюми, і тоді ми "Конану" і мені, у нас були дев'ятки гідрокостюми, товсті, великі розміри. Я собі і йому взяв. Він такий кремезний хлопець, і ми тоді взяли ці два гідрокостюми.

Я вважаю, що це й допомогло – що він переохолодження не отримав, тому що там і холодна течія може бути, і солона вода, і води наглитатися. Він і тримає набагато краще. Тим більше якщо хлопці, хто важить 70 кілограмів, їх і п’ятірка дуже добре тримала, і вони могли. А коли велика вага, треба було щільніше брати. І він якраз, як по сценарію, так і потрібен був.

Ми крутимося, крутимося, шукаємо, шукаємо, а це без результатів. Крутитися теж неможливо. Ми починаємо ще крутитися. А у нас тут самольот на точці нас шукає. Він почав стріляти "тридцяткою", влучив у балон. У нас маневреність лодки набагато стала менша.

Тоді ми мотузкою, щоб вода не заходила в лодку, зв'язуємо, тому що там уже і хвиля є, і те, що лодкою крутимося, хвилі заходять до нас. Далі зв’язуємося з командиром. Командир дає команду відходити. Слава Богу, що ми продумали, що той період часу, що у нас були GPS-трекери, де ми відбили GPS-трекер, і він засвітився у нас в штабі, де ми мали розуміння, де він випав у нас із човна.

Вдалося його витягти таки?

Хлопці, наші побратими, наш командир особисто мав розуміння. Але це як знайти голку в стозі сіна. Чорне море велике… І ми почали відходити, і літак відпрацьовував на нас. Я не знаю, яким чудом і богами, просто у нас не було тоді ПЗРК, і там на тому судні нереально було виставити на тій великій швидкості, на тих хвилях, щоб відпрацювала "Ігла" чи "Стінгер" (різновиди ПЗРК, – 24 Канал).

У нас були "одноразки" для задачі, там певної, багато труб тих – двадцять другі, АТ-шки. Я просто брав з балона і просто гранатометом почав бити в небо.

Це що означає "одноразки"?

Гранатомет одноразовий. І просто з балона почав бити в небо. візуально цілився, щоб якщо я його поймав... ну, по-перше, не було в них такої висоти. Ця АТ-шка на дев'ятсот метрів спрацьовує, вона автоматично вибухає, детонує снаряд. І просто він по перехвату каже: "По мені працює ПЗРК, по мені працює ПЗРК". Він набирає ще вищу висоту, а вищу висоту набирає – у нас картинка, ми стаємо ще меншими для нього.

І все, ми відпрацьовуємо, відпрацьовуємо "трубами". Оцей екшен заходить на один круг, на другий круг, на третій. Потім він по перехвату і на висоту знову відпрацьовує. І отак, поки ми йшли, грубо кажучи, в сторону острова Зміїного, разів чотири-п'ять літак вилітав до нас і відпрацьовував по нас з висоти. Але всі залишились цілими. Всі живі.

Ми дійшли, ми "точку" скинули. Вже коли був зв'язок, сказали командиру, але командир уже був у курсі тоді, коли ми йшли, що за "Конан" бортом. Виявилось, коли ми ще поверталися, командир уже вивів, хлопці знайшли "Конана" за допомогою "Байрактара" у відкритому морі.

Евакуаційна група виїхала за "Конаном". Дістали, все зробили. І це було так: коли ми йшли, я не знаю, це, мабуть, години чотири, мабуть, п'ять ми йшли назад, тому що і не така вже швидкість була, поверталися на базу, а уже наш штаб уже відпрацьовував порятунок "Конана". Вони вже шукали по "точці", вже шукали в акваторії Чорного моря його.

А ви можете зрозуміти: з "Байрактара" знайти точку у відкритому Чорному морі по дню. А якщо сутінки, то вже ви ж розумієте. Це треба крило підняти, подивитися. Це точно історія – Голлівуд просто відпочиває або навіть колись забере собі.

Я думаю, що взагалі цю історію, знаєте, от ці всі моменти я поверхово розповідаю. Якщо цю картинку, візуалізацію зробити, як все воно було поетапно, як ми підготовку робили, як ми садились, як це він випав за борт із маневрів, коли самольот відпрацьовував, це такий екшен. У нас є десь відео на GoPro. Це не те що можна фільм зняти, це не уявити, які моменти це були й зафільмовані з наших GoPro, там із камер, і те, що ми пережили всім колективом, прості звичайні хлопці.

Як ви думаєте, тоді, якщо порівнювати, наприклад, тоді, чи взагалі можливо було зайти в Крим? Я розумію, що стояли такі задачі, але от те, що ви описуєте в Чорному морі, це виглядає просто дуже важкою задачею.

Я скажу, що неможливих цілей взагалі нема. Це все можливо на сто відсотків. І взагалі... І були ж люди, які заходили в Крим. Заходили, заходили. І мої побратими особисто заходили, штурмували. І там загинули наших два побратими. Царство Небесне, два Герої України.

Чернігів, атаки на цивільних і загроза нових наступів

Стосовно самого Чернігова: як зараз, наскільки важко стало жити в місті? Дуже часто росіяни атакують і дронами, і не тільки дронами, і говорять про те, що може бути черговий російський наступ зі сторони Чернігівщини. Як нам до цього всього готуватися, враховуючи, що росіяни на осінь принаймні нібито готують мобілізацію? Що робити в цьому випадку?

Що стосовно Чернігова… прильоти по всій Україні є. Чернігів б'ють "Шахедами", реактивними "Шахедами" б'ють. Як і всю Україну, по цивільному населенню, і нещодавно і в магазин попали АТБ, де загинули люди, просто в цивільний магазин реактивним "Шахедом".

І що скажу вам? Стосовно ворога, треба завжди не недооцінювати, треба завжди готуватися. Ми віримо в наших хлопців, Збройні сили України. Паніку, хаос садити – це їхня основна зброя проти України. Десь якісь перевороти робити стосовно якихось медійних напрямків. Сказати, що сто відсотків ні, це ніхто не може взагалі знати.

А те, що у них вийде чи не вийде, це вже друге питання. Я вважаю, що це у них взагалі не вийде, у них не вийде, тому що і війна змінилася. Щоб зараз якісь робити штурмові дії, щоб дійти таку відстань від границі російської до Чернігова, до Чернігівщини, потрібно мати колосальні сили, і вони на таке не спроможні.

А якщо підуть, вони дуже-дуже великі втрати матимуть. Тому що зараз багато відпрацьовано. Війна змінилася колосально. Ти можеш сидіти десь у командному пункті й робити нальоти, і відпрацьовувати FPV-шками. А якщо йти великою технікою, можна розбивати головну колону техніки.

Багато відпрацьовано по інженерці, вона замінована, і ви розумієте, що так просто воно не буде, як це було у 2022-му році.

Зараз Путін намагається просто тероризувати наших людей, міста?

Терор робити, вибивати людей з колії. Але ми сильна нація, ми сильні українці, ми повинні на сьогоднішній час більше бути згуртовані, більше об'єднуватися один з одним і робити все задля України.

Всі зараз говорять про наступну зиму, що буде найтяжча зима, що вони вибивають всі ТЕЦи, і логістичну систему роблять, б’ють по портах, по суднах… це терор. Вони реально на сьогодні цивільне населення б'ють, роблять терор в країні. Це тільки так.

Війна – це сльози, це горе в сім’ї. Моя така мрія – щоб всі мої побратими повернулися додому. Хочу об’їхати, зібратися своїм взводом, об’їхати, хто загинув.

Якщо є час, я людям допомагаю. Сказати, що я б щось у житті поміняв – ні. Буду робити, щоб у суспільстві бути потрібним, і якщо я можу дати, надати свою допомогу, свою підтримку – буду це робити, поки буде стільки здоров’я, натхнення і бажання.

Я б ніколи в житті не хотів, щоб мій син прожив моє життя, котре я прожив і живу. Ні, живу нормально зараз, з ним час проводжу, а той проміжок часу, щоб він не опинився ніколи в моїй шкурі, я все зроблю заради цього. І щоб війну більше не проживав, щоб діти більше не знали, що це таке.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.