Туреччина хоче зупинити війну в Чорному морі — чи заробити на ній ще більше?

Анкара звернулася і до України, і до Росії із пропозицією запровадити спеціальний механізм безпеки в Чорному морі. Про це заявив міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан в інтерв'ю агентству Anadolu 8 серпня 2026 року. Основні положення його заяви полягали в запровадженні мораторію на атаки проти торговельних суден у Чорному морі та створенні механізму, який забезпечував би дотримання такого мораторію обома сторонами. Фідан пояснив, що характер бойових дій у Чорному морі суттєво змінився: «Конфлікт поширився на все Чорне море. Спочатку сторони атакували порти та військові кораблі. Тепер вони без розбору атакують усе комерційне судноплавство». Що насправді стоїть за черговою спробою турецької миротворчості в російсько-українській війні?

Хто контролює протоки?

Чорноморські протоки контролює Туреччина, однак вони мають цілком визначений міжнародний статус, зафіксований у Конвенції Монтре 1936 року. Свобода мореплавства через Босфор і Дарданелли є її основоположним принципом. Вона закріплена вже у першій статті Конвенції: «Високі Договірні Сторони визнають і підтверджують принцип свободи транзиту та судноплавства в Протоках». При цьому зазначається, що реалізація цієї свободи регулюється положеннями самої Конвенції, тобто свобода судноплавства є правилом, а обмеження, передбачені нею, — винятками. Найважливіше положення щодо цивільного судноплавства міститься у статті 2: «У мирний час торговельні судна користуватимуться правом повної свободи проходу і судноплавства у Протоках вдень і вночі, під будь-яким прапором і з будь-яким вантажем, без жодних формальностей…». Саме на підставі статті 2 Туреччина пояснила, що не закривала Босфору і Дарданелл для торговельного судноплавства.

Повідомлення про тимчасові затримки окремих суден пояснювалися міркуваннями безпеки, тоді як загальний принцип свободи проходу цивільних суден залишався чинним і відповідав положенням Конвенції. Турецька влада затримувала видачу дозволів (погоджень) на транзит окремим торговельним суднам, іноді тимчасово не надавала дозволу на прохід через Дарданелли. Анонімні турецькі посадовці повідомили Reuters без подробиць, що рух суден через протоки тривав: «Туреччина впровадила деякі тимчасові заходи», пов'язані з безпекою. Офіційно Анкара пояснювала свої дії різким зростанням кількості атак на цивільні судна та необхідністю мінімізувати ризики для міжнародного судноплавства.

Міністр Фідан у своїх коментарях наголосив, що серед уражених суден були судна турецьких судновласників, судна під прапором Туреччини, екіпажі, до складу яких входили громадяни Туреччини. За його словами, Туреччина побоюється, що Чорне море може фактично втратити статус безпечного району для міжнародного судноплавства, страхові компанії можуть відмовлятися страхувати рейси, комерційні перевізники почнуть уникати чорноморських маршрутів, і все це завдасть шкоди світовій торгівлі, зокрема зерновим перевезенням та експорту енергоносіїв.

Чорне море більше не задвірки

Напівзамкнене Чорне море традиційно вважалося менш значущим для Туреччини порівняно із Середземним, яке давало стратегічний простір для виходу на Близький Схід, Північну Африку, а також у Світовий океан. Однак такий стан речей зазнав кардинальних змін у ХХІ столітті, коли з Центральної Азії та Каспію через Чорне море пішли великі нафтові потоки, а в турецькому секторі Чорного моря були відкриті значні поклади газу. Російсько-українська війна дала турецькій економіці, яка перебувала не в найкращому стані, додаткові можливості для поліпшення. Обидва супротивники здійснюють зовнішню торгівлю, використовуючи свої чорноморські порти і протоки, і залежать, хоча й різною мірою, від турецького транзиту. «Зерновий коридор» у Чорному морі, зініційований ООН і модерований Анкарою у 2022–2023 роках, приніс чималі прибутки турецькому бізнесу, який скуповував зерно в обох сторін, а українське — з особливо великими знижками. Також Туреччина, не долучившись до західних санкцій проти країни-агресорки, збільшила імпорт з РФ нафти і нафтопродуктів із небаченими дисконтами з подальшим експортом свого та реекспортом російського пального під виглядом турецького до Європейського Союзу за ринковими цінами. Як мовиться, кому війна, а кому… Звісно, що це все цинічно називалося і називається прагматизмом.

Про мотив Анкари щодо додаткового заробітку на війні свідчить і той факт, що саме Туреччина блокувала протимінну ініціативу України у 2022–2023 роках, коли українські порти потерпали від російських мін. Натомість 2024-го Анкара запропонувала створити Цільову групу з протимінної боротьби в Чорному морі під своєю орудою, діяльність якої не виходила за межі морських секторів трьох чорноморських країн — членів НАТО. Україну не було долучено до участі в ній. Тобто Анкарі було вигідне збереження підвищених воєнних ризиків у північно-західному секторі Чорного моря.

Головний архітектор

Отут слід звернути більше уваги на постать Хакана Фідана. Його кар'єра поєднує військову службу, розвідку, державне управління та дипломатію, а більша частина його професійного життя так чи інакше повʼязана зі сферою національної безпеки. Протягом 2003–2007 років Фідан очолював TİKA — турецьке державне агентство міжнародної допомоги. Це стало першим великим етапом його державної кар'єри. За його керівництва TİKA значно розширило діяльність у Центральній Азії, на Балканах, почало активно працювати у країнах Африки. І загалом Африка поряд із Близьким Сходом стала важливим пріоритетом турецьких зовнішньоекономічних звʼязків. Фідан найдовше з усіх очолював турецьку розвідувальну службу МІТ (Millî İstihbarat Teşkilatı) — 13 років. Саме 13-річне ефективне керівництво MİT визначило його репутацію. Через тривалу роботу в розвідці Фідана часто називають архітектором сучасної турецької безпекової та зовнішньої політики.

Африканську експансію Туреччини заклав не Фідан, це кластер неоосманістської стратегії самого Ердогана, хоча й не він її ідеолог. Перспективу Африки у рамках концепції стратегічної глибини для Туреччини обґрунтував міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу в уряді тоді ще премʼєр-міністра Ердогана у першій половині 2010-х. У нас це маловідомі факти, але Туреччина є одним із найбільших постачальників продовольства до Африки серед країн поза ЄС. Значна частина експорту борошна спрямовується Анкарою саме до Африки.

Фідан є фактично організатором і менеджером неоосманістської стратегії Ердогана — завоювання Близького Сходу та Африки через продовольчі постачання. Звісно, не борошном єдиним, але продовольчий важіль виявився дуже ефективним для турецької стратегії. Для її реалізації потрібні відповідні зернові потоки, які перероблялися б на борошно.

Як спрямувати потоки?

Туреччина утримує перше місце у світі за експортом пшеничного борошна з 2014 року. Її частка у світовій торгівлі цією продукцією становить майже 30%. Анкара побудувала модель, за якої імпортує великі обсяги продовольчої пшениці (історично значна частина надходила з Росії та України через Чорне море), переробляє її на сучасних високопродуктивних млинах і експортує продукцію з вищою доданою вартістю — борошно, макаронні вироби та інші продукти переробки. Тобто Туреччина виступає не лише виробником, а й глобальним центром переробки зерна, використовуючи своє вигідне географічне положення між Чорним морем, Близьким Сходом та Африкою. Значна частина глобального зернового потоку формується традиційно у Чорноморʼї з російського та українського експорту, де його успішно перехоплює Туреччина.

Саме ця роль найбільшого у світі експортера борошна є одним із ключових елементів продовольчої дипломатії Туреччини та пояснює її особливу увагу до стабільності чорноморських маршрутів постачання пшениці. Війна на морі не заважала цьому, а навпаки, у 2022–2023 роках навіть посприяла турецькому бізнесу через Чорноморську зернову ініціативу, де Анкара майстерно зіграла роль посередника, звісно, не безкорисливо, під пропагандистським прикриттям про загрозу голоду в Африці з оонівською допомогою. Для Анкари Чорноморська зернова ініціатива була значно ширшою, ніж просто механізм заробляння на українському зерні. Вона одночасно підтримувала турецьку борошномельну та харчову промисловість, зміцнювала позиції Туреччини в Африці через продовольчу дипломатію, посилювала міжнародний авторитет країни як ефективного посередника між Росією та Україною. Саме тому після припинення дії ініціативи у липні 2023 року Анкара розглядала це як свою економічну, дипломатичну й геополітичну втрату.

Тому нинішня турецька пропозиція щодо мораторію на атаки торговельних суден у Чорному морі має спадковість із механізмом 2022–2023 років. По суті, Анкара намагається відтворити між сторонами, що воюють, зернову ініціативу в ширшому контексті цивільного судноплавства і вже без прив'язки виключно до експорту збіжжя. Слід зазначити і ще один важливий чинник — традиційно левову частку морських перевезень в акваторії Чорного моря виконують турецькі судновласники, які також гарно заробляли на підвищених ставках фрахту внаслідок воєнних ризиків у регіоні.

«Матрьошка» Фідана

Чорноморський театр воєнних дій 2026 року  вже не той, яким він був три роки тому. Росія втратила морське домінування, однак зберегла і наростила повітряне над морем, завдаючи ударів по портовій інфраструктурі України різноманітними засобами повітряного нападу. Сили оборони України розвинули морську (МБЕКи) та повітряну (БпЛА та КР) складові. Починаючи з квітня 2026-го СОУ нарощували кількісно та якісно удари по цілях в Азово-Чорноморському просторі. Обʼєктами уражень стали не тільки нафтові термінали та резервуарні парки, але й танкери та портова інфраструктура. Взаємна вогнева ескалація зрештою максимізувала воєнні ризики в морі для суднового трафіку.

Саме цим, на мій погляд, і вирішила скористатися Туреччина, позначивши намір обмежити судновий трафік через протоки під безпековими приводами. Так чи інакше Анкара лишається одним із великих бенефіціарів російсько-української війни і хоче й надалі ним бути. При цьому з Анкари вказують, що вони тут ні до чого, адже турецькі судновласники, які, наприклад, забезпечують понад 40% суднозаходів до портів Великої Одеси, не хочуть ризикувати. Важливо зазначити, що згаданій заяві Фідана 8 серпня передувала непомічена у нас рекомендація Турецької асоціації судновласників, яка порадила ще 21 липня своїм членам уникати рейсів до російських та українських портів, оскільки безпекові ризики досягають неприйнятного рівня. Здається, що пропозиція Фідана Україні та Росії про мораторій на ураження комерційних суден є логічною дією уряду Туреччини з огляду на ситуацію, що склалася в регіоні, та занепокоєння асоціації судновласників. Однак це не зовсім так. Уряд Туреччини має потужний вплив на поведінку судновласників через низку інструментів, зокрема податкові пільги, паливну підтримку, яка знижує операційні витрати компаній, тому профільна асоціація дуже чутлива й уважна до урядових рекомендацій і побажань. Асоціація судновласників, перш ніж випустити циркуляр, консультувалася з урядом і, ймовірно, отримала відповідні інструкції.

По суті, йдеться про те, що Туреччина «миротворчим мотивом», «опікуванням свободою судноплавства», «турботою про безпеку моряків», що, безперечно, необхідно, прикриває чимало іншого. Анкара хоче показати Європі, хто насправді контролює Чорне море, продемонструвати США, що Ердоган не менш крутий стронгмен, ніж Трамп, а Фідан явно крутіший за Рубіо, а головне — витиснути зі сторін конфлікту чергові знижки на збіжжя, а з Росії — на нафту. Не менш важливий меседж Анкара посилає Центральній Азії, передусім Казахстану. Якщо хочете безперешкодно експортувати свою нафту, мінеральні ресурси, збіжжя, то потрібно використовувати інфраструктуру в обхід Росії та Чорного моря, через Каспій, а далі Південний Кавказ і Туреччину. Нафту — через Каспій і розширення трубопроводу Баку–Тбілісі–Джейхан, зерно — Серединним коридором через Каспій і далі залізницею Баку–Тбілісі–Карс.

Якщо до 40% суден чорноморського коридору до портів України пов'язані з турецьким прапором або турецькими судновласниками, якщо постачання українського зерна має важливе значення для турецької борошномельної галузі, то заклик Фідана до мораторію на атаки проти торговельного судноплавства має цілком конкретний, але не артикульований публічно, мотив. Туреччина захищає не абстрактну «свободу судноплавства», а цілі сегменти власного судноплавного та борошномельного бізнесу, розвиток яких є пріоритетом державної політики. Слід ще раз звернути увагу, чого Фідан не сказав у згаданому інтервʼю Anadolu: що Туреччина вимагає від України та Росії припинити всі військові операції на морі. Його пропозиція значно вужча — мораторій на атаки проти торговельних суден. Це слід розуміти так, що війна на морі нехай собі триває, важливо, щоб вона не тільки не заважала турецькому бізнесу, а й, перебуваючи в регульованих межах, допомагала йому. Отримавши з Києва подарунок у вигляді зони вільної торгівлі між Україною та Туреччиною (Верховна Рада України ратифікувала угоду 14 липня), яка є проблемною для української промисловості, Анкара відразу захотіла більшого. Отаке друге дно турецької політики чи «матрьошка» Фідана.

Що за цих обставин робити Україні?

Передусім СОУ мають продовжувати нон-стоп випалювати російське узбережжя Чорного та Азовського морів, маючи на меті спричинити дисфункцію його портової та енергетичної інфраструктури. Жодні резони, що їх озвучує пропаганда чи дипломатія третіх країн, зокрема й тих, кого ми інерційно називаємо «стратегічними партнерами», не повинні стати перешкодою для дій СОУ. Комбіновані масовані рейди українських дронів за взірцем Туапсе 16 квітня чи Новоросійська 12 серпня треба масштабувати й поширити на інші порти агресора.

Війну на морі проти агресора треба активізувати в Середземноморʼї, поширити на Балтику. Якщо наші європейські партнери не в змозі запровадити економічну ізоляцію країни-агресорки, яка, не маючи змоги подолати Україну, залучає своїх союзників — КНДР та Іран, то нам не лишається іншого вибору, як нищити ворога скрізь, де ми можемо його дістати. А Балтика є основним нафтоекспортним хабом Росії.

Погрози Путіна «дзеркальними діями» щодо захоплення суден «недружніх країн», які прозвучали під час зустрічі з командуванням Тихоокеанського флоту на Сахаліні 12 серпня, мають стимулювати підтримку партнерами наших жорстких дій проти агресора в акваторіях низки морів. Якщо не здатні діяти самі, не заважайте нам!

Уряд має усіляко сприяти переспрямуванню зовнішньоторговельних потоків на альтернативні маршрути, як це вже робилося 2022 року в умовах блокади агресором Чорного моря. Вижили тоді, маємо вистояти й зараз. Жодних поступок агресору і «стратегічним партнерам» — бенефіціарам війни, що бажають і надалі заробляти, бути не повинно.

P.S. від редакції.

Увечері 13 серпня, коли цей матеріал вже готувався до публікації, стало відомо, що Україна запропонувала Росії взаємно припинити атаки на цивільні цілі в Чорному морі. Київ передав ініціативу через третю сторону та очікує відповіді Москви. Про це повідомило інформаційне агентство Reuters.

За інформацією ZN.UA, глава офісу президента Кирило Буданов практично весь тиждень знаходився у відрядженні. Можемо обережно припустити, що саме в цій третій країні.

Нагадаємо, що за перші два тижні серпня поставки зерна скоротилися на 75% у річному вимірі, а українські аграрії попередили про загрозу для наступної посівної та економіки країни. РФ за цей час здійснила понад 70 атак на портову інфраструктуру та 62 удари по суднах.