«Чорна діра» без права на обмін: як Росія засуджує тисячі цивільних українців аж до довічних термінів

Тисячі цивільних українців, які опинилися під російською окупацією, потрапили у справжню «чорну діру» російської пенітенціарної системи без жодного офіційного механізму повернення додому чи обміну. На відміну від військовополонених, щодо цивільних заручників відсутня будь-яка міжнародна правова процедура, що робить їхню долю одним із найскладніших питань майбутніх перемовин про завершення війни. Показним і крайнім прикладом репресій окупантів стала справа родини з Мелітополя, де банківський працівник отримав довічний термін, а його мати та дівчина — 42 роки колонії на двох за сфабрикованими звинуваченнями, повідомляє The New York Times.

Масштаби репресій

За даними правозахисної організації «Медійна ініціатива за права людини», наразі підтверджено перебування в російському цивільному полоні близько 2 600 цивільних українців, яких звинувачують у злочинах, пов'язаних із війною. Проте українські посадовці наголошують, що реальна кількість утримуваних людей — громадян України, яких Київ офіційно називає «цивільними заручниками» — може бути в рази вищою.

Умови утримання та приводи для арештів цивільного населення вражають своїм свавіллям:

• Легкі «причини» для затримання: людей позбавляють волі за виконання проукраїнських пісень, дописи у соціальних мережах або перекази грошей на українські банківські рахунки.
• Фальсифікація важких статей: багатьом утримуваним висувають звинувачення у «тероризмі», звинувачуючи їх у підривах або ліквідації окупантів.
• Правовий вакуум: майже 900 українців уже звинувачені або засуджені російськими судами, а решта перебуває у невизначеному стані — про багатьох із них рідні не отримують жодних звісток роками.
• Довічні вироки: щонайменше 12 цивільних українців уже засуджено росіянами до довічного позбавлення волі.

Правозахисники та міжнародні юристи наголошують, що будь-які судові процеси РФ над українцями на тимчасово окупованих територіях прямо порушують міжнародне гуманітарне право, оскільки Росія не має жодної юридичної суверенності над українською землею та її жителями.

«Тероризм» під тортурами

Найбільш крайнім і моторошним прикладом функціонування цієї «чорної діри» стала історія 32-річного Артема Мурдіда з Мелітополя. До повномасштабного вторгнення чоловік здобув вищу освіту, відслужив рік за призовом в українській армії, а згодом працював у банку, де контролював грошові перекази. Він захоплювався автомобілями та науковою фантастикою.

Після захоплення міста російськими військами Артем разом із родиною відмовився виїжджати, аби піклуватися про літніх дідуся та бабусю. Чоловік категорично відхилив пропозиції окупаційної адміністрації піти на службу в поліцію.

У березні 2023 року окупанти заарештували Артема, звинувативши його у підриві чотирьох саморобних вибухових пристроїв, останній з яких нібито вбив проросійського колаборанта, котрий координував транспортування російських військових на фронт. Слідом за ним росіяни схопили його 52-річну матір Ганну Мурдід та 29-річну дівчину Ганну Вошкодер.

Артем Мурдід у листі з полону розповів про нелюдські катування, яких зазнав під час допитів. Проросійські наглядачі жорстоко били його, катували електричним струмом і змушували дивитися, як аналогічних знущань зазнає його мати.

За словами чоловіка, тюремники погрожували кинути його матір та дівчину в траншею для зґвалтування на його очах, після чого розстріляти його самого та залишити тіло біля дороги для собак. Зрештою, не витримавши тортур, усі троє підписали висунуті зізнання, навіть не читаючи їх.

Окупаційний суд виніс немилосердний вирок:

• Артем Мурдід: засуджений до довічного позбавлення волі.
• Ганна Мурдід (мати): засуджена до 22 років колонії.
• Ганна Вошкодер (дівчина): засуджена до 20 років ув'язнення.

Друг родини Ярослав Бевза, який виїхав із міста, підтвердив, що в таких умовах зламатися може кожен: «Я знаю чимало людей, які пройшли через російські тюрми за останні роки. У таких умовах люди зізналися б і у вбивстві Кеннеді».

Надія на єдиний порятунок

Усі троє засуджених очікують на розгляд апеляції в московському суді, який системно підтверджує вироки окупаційних структур. У разі відхилення апеляції їх етапують до різних колоній углиб Росії.

Ганна Мурдід, яка отримала важкі травми руки та ноги під час затримання, у листі до батьків висловила побоювання, що її можуть відправити до сибірської колонії: «Тримаю ніс за вітром. Великий привіт усім, обіймаю, цілую, люблю, вірю, сподіваюся, чекаю. І дай Боже мені ніколи не побачити білого ведмедя!».

74-річна бабуся Артема, Катерина Мурдід, зазначає, що для тисяч українців єдиною надією залишається масштабний обмін цивільними заручниками, хоча офіційного механізму для цього досі не створено: «Люди завжди говорять про великий обмін. Ти постійно думаєш: "Можливо, станеться щось хороше". Нам залишається тільки сподіватися».

Усі ми здогадуємося, що принесе із собою «русскій мір». Тому й опираємося з таким завзяттям, яке дивує наших союзників.  Проте одна річ — здогадуватись, і геть інша — знати напевне. Донецька та Луганська області перебувають в окупації з 2014 року. Цієї осені там пішли до четвертого класу діти, які є українцями лише за народженням… і не знають про це. Вони вважають своєю батьківщиною «ДНР» або «ЛНР», а ми колись вигадали кострубату абревіатуру ОРДЛО — окремі райони Донецької та Луганської областей. Минуло більш як десять років. Достатньо часу, щоб оцінити зміни й побачити, на що перетворює «русскій мір» будь-яку землю, куди йому вдається ступити берцями свого солдата. За ситуацією на окупованих Донеччині та Луганщині постійно спостерігають, звісно, аналітики української розвідки. ГУР МОУ, під час підготовки військовослужбовцем та журналістом Євгеном Шибаловим статті «Понівечені душі. Що приніс «русскій мір» на Донбас», погодилося поділитись із ZN.UA деякими статистичними даними й оцінками. На додачу автор та редакція попросили біженців із цих територій зв’язатися з їхніми близькими та розпитати про повсякденне життя в окупації. Піклуючись про безпеку цих людей, ми не називатимемо їхніх імен.