Український досвід подорожчав. Чи встигнемо продати його США?

Американський дрон Reaper коштує від тридцяти мільйонів доларів. Зенітна ракета, яка його збиває, – у десятки разів дешевше. Америка щойно заплатила мільярд триста мільйонів за арифметику, яку українські військові знають напамʼять із двадцять другого року.

Washington Post учора оприлюднила підрахунок: за час війни з Іраном Сполучені Штати втратили близько сорока пʼяти безпілотників MQ-9 Reaper – приблизно чверть усього флоту, який до початку кампанії налічував десь сто вісімдесят пʼять машин. Пентагон коментувати відмовився і, як завжди в таких випадках, заперечує вичерпання арсеналів загалом.

Травневий звіт Дослідницької служби Конгресу давав обережнішу цифру – двадцять чотири Reaper серед сорока двох американських літальних апаратів, втрачених або пошкоджених за сорок днів операції Epic Fury, що почалася двадцять восьмого лютого. Різниця між травнем і серпнем – це не суперечність джерел. Це просто те, що війна не закінчилася за сорок днів.

Збивали їх іранські засоби протиповітряної оборони над самим Іраном і в районі Ормузької протоки, частину знищили на американських базах під час ударів у відповідь. Причина, яку називають військові, звучить майже образливо буденно: низька швидкість і робота на невеликих висотах.

Reaper проєктувався для неба, в якому ніхто не стріляє у відповідь – для Афганістану, для Іраку, для двадцяти років операцій, де єдиною загрозою була несправність двигуна. Це не прорахунок інженерів. Це зміна умов, до якої платформа не була готова, і яку в Пентагоні бачили в Ємені, коли хусити знищили щонайменше дюжину таких машин, але тоді визнали окремим випадком.

Найцікавіше почалося далі. У травні генерал-лейтенант Девід Табор свідчив у сенатському підкомітеті: шукаємо можливість викупити назад стільки MQ-9A, скільки зможемо.

Проблема в тому, що General Atomics зупинила їх виробництво ще у двадцять пʼятому. Компанія може наскребти менш ніж десяток машин зі складів та кількох списаних. Альтернатива – MQ-9B SkyGuardian по тридцять мільйонів за повністю укомплектований апарат, тобто заміна однієї вразливої платформи на трохи кращу вразливу платформу за ті самі гроші.

І тоді Повітряні сили США зробили те, що варте окремої уваги: переписали вимоги до наступника. Дальність до девʼятисот тридцяти двох миль, двадцять годин у повітрі, ресурс – щонайменше сто вильотів, відкрита архітектура під різне навантаження.

Але головний критерій сформулював генерал-майор Крістофер Німі: потрібна машина, яку не шкода втратити. Не невразлива – саме дешева настільки, щоб втрата не була подією. На запит промисловості надійшло понад пʼятдесят відповідей.

Тобто найбагатша армія світу після мільярда збитків і двадцяти девʼяти мільярдів витрат на кампанію дійшла висновку, до якого Україна дійшла не від розуму, а від бідності: у війні проти насиченої ППО виграє не той, у кого краща машина, а той, у кого дешевший розмін. Ми будували цю логіку не тому, що прочитали правильну доктрину, а тому, що інших варіантів не було. Тепер за цю саму логіку платять там, де варіанти є.

І тут зʼявляється вікно, яке легко проґавити. Двадцять другого липня Зеленський і Метью Вітакер підписали двосторонню декларацію про наміри – перший офіційний документ Києва і Вашингтона щодо безпілотних систем. Він дозволяє експорт українських повітряних, морських і наземних дронів до США для випробувань, а американські військові зможуть подавати запити на конкретні наші розробки.

Не бойове застосування – саме тестування, за результатами якого Пентагон може вирішувати про закупівлі. Документ підписали за три тижні до того, як стало видно повний масштаб проблеми з Reaper. Збіг вдалий, але вікно вузьке: понад пʼятдесят компаній уже подалися на той самий запит, і жодна з них не чекатиме, поки ми оформимо документи.

Чесно про межі цього оптимізму. Декларація про наміри – це не контракт і навіть не гарантія тендера; між нею і серійними поставками лежать сертифікація, вимоги до захищеності каналів, американські правила закупівель і лобі власних виробників, яке працює краще за будь-яке наше.

Український досвід теж не переноситься механічно: наші рішення заточені під конкретний театр, під нашу логістику і під рівень радіоелектронної боротьби, який в іншому регіоні буде іншим. Іран – не Росія, і його ППО працює за іншими правилами. А цифру сорок пʼять Пентагон не підтвердив, і остаточною її вважати рано.

Але суть від цього не змінюється. Кілька років ми пояснювали партнерам, що дешева масова машина бʼє дорогу універсальну, і нас слухали ввічливо, як слухають людину, яка розповідає про свій складний досвід.

Тепер ті самі тези цитують у сенатських слуханнях і закладають у технічні вимоги. Знання, яке ми здобули найдорожчим способом, щойно різко подорожчало на ринку – і в цього знання є термін придатності.

Через два-три роки американська промисловість пройде свою криву навчання сама, як проходила завжди, і продаватиме нам те, що ми зараз можемо продати їй. Питання не в тому, чи маємо ми що запропонувати. Питання в тому, чи встигнемо продати це, поки воно ще коштує дорого.