Від «доставки» до громадянина: який код має змінити українську мобілізацію

У червні ДБР повідомило про викриття в одному з районних ТЦК Одещини групи, яка, за версією слідства, незаконно утримувала громадян, застосовувала до них фізичне насильство та психологічний тиск, а в окремих випадках погрожувала сексуальним насильством. У публічному просторі ця історія отримала промовисту назву «справа Доставки» — на честь робочого Telegram-чату фігурантів.

Це слово варте окремої уваги. «Доставка» — не просто цинічна назва чату. У цьому легко впізнати логіку кількісної мобілізації: знайти, затримати, оформити, передати далі. У такій логіці громадянин легко перетворюється на об’єкт адміністративного конвеєра. Але фізично доставлена людина ще не стала воїном. «Доставкою» можна виконати кількісний план. Військову спроможність так не створюють.

Україна справді має дефіцит людей і не може дозволити собі романтизувати проблему комплектування. Росія має значно більший демографічний ресурс і здатна довше компенсувати втрати кількістю. Саме тому для нас питання якості — не гуманітарний додаток до війни, а умова виживання. Менша за ресурсами країна має краще перетворювати кожну людину, кожну компетенцію, кожну гривню і кожен місяць підготовки на реальну оборонну спроможність.

Проблема не починається в ТЦК

Проблема «доставки» не починається в ТЦК. Вона починається з егоїстичного суспільного договору: іншого можна використовувати як засіб, а для себе намагатися вибороти виняток. «Доставка» і «порішати» в такому разі виявляються не протилежностями, а двома сторонами однієї норми.

«Людина як ресурс», «витратний матеріал», а в найгіршій формі — «м’ясо» — це мова архаїчної імперської вертикалі. Сильніший використовує слабшого, начальник отримує право на свавілля, а від підлеглого очікують головної чесноти — терпіти. Україна воює проти держави, яка довела цю логіку до системи. Але було б небезпечно вважати, що сам спосіб мислення автоматично зникає по цей бік кордону.

Мовчазна норма важливіша за окремого порушника. Навколо кожної корупційної схеми, кожного незаконного затримання, кожного безвідповідального наказу є не лише виконавець, а й коло людей, які бачать, знають, пристосовуються, виправдовують або користуються результатом. Пасіонарна меншість періодично зчиняє скандали та змушує систему реагувати. Але масова культура визначається не лише тим, що ми засуджуємо в соцмережах, а й тим, що роками терпимо, бо «так у нас заведено».

У нас цей код проявляється по-різному. Начальник може дивитися на підлеглого як на взаємозамінну одиницю. Посадовець — на повноваження як на приватний ресурс. Громадянин — на закон як на перешкоду, яку за можливості треба «порішати». Це дві сторони одного старого договору: слабшого можна використати, а сильніший або заможніший може купити собі право не бути використаним.

Масштаб бронювання добре показує цю суперечність. На початок 2026 року в Україні було близько 1,3 мільйона заброньованих. Критична інфраструктура, оборонна промисловість, медицина, енергетика й державне управління справді потребують людей. Але в тому самому репортажі «Української правди» прозвучала оцінка, що «левова частка» бронювань і відстрочок є фейковою. Це не державний аудит і не підстава оголошувати підозрілим кожне бронювання. Але сама наявність ринку винятків руйнує відчуття справедливого розподілу ризику. «Порішати» не означає скасувати небезпеку — воно означає передати її комусь іншому.

Армія, влада і ТЦК не прилетіли з іншої планети. Вони складаються з тих самих українців і відтворюють ті самі чесноти та вади, що й суспільство: солідарність і жертовність, але також патерналізм, корупцію, мовчазну терпимість до несправедливості й звичку шукати виняток для себе.

Тут важливо не перетворити розмову на звинувачення лиш однієї сторони. Держава не може виправдовувати свавілля тим, що частина громадян ухиляється. Громадянин не може виправдовувати власне ухилення будь-яким провалом держави. Армія не може вимагати довіри, не відповідаючи за якість підготовки й застосування людей. Кожна сторона має власну зону відповідальності, й жодна не може купити моральну індульгенцію помилками двох інших.

2022 року Україну врятувала пасіонарна меншість, яка взяла на себе непропорційно велику частину ризику. Добровольці йшли у військо, волонтери будували мережі швидше за бюрократію, бізнес перебудовували під потреби оборони. Але золотий запас героїв не є бездонним. Він виснажується загиблими, пораненими, роками служби та втомою. Тепер їхній тягар має бути ширше розподілений — не тому, що всі повинні стати штурмовиками, а тому, що кожен має перестати вважати спільну безпеку чужою відповідальністю.

Кількість на вході не дорівнює спроможності на виході

Проблему добре видно на цифрах. Військова омбудсманка Ольга Решетилова повідомила, що, за підрахунками її Офісу, близько 7% мобілізованих мають законне право на відстрочку, якого з різних причин не врахували. Держава вже витратила на цих людей гроші, форму, харчування, роботу ВЛК та інструкторів, але частина з них зрештою звільниться, піде в СЗЧ або просто не дасть системі тієї спроможності, заради якої її мобілізували. Окремо Решетилова розповідала про перевірку у військовій частині, куди, за попередніми даними, потрапили близько двох тисяч людей, непридатних до служби за станом здоров’я.

Це не просто порушення прав окремої людини. Це управлінська неефективність у країні, де людей бракує.

І проблема не закінчується за воротами ТЦК чи навчального центру. За даними Офісу генпрокурора, які отримали журналісти, із січня 2022 року до вересня 2025-го зареєстровано 235 646 кримінальних проваджень за СЗЧ і 53 954 — за дезертирство. Провадження не дорівнюють кількості унікальних військовослужбовців, а причини кожного випадку різні. Але майже 290 тисяч проваджень — це вже не статистичний шум. Це показник того, що система не лише набирає людей, а й масово втрачає їх після входу.

СЗЧ не можна зводити до однієї причини й тим паче романтизувати. Є свідоме ухилення від обов’язку, є кримінальні випадки, є страх, виснаження, конфлікти, стан здоров’я, погане командування та помилки розподілу. Але саме тому така цифра важлива: вона змушує дивитися не лише на момент призову, а на весь маршрут людини в системі — від ВЛК й навчального центру до першої посади, командира, ротації, лікування та можливості бути почутою.

Тарас Чмут у публічних оцінках звертав увагу на ту саму проблему: цифра приблизно 30 тисяч мобілізованих на місяць нічого не говорить про те, скільки людей реально доходить до бойових і необхідних забезпечувальних підрозділів. Частина відсіюється через стан здоров’я, законні підстави для звільнення, помилки добору, зависання в навчальних центрах або СЗЧ. Це не офіційна зведена статистика, але сама постановка питання правильна.

Формальна система рахує входи. Якісна — результат.

Критерієм успіху мобілізації має бути не кількість людей, яких ТЦК передав далі, а те, скільки з них за кілька місяців стали підготовленими, правильно розподіленими, мотивованими та збереженими військовослужбовцями. І скільки спроможності система сама втратила через помилки.

Коли компетенція стає зайвою

Найпарадоксальніше, що система здатна втрачати якість навіть там, де її вже створили.

На початку 2025 року великий резонанс спричинили масові переведення військовослужбовців Повітряних сил до Сухопутних військ. За даними медіа, наказ від 11 січня передбачав переведення майже 5 тисяч військовослужбовців ПС. Публічно про проблему заговорив, зокрема авіатехнік 114-ї бригади тактичної авіації Віталій Горжевський, який повідомив про переведення авіаційних та інших вузькопрофільних фахівців. Генштаб зі свого боку заявляв, що гостродефіцитних спеціалістів інженерно-авіаційної служби переводити не планували, а Повітряні сили створили спеціальну комісію для перевірки таких випадків і недопущення втрати боєздатності.

Брак людей не виправдовує знищення дефіцитних компетенцій. Якщо ми забираємо авіатехніка, оператора складної системи, медика чи іншого вузького фахівця тільки тому, що «десь потрібне тіло», то можемо формально закрити одну клітинку штатного розпису й водночас створити більшу діру в іншому місці.

Це і є різниця між кількісним і якісним мисленням. Перше питає: «Скільки людей у нас є?». Друге: «Що саме ця людина вміє, де її компетенція дасть найбільший ефект і якою буде ціна неправильного рішення?».

Що означає мобілізація якості

Мобілізація якості — це не м’яка альтернатива мобілізації і не лекція про моральність замість примусу. Держава має право й обов’язок мобілізувати громадян для захисту країни. Громадянин має обов’язок не перекладати весь ризик на інших. Але цей контракт працює лише тоді, коли відповідальність взаємна.

Суспільство має відмовлятися від норми «нехай іде хтось інший». Це означає не однакову роль для всіх, а однаковий принцип: мій статус, гроші чи зв’язки не дають мені морального права приватизувати безпеку коштом слабшого.

Держава має забезпечити однакові правила, якісний облік і ВЛК, добір за компетенціями, зрозумілі строки та маршрути служби, відповідальність за корупцію й незаконне насильство. Якщо держава вимагає від людини прийняти ризик смерті, вона повинна довести, що сама не ставиться до цієї людини як до вантажу.

Армія має перетворити мобілізованого не на запис у відомості, а на воїна: навчити, правильно розподілити, дати наставництво, зберегти компетенцію, забезпечити чесний зворотний зв’язок і оцінювати командира не лише за виконаним завданням, а й за ціною, якою його виконали. Професіоналізм без відповідальності може лише зробити несправедливість ефективнішою.

У нормальній системі ці три сторони підсилюють одна одну. Справедливі правила підвищують довіру; довіра полегшує комплектування; якісна підготовка й командування повертають суспільству історії не про безправ’я, а про професійність; це своєю чергою зменшує потребу держави компенсувати недовіру дедалі жорсткішим примусом. У хворій системі працює протилежна спіраль: несправедливість породжує ухилення, ухилення — примус, примус — нову недовіру. Тому справедливість під час війни — не моральна прикраса, а оборонна технологія.

Те, що це не утопія, показує хоча б програма адаптації новобранців, яку з 2025 року масштабували на навчальні частини з базовою загальновійськовою підготовкою. За даними Командування Сухопутних військ, які наводить Вікторія Дворецька, кількість СЗЧ із навчальних центрів знизилася на 14% порівняно з минулим літом. Суть програми проста: з людиною говорять про її права, фінанси, психологічну адаптацію, подальший маршрут служби. Тобто повертають їй мінімальне відчуття суб’єктності й контролю. І система отримує кращий результат.

Це важливий урок: повага до людини — не протилежність військовій ефективності. В умовах браку людей вона сама стає її чинником.

Новий код

Україні потрібна не тільки реформа ТЦК. Їй потрібна інша суспільна норма.

Людина не є вантажем для «доставки». Бронювання — не товар. Посада — не приватний ресурс. Підлеглий — не витратний матеріал. А власна безпека — не право перекласти ризик на того, хто слабший, бідніший або не зміг «порішати».

Архаїчний код можна звести до двох слів: «терпи або порішай». Терпи, якщо ти слабший. «Порішай», якщо маєш ресурс. Обидві стратегії залишають людину всередині системи, де право залежить не від справедливості, а від місця в ієрархії.

Українська альтернатива починається з іншого принципу: я — суб’єкт, і той, хто поруч зі мною, — теж суб’єкт. Звідси випливає і відповідальність громадянина, і межа державного примусу, і вимога до командира, і сенс справедливого розподілу ризику.

Це і є зміна якості суспільства, про яку варто говорити без пафосу. Не всі мають однаково ризикувати життям, але критична маса людей має однаково визнавати сам принцип спільної відповідальності. Воїн, чиновник, лікар, інженер, підприємець, журналіст чи працівник критичної інфраструктури можуть виконувати різні функції, але у здоровому суспільстві професійність кожного спрямована не лише на приватне виживання, а й на збереження цілого.

Саме тому мобілізація є дзеркалом суспільства. Неможливо побудувати якісну армію з культури, де кожен рятує лише себе, а несправедливість помічає тільки тоді, коли вона приходить по нього. Але неможливо й вимагати зрілості від громадянина, якщо держава та армія залишають за собою право поводитися з ним як із об’єктом.

2022 року герої врятували суспільство. Тепер завдання значно складніше: зробити їхній код — відповідальність, суб’єктність, готовність діяти заради цілого — нормою для значно більшої частини країни.

Тоді «мобілізація якості» перестане бути красивою метафорою. Вона означатиме країну, яка не просто знаходить людей для війни, а здатна перетворювати їхню готовність, компетенції й довіру на спільну силу. Саме так менша за ресурсами Україна може не копіювати імперію, а перемогти її — не лише на полі бою, а й у способі ставлення до людини.