Чому Путін не сідає за стіл переговорів

Санкції ухвалюють у Брюсселі, а виконують тепер під Самарою. Різниця в тому, що на другі не треба чекати згоди двадцяти семи столиць.

Пʼятнадцятого серпня Сили оборони уразили три обʼєкти в глибині Росії одночасно: ракетно-космічний центр «Прогрес» у Самарі – це близько девʼятисот кілометрів від кордону, аеродром Саваслейка за сімсот, і нафтовий обʼєкт в Усть-Лузі за вісімсот з гаком.

По «Прогресу» працювали «Фламінго». Зеленський підтвердив ураження і сформулював логіку одним рядком: «Наш план далекобійних санкцій проти Росії за цю війну виконується». І окремо пояснив, навіщо: «Мир потрібен, і в Росії це повинно бути видимим – конкретними пошкодженнями конкретних обʼєктів».

Словосполучення «далекобійні санкції» тут не прикраса. Воно доволі точно описує те, у що впирається західна санкційна політика на пʼятий рік великої війни.

Санкції як інструмент мають вбудовану ваду: вони діють через чужі руки. Через банки, які мають виконувати вимоги. Через юрисдикції, які мають захотіти їх виконувати. Через ланцюжки перепродажу, де китайський верстат стає казахстанським, а потім російським, і ніхто в цьому ланцюжку формально нічого не порушив.

Кожен наступний пакет дає менший приріст ефекту, ніж попередній, а політичного ресурсу на його ухвалення потребує більше – бо всередині ЄС уже дорого коштує сам факт голосування. Обхід дешевший за ухвалення. Це не докір Заходу, це властивість інструмента.

Далекобійний удар усуває саме цю ваду. Він не потребує згоди третьої сторони, не розмивається посередником і не має лагу в роки. Він або є, або його немає, і результат видно того ж дня.

Обʼєкти, обрані пʼятнадцятого серпня, показують, як це працює предметно. «Прогрес» – не абстрактний завод: там збирають носії сімейства «Союз», якими Росія виводить на орбіту розвідувальні супутники, апарати звʼязку і дистанційного зондування. Тобто ту саму інфраструктуру, яка потім наводить на нас ракети. Саваслейка – база МіГ-31К, носіїв «Кинджалів», з яких по Україні працюють роками. Усть-Луга – експортна виручка, з якої війна власне й оплачується. Розвідка, доставка, гроші. Не три випадкові точки, а три ланки одного циклу.

Тепер про межі, бо без них це буде реклама, а не аналіз. Крізь ешелоновану російську ППО проходить, за наявними оцінками, від пʼяти до девʼяти відсотків того, що летить. Кількість вильотів зросла: у липні їх було приблизно втричі більше, ніж у січні, – але й відсоток нікуди не дівся.

Пошкоджене ремонтують, виробництво переносять, цехи відновлюють. Масштаб ураження «Прогресу» на момент публікації остаточно не оцінений, і будь-які категоричні заяви про «знищено» тут передчасні. Ефект такої кампанії накопичувальний, а не разовий: він вимірюється не в ефектних кадрах пожежі, а у тому, скільки Росія витрачає на прикриття тилу – і чого вона через це не робить деінде.

Ось це «деінде» і є головним. Коли російське командування знімає комплекси ППО з фронту й портів і тягне їх до Москви, Самари, Нижньогородської області, воно робить вибір, який до 2025 року робити не мусило. Далекобійна кампанія не знищує російський воєнний потенціал – вона змушує його розтягуватися. Ресурс, розтягнутий на дві тисячі кілометрів, тонший скрізь.

І тут ця історія змикається з переговорами, яких зараз немає. Тристоронній процес на паузі з травня: Рубіо тоді сказав, що США не збираються брати участь у нескінченному циклі зустрічей, які нікуди не ведуть, а Москва як умову повернення за стіл вимагає виходу українських військ із Донбасу.

Ця вимога не стала мʼякшою, бо не мала причини ставати мʼякшою. Путін не сідає за стіл не через брак посередників чи майданчиків. Він не сідає, бо продовжувати досі дешевше, ніж домовлятися.

Змінити чужий розрахунок можна двома способами: переконати або підвищити ціну. Перший спосіб за чотири роки випробували всі, кому не ліньки, – від Стамбула до Ватикану. Другий не потребує співрозмовника взагалі.

Стіл порожній рівно доти, доки чекання лишається вигіднішим за домовленість. Уся суть далекобійної кампанії – зробити чекання дорогим, і це довга робота без ефектних дат, яка нічого не гарантує. Але з усього переговорного процесу це єдина частина, що залежить від нас, а не від чужого календаря.