Кінець епохи репутаційної безкарності: про що свідчить інтерв’ю Олі Полякової

У соцмережах другий тиждень обговорюють інтерв’ю попспівачки Олі Полякової блогерці Раміні Есхакзай, у якому героїня, серед іншого, сказала, що «Україна нині нагадує концтабір» через буцімто неможливість вільно висловлювати свою думку, а також наговорила іншого, що викликало реакцію людей.

Серед іншого, Полякова у цьому відео говорить про свої відвідини фестивалю «Рандеву» Лайми Вайкуле в Юрмалі. На якому її спільні відео з російським блогером Сергієм Григор’євим-Апполоновим (Grey Wiese) логічно викликали подив і нерозуміння в багатьох українців.

На коментар ведучої щодо цього артистка відповіла: «Я взагалі поняття не маю, хто це… І тут на мене налітає хейт, прям “зрада зрадная”. Ви скоро так задовбете людей цією “зрадою”. Вже всі як у концтаборі. Україна вже не вільна країна. Ми стільки років боремося, щоб бути вільними. Які ми вільні? Подивіться на цих зірок, які бояться «дзьоба» відкрити. Щось десь скажеш... ти повинен озиратися, боятися». Після чого додала: «Може, мені ще вибачитися перед народом?... Я не зробила жодної помилки». А далі вирішила остаточно «самозакопатися», сказавши, що її не цікавить думка людей, які не підтримують її вчинки, оскільки вони «ніколи не куплять квитка на мій концерт, а отже навіщо вони мені потрібні?».

Реакція в соцмережах була лавиноподібною: частина дописувачів відреагувала на слова Полякової, розкритикувавши не лише її хитку позицію щодо взаємодії з «хорошими росіянами», але й передовсім її заяви щодо «України як концтабору». Ці слова викликали у частини людей зрозуміле обурення та лють. До гострої суспільної реакції протягом наступних днів додалися відгуки та коментарі публічних осіб, військових, аналітиків тощо, які активно рефлексували щодо цієї ситуації.

Поза всяким сумнівом, найбільшим тригером у цьому конкурсі неоковирних заяв став вислів Полякової про «Україну як концтабір». Складно уявити, як можна з такою легкістю та недоречністю вживати це слово, живучи в країні, де з тобою щодня одними вулицями ходять люди, які пройшли через російський полон, катівні та в’язниці — себто справжній концтабір. Це просто не вкладається в голові.

Не менш неприйнятною тут виглядає й інтенція «жінки в кокошніку», що Україна є невільною країною, де буцімто ніхто не може відкрито висловлювати власної думки. Для громадянки країни, що в настільки кривавий і болісний спосіб уже стільки років виборює власну незалежність і право бути демократичною державою, подібні слова є чимось між вистрілом собі в ногу та запереченням реальності. І те, як українці «напхали в панамку» цій пані, лише доводить нежиттєздатність її тези про «невільну країну» та «концтабір»: адже в справжньому концтаборі як просторі, де апріорі депривовані всі громадянські права та нівельовані етичні норми, ніхто якраз не міг би відкрито говорити про неприйнятність подібних висловлювань.

Українці натомість демонструють, що вони є вільними та відданими демократичним цінностям — адже лише громадяни вільної країни, що усвідомлюють відповідальність за неї, можуть зреагувати на подібні висловлювання в публічному полі критично.

Це заразом і про те, що, якими б виснаженими та зболеними за роки великої війни ми не були, нам нині не байдуже, хто має привілей говорити в публічному просторі, та що ці люди дійсно говорять; як поводяться ті, кому ще кілька років тому було чхати на суспільну думку (і, здається, досі чхати), натомість було «какая разніца»; та не лише які тези несуть, а і що роблять ті, хто має величезну аудиторію в Україні та роками на ній заробляв. І це направду дуже важливий крок до витворення в суспільстві справжнього інституту репутації.

Не менш важливий вимір тут — це те, що подібні висловлювання дозволила собі публічна особа, і що, серед іншого, їй ішлося про те, «навіщо враховувати думку тих, хто не купить квитків на концерт» і «хто взагалі вирішує, кому і що можна казати?». Тому що в демократичній країні маркером права говорити публічно є не відоме прізвище, посада чи фінансовий стан, а банально здоровий глузд. І він же (як і когнітивний та емоційний інтелект, критичне мислення, цінності та ще багато чого) мусив би бути фактором стримування від того, аби не говорити відвертої маячні на велику аудиторію. Бо популярність і публічність — це не лише спосіб конвертувати власне обличчя у квитки на концерти (тобто гроші), як думають «жінки в кокошніках». Це передовсім і велика відповідальність, надто коли роздаєш категоричні неправдиві характеристики країні, розкидаючись такими гучними словами як «концтабір».

І тут треба визнати: досі подібні речі, хай часто і викликали бурхливу суспільну реакцію, усе ж фактично ніколи не коштували людям, що їх робили, остаточної втрати репутації. Українське суспільство, на жаль, довгий час мало приблизно таку ж суспільну пам’ять на репутаційно неприйнятні вчинки, як в умовної рибки Дорі. Але ця епоха закінчилася. З реакції на цей випадок очевидно, що «репутаційних амністій» більше не буде (хочеться вірити, що ніколи). Причому не лише в доти «всеядному» шоубізнесі, а і загалом у медійному просторі, бізнесі, і — несила повірити — але потроху і в політиці (досить згадати лише, як після ганебного минулорічного голосування ВР за закони, що передбачали демонтаж НАБУ і САП, українське суспільство прагнуло знати поіменний список депутатів, що за них проголосували).

Звісно, до справжнього інституту репутації та нульової толерантності до подібних антиукраїнських заяв ще довгий шлях, але тільки сліпий чи дуже упереджений став би стверджувати, що українське суспільство не йде ним у правильному напрямку.

Загалом срачі у соцмережах — це виснажливо та часто не дуже конструктивно (і взагалі, було б значно простіше, якби про складне та конфліктне ми завжди вміли поговорити спокійно та виважено, правда?). Але заразом визнаймо: наразі срачі є однією з важливих — якщо не ключовою — формою суспільної дискусії, на яку ми як українці нині спроможні. І це не погано і не добре, так просто є. Але це лише форма і формат розмови, в основі якої — принаймні, у цьому випадку — лежить низка зачеплених тригерів, неготовність толерувати ціннісно неприйнятні для багатьох українців речі та відчуття власного морального обов’язку захищати спільний, зокрема й медійний простір від порушення етичних норм.

І якщо, попри очевидну несправедливість і тригерність сказаних Поляковою слів, українське суспільство виявилося спроможним не ігнорувати їх чи не просто ретравмуватись об них, а дати на них справедливо гостру реакцію, це свідчить про те, що ми врешті здатні спільно захищати те, що для нас важливо: гідність власної країни, неприпустимість публічного підважування її демократичності та, врешті, демократію як маркер нашого суверенітету як держави. За який ми, власне, так важко і боремось у цій війні.

Загалом цей гіркий і прикрий, а проте важливий інцидент говорить про те, що епоха репутаційної безкарності в нашій країні врешті якщо не минула остаточно, то точно минає. Витворення сильного інституту репутації — процес настільки довгий і складний, що ми звикли говорити про нього як про щось дуже далеке, до чого ще жити й жити. Але подібні випадки свідчать, що ми часом і самі не усвідомлюємо, наскільки велику частину цього шляху вже подолали.

Надалі головне — за всяку ціну не відкотитися назад до «суспільства рибок Дорі». І тут усе залежить лише від нас. Адже саме наша готовність ставити під сумнів не лише обурливі неправдиві слова «публічних осіб», але й власну схильність довіряти таким персонажам, а також готовність до чіткої безкомпромісної реакції на подібні тези — це спосіб ставати все більш відповідальним, спроможним і самозарадним суспільством, готовим до самооборони — не лише на лінії фронту, але й у контексті інформаційної гігієни.

Від редакції: Після хвилі критики Полякова вибачилася за порівняння України з концтабором.