Помилки накопичуються. Що може зламати систему Путіна

Іноді, копирсаючись у близькосхідних політичних нетрях, натрапляєш на цікаві теоретичні рамки, яких або не знав (ну, все знати неможливо), або, звісно, уявляв, що це так, але не знав, як воно точно зветься. Натрапив я тут на теорію селекторату, яку виклали у своїй книзі «The Logic of Political Survival» Брюс Буено де Мескіта, Аластер Сміт, Рендолф Сіверсон та Джеймс Морроу.

У чому тут суть?

Автори пропонують модель, де переможна коаліція описується як (W) – мінімальне коло, чиєї підтримки достатньо лідеру для утримання влади, і селекторат (S) – ширше коло тих, хто формально чи неформально впливає на владу. Що менша W відносно S, то вигідніше лідеру купувати лояльність приватними благами (посади, привілеї) вузькому колу, а не суспільними благами для всіх. Мала W дає короткострокову стабільність (легше контролювати вузьке коло), але підвищує довгострокову крихкість: виключені групи не мають стимулу підтримувати систему й накопичують мотивацію до спротиву при першій кризі. Щось таке.

Ключовий структурний наслідок для автократій із вузькою W: викривлення інформаційного потоку знизу – підлеглі систематично прикрашають звіти, щоб відповідати очікуванням центру, тому керівництво отримує дедалі менш точну картину реальних настроїв і ризиків. Я це застосовував до Ірану, але, звісно, руки чесалися подивитися на наші палестини й порівняти картину влади та політичного виживання в Україні та Росії.

Що тут виходить?

Росія (Путін) - класична мала W у режимі з номінально великим S:

• W (переможна коаліція): вузьке коло – силовий блок (ФСБ, Росгвардія, армійська верхівка), обмежене коло наближених олігархів і кремлівський апарат. Оцінки різняться, але йдеться про сотні й тисячі осіб, а не мільйони.
• S (номінальний селекторат): формально – усе виборче населення, але реальний вплив голосування на утримання влади мінімальний (керовані вибори).

Логіка розподілу благ: приватні блага (контракти, посади, імунітет від переслідування) - вузькому колу, суспільні блага – за залишковим принципом, що компенсуються пропагандистською легітимацією через державні медіа.

Україна (Зеленський) – значно ширша W у системі з реальним S:

• W: попри воєнний стан і відкладені вибори, коаліція, необхідна для утримання влади, значно ширша – включає не тільки апарат, а й міжнародних донорів (з умовністю підтримки), реальну, хай і обмежену, опозицію в медіапросторі й виборче населення, чия підтримка залишається змінною, що фіксується соціологією навіть у воєнний час.
• Ключова структурна відмінність: українська W не може бути «куплена» виключно приватними благами. Головне джерело легітимності влади – не пропаганда через держТБ, а реальна здатність показувати результат: утримувати фронт і не програвати війну. Збреши про це – і підтримка посиплеться швидко, бо це видно кожному, а не заховано за телекартинкою.
• Логіка розподілу благ: приватні блага (контракти, посади) все ще розподіляються через неформальні конкурентні мережі навколо Офісу президента, але, на відміну від Росії, над цим постійно висить загроза викриття – не лише через НАБУ й САП (органи, які Захід змусив зробити відносно незалежними в обмін на гроші та членство в ЄС), а й через наявність плюралістичної, хоч і непрозорої, конкуренції патронажних кланів.

Зрозуміло, що для нас важливим є такий компонент цієї теоретичної рамки, як структурна стійкість. Для Росії у короткостроковій перспективі мала W легше контролюється через змішування страху (репресивний апарат) і матеріальної залежності. Немає інституційного механізму координованого повстання еліт (та сама проблема, яку ми фіксуємо в Ірані – жодних вільних медіа чи легальної опозиційної структури, здатної скоординувати дефекцію).

Довгостроково очікується зростаюча крихкість через два канали:

• Ресурсна база W звужується: санкції й воєнні витрати скорочують обсяг приватних благ, доступних для розподілу; це класичний механізм Буено де Мескіти – коли лідер не може більше «годувати» коаліцію, її члени починають шукати альтернативи.
• Нерозв'язана проблема наступності: персоналістська система без інституціоналізованого механізму передачі влади. Що довше Путін відкладає видиму відповідь на це питання, то вищою буде подальша нестабільність у момент вимушеного транзиту.

В Україні, як ви, напевно, вже здогадалися, все навпаки. Ми маємо загрозу короткострокової крихкості: демократична/публічна легітимність чутливіша до провалів (військові поразки, корупційні скандали безпосередньо б'ють по підтримці) - це класичний приклад великої W: не можна просто «купити» мовчання мільйонів виборців.

Натомість довгострокова адаптивність є вищою: система здатна абсорбувати кризи через видимі корективи (кадрові зміни, публічний тиск, вибори після завершення воєнного стану) без структурного розвалу – те, чого позбавлена партикулярна автократія.
Звідси випливає українська стратегія примушення Росії до миру.

Системні удари по нафтопереробній галузі – теоретично сильніший інструмент звуження W, ніж фінансові санкції, через фізичну незамінність активу й подвійний удар по бюджету та військовій логістиці одночасно, що супроводжується побічним ефектом: паливною кризою із чергами на заправках для цивільного населення – ознака раціонування на користь W (армія) за рахунок S (побутове споживання).

Окремо Україна веде кампанію ударів по складах Wildberries: це удар не по W, а по S - спроба зруйнувати компенсаторний механізм, коли режим традиційно захищає W коштом S, приносячи наслідки війни в побутове життя цивільного населення напряму.

У цій історії є одне «але», яке ми наочно побачили в кейсі Ірану. Зазвичай такі удари призводять до консолідації режиму через ефект «rally around the flag». Втім, випадок із партією «Яблоко» дещо його модифікує, оскільки ми бачимо протилежну динаміку в частині S.

Дозвіл на участь партії, яка йшла на вибори із гаслом «За мир і свободу», а потім швидке його скасування через кишеньковий суд свідчить про значно сильніше занепокоєння Кремля щодо реального стану лояльності S, ніж будь-яка інтерпретація офіційної соціології.

На мою думку, допуск «Яблока» до реєстрації з наступним екстреним зняттям – ознака прорахунку в управлінні ризиками, а не свідомого експерименту влади. Це не ізольований інцидент, а прояв структурної тенденції, яка має посилюватися, а не залишатися сталою.

Це випливає з декількох паралельно діючих чинників:

• Звужена W означає звужений і викривлений інформаційний потік знизу: підлеглі систематично прикрашають звіти під очікування центру; Кремль не мав точної картини реальної симпатії до «Яблока» заздалегідь.
• Кумулятивний ефект тривалої воєнної кампанії посилює цю деградацію: що довше триває війна, то сильніше апарат фільтрує погані новини, і цей процес прискорюється, а не сповільнюється.
• Розрив між швидкістю зовнішніх шоків і швидкістю реакції системи зростає: темп ударів по НПЗ і Wildberries прискорюється експоненційно, тоді як апарат ухвалення рішень стає повільнішим і обережнішим саме через страх помилки.

Кожна помилка звужує запас довіри для наступного рішення: відповідальні за прорахунок або усуваються, або починають перестраховуватися, ризикуючи або передчасно придушувати нешкідливі процеси, або запізно реагувати на реальні загрози.

Це не призводить автоматично до колапсу системи, а скоріше передбачає зростання ймовірності й частоти помилок. Критична точка настає не тоді, коли помилки просто накопичуються, а коли кілька помилок або криз збігаються одночасно (наприклад, економічна криза + воєнна невдача + публічний розкол еліт в один момент) – тоді компенсаторна репресивна спроможність системи може виявитися недостатньою для одночасного гасіння кількох вогнищ.

Це структурний механізм, через який поступове накопичення дрібних управлінських помилок статистично підвищує ймовірність великого системного зриву – не гарантує його, але робить дедалі ймовірнішим з кожним новим циклом.