Кому належить право на пам’ять: Алея Героїв під вогнем критики

«Пам’ять потребує не лише спогадів, а й місць, де вона може бути передана наступним поколінням». Натхненно концепцією «Місць пам’яті» французького історика П’єра Нора.

Право на пам’ять

Війна змінює не лише кордони держав. Вона змінює міста, суспільство, спосіб мислення і те, як люди пам’ятають загиблих героїв.

Саме сьогодні формується нова меморіальна традиція, у центрі якої не абстрактний герой, а конкретна людина, її життя, історія та громадянський вчинок.

Ідея створити меморіальний комплекс Деснянського району в сталому форматі, без тимчасових конструкцій, викликала дискусії, що не вщухають досі. Такі обговорення виникають у всіх країнах, які пережили масштабні війни, національні катастрофи, трагічні історичні події. Український досвід не унікальний: ХХ століття залишило багатьом народам важку спадщину трагедій, а разом із нею — дискусії про те, як саме слід зберігати пам’ять.

Меморіал майже ніколи не сприймається виключно як архітектурний об’єкт. Він стає суспільним висловлюванням про те, кого ми пам’ятаємо, як вшановуємо загиблих і які цінності фіксуємо для наступних поколінь. Тож варто замислитися: яку саме пам’ять ми прагнемо зберегти й передати сьогодні? Оцінювати меморіал виключно за критерієм «подобається чи ні» — ніби просто, але наскільки об’єктивно?

Архітектура пам’яті — це мова символів, образів і просторових рішень, через яку суспільство осмислює важливий історичний досвід та фіксує його для нащадків.

Спеціальне місце для пам’яті 

Кожне покоління формує власну мову пам’яті. Якщо історики зберігають минуле в документах, письменники — у текстах, а митці — у творах, то архітектори й скульптори надають пам’яті матеріальної форми. Так виникають меморіальні простори — місця, де архітектура та монументальна пластика перестають бути лише елементами міського середовища й стають засобом суспільного діалогу з минулим.

Французький історик П’єр Нора, автор концепції «Місць пам’яті», визначав, що суспільство створює особливі простори, у яких матеріалізується колективна пам’ять — суспільна інституція збереження досвіду й важливих уроків минулого в символах, архітектурі, ритуалах чи культурних практиках. У цій оптиці Алея Героїв Деснянського району є саме таким «місцем пам’яті» — простором, у якому колективна пам’ять набуває матеріального втілення. Це пам’ять не про абстрактних героїв, а про людей, з якими ми жили поруч, віталися, пили ранкову каву, працювали, навчалися, будували спільне майбутнє. Потім прийшла війна. Сьогодні зі стел на перехожих дивляться наші сучасники — звичайні люди, які у вирішальний момент стали на захист української держави, свободи та українського способу життя. Тут немає абстрактних героїв — лише люди, які ще вчора були нашими сусідами, колегами, друзями.

СТЕЛА ЯК ЗНАК: АРХІТЕКТУРА ОДНІЄЇ ФОРМИ»

Одним із найдавніших символів меморіальної архітектури є стела. Її історія налічує кілька тисячоліть і сягає цивілізацій Давнього Єгипту та Месопотамії, де вертикальні кам’яні плити використовували для увічнення державних подій, законів і пам’яті про визначних людей. У Стародавній Греції стела набула нового змісту, ставши знаком індивідуальної пам’яті: на ній висікали імена, епітафії та сцени з життя померлого.

Упродовж століть форма стели змінювалася, проте її призначення залишалося незмінним — зберігати пам’ять про конкретну людину та її вчинок. Сучасні військові меморіали дедалі частіше звертаються саме до вертикальної стели: вона візуалізує образ людини, символізує її присутність у просторі пам’яті й не відволікає увагу від головного — імені, обличчя й особистої історії.

Норвезький архітектурний теоретик Крістіан Норберг-Шульц у праці Genius Loci зазначав, що архітектура формує не лише фізичний простір, а й спосіб, у який людина його переживає. Меморіальні споруди створюють особливий «дух місця», завдяки якому простір стає носієм колективної пам’яті.

У сучасній меморіальній архітектурі кожна окрема стела дедалі частіше персоніфікує конкретну людину — її ім’я, життєвий шлях, місце в історії. Сукупність таких стел формує простір персоналізованої пам’яті, у якому кожен Герой — особистість. Це випробуваний часом і зрозумілий у всіх поколіннях прийом, тому вертикальна форма стала одним із ключових елементів сучасної меморіальної архітектури в Україні та світі.

ЯК МЕМОРІАЛ ВТРАТИВ ПОСТАМЕНТ І ЗНАЙШОВ ОБЛИЧЧЯ 

Упродовж більшої частини ХХ століття меморіальна архітектура в Україні розвивалася в межах радянської ідеологічної системи. Її головним завданням було не стільки зберегти пам’ять про конкретну людину, скільки сформувати колективний образ «героя радянської держави». Монумент мав вражати масштабом, демонструвати могутність влади й виховувати громадянина відповідно до офіційної ідеології. Через це радянські меморіали тяжіли до великих площ, масивних постаментів, багатофігурних композицій і надмірного пафосу — людина в такій системі втрачала власне обличчя, національність, біографію, перетворюючись на частину узагальненого образу.

Сучасна меморіальна архітектура розвивається за іншими принципами: її головною цінністю стає не висота постаменту, а образ людини. Американський історик мистецтва Джеймс Е. Янг, який досліджував меморіали Голокосту, зазначав, що сучасний меморіал більше не диктує суспільству готові висновки — його завдання створити простір, у якому кожен відвідувач сам проживає пам’ять і формує власний емоційний зв’язок з історією.

Уже в ХІХ столітті монументальна мода почала змінюватися: постаменти ставали меншими або зникали, скульптори відмовлялися від надмірної декоративності на користь інтеграції в ландшафт. Цей процес був пригальмований у радянський період, яскраво представлений в українській монументальній пластиці. Сьогодні потужність художнього задуму — це мова стриманості: простір, світло, природний ландшафт, фактура матеріалу та людське ім’я стають головними засобами виразності. Цей стиль дедалі частіше називають меморіальним мінімалізмом: його мета — не вразити глядача величчю монумента, а створити умови для особистої зустрічі людини з пам’яттю.

Як народжується мова пам’яті 

З 2014 року російська агресія спрямована не лише проти української державності, а й проти української історичної пам’яті — через спробу нав’язати єдину інтерпретацію війни та заперечити право України на власний історичний наратив. Українське суспільство вже має досвід переосмислення нав’язаних міфів: після відкриття архівів радянських спецслужб стали доступними документи, які суттєво змінили уявлення про діяльність Української повстанської армії та визвольний рух ХХ століття. Цей досвід засвідчив, наскільки тривалим і системним може бути вплив державної пропаганди на колективну пам’ять.

Сьогодні перед Україною постає завдання зберегти достовірні свідчення про сучасну війну та сформувати культуру пам’яті, що спиратиметься на факти, людські історії та повагу до полеглих. У цьому процесі формується нова українська меморіальна традиція, яка поступово відходить від радянських моделей і шукає власну мову вшанування. Попри відсутність часу на рефлексію, уже сьогодні можна виокремити спільні принципи, що об’єднують більшість сучасних проєктів:

1. Зміна фокусу — від узагальнених героїчних образів до особистості, людського досвіду та індивідуальної історії.
2. Персоніфікація — у центрі меморіалу конкретна людина: ім’я, фотографія, біографія, родина, незавершене життя.
3. Інтеграція в ландшафт — зелені насадження, вода, природний рельєф стають повноцінними елементами композиції, а не тлом для монумента.
4. Залученість — сучасний меморіал не існує без відвідувача, який читає імена, торкається каменю, залишає квіти чи іграшки.

Ці тенденції простежуються на кількох українських проєктах. Національне військове меморіальне кладовище під Києвом пропонує концепцію парку пам’яті, де природа й тиша не менш важливі за самі надгробки. Меморіальний комплекс Героїв України у Львові інтегрує поховання в природний рельєф, відмовляючись від монументальної домінанти на користь відкритого громадського простору. Проєкт музеєфікації Романівського мосту в Ірпені демонструє інший підхід: пам’ятним знаком став об’єкт громадської інфраструктури, в якому закарбована історія боротьби за визволення міста. Попри різні художні рішення, усі ці проєкти об’єднує одна ідея: вони не намагаються говорити замість людини, а створюють простір, у якому людина звертається до власної пам’яті.

Більшість критичних зауважень до Алеї Героїв ґрунтується на застарілому уявленні про меморіал як про набір символів і монументальних форм. Проте цей проєкт створено за іншим принципом: у його центрі — не абстрактна ідея, а конкретна людина, її життя та громадянський чин. Символи тут не підміняють особистість, а лише допомагають зберегти пам’ять про неї.

Пам’ять без дозволу: народні меморіали 

Поки державні інституції розробляють і реалізовують меморіальні проєкти, в Україні вже формується інша, стихійна культура пам’яті. Вона народжується там, де люди залишають прапори на місцях загибелі військових, запалюють лампадки, приносять квіти й дитячі іграшки до зруйнованих будинків або встановлюють дерев’яні хрести на місцях боїв – без архітектурних конкурсів чи офіційних церемоній.

Це явище виросло з громадянської ініціативи, що сформувалася ще під час Революції Гідності, коли суспільство діяло швидше за державні інституції. Сучасна культура пам’яті в Україні розвивається одночасно у двох площинах – через офіційні меморіальні проєкти та через народні місця пам’яті. Останні не мають єдиного зразка, однак демонструють спільну символічну мову: дитячі малюнки, м’які іграшки, фотографії й листи біля зруйнованих будинків; дерев’яні хрести та пам’ятні знаки з уламків бронетехніки на місцях загибелі військових; мурали з портретами полеглих Захисників; стіни пам’яті на центральних площах.

Окремі народні меморіали можуть бути художньо недосконалими, адже громадська ініціатива не завжди супроводжується участю фахівців. Щоб форма зберігання пам’яті несла не лише інформативну, а й художню цінність, потрібна координація і залученість активістів у проєкти місцевого самоврядування. Народна меморіалізація вже вийшла за межі локальних ініціатив і перетворилася на суспільний рух, що об’єднує активістів і волонтерів в Україні та за її межами; у таких меморіалах знаходять місце не лише українські Захисники, а й іноземні добровольці, які загинули за свободу України.

Пам’ять не можна нав’язати адміністративним рішенням — вона виникає там, де люди відчувають моральний обов’язок зупинитися, згадати й віддати шану. Але після створення меморіалу постає інше питання: хто відповідатиме за нього завтра? Народні меморіали здебільшого не передані на баланс органів місцевого самоврядування, тож їхній стан залежить від активістів, які роками підтримують порядок власними силами. З часом прапори вицвітають, квіти в’януть, матеріали руйнуються під впливом погоди — перед суспільством постає завдання зберегти живу пам’ять, не перетворивши її на формальність. У відповідь музейні та наукові установи вже розпочали роботу з документування народних меморіалів і опрацювання підходів до збереження окремих предметів як потенційних музейних артефактів.

Алея Героїв: мовою гідності

Алею Героїв Деснянського району варто розглядати саме як місце пам’яті про друзів, сусідів, колег — усіх тих, хто ще вчора жив поруч із нами. Вона не є ізольованим архітектурним проєктом, а органічно вписується в сучасну культуру меморіалізації, спираючись на принципи, що сьогодні визначальні для меморіальної архітектури в Україні та світі: персоніфікацію пам’яті, людський вимір втрати, збереження індивідуальної історії.

Найпомітнішою особливістю Алеї є ритмічне повторення однакових вертикальних стел. На перший погляд це може здатися стриманим або навіть одноманітним рішенням. Проте саме в цій стриманості прихований художній задум: однакові стели не стирають індивідуальність, а навпаки підкреслюють рівність усіх перед історією. Військове звання, професія, соціальний статус чи вік відходять на другий план — головним стає людське життя, віддане за Україну. Кожна стела є окремим знаком пам’яті, а разом вони формують цілісний простір, у якому жодне ім’я не домінує над іншим. Цей принцип дедалі частіше використовується у світовій меморіальній архітектурі: він відмовляється від ієрархії на користь людської гідності.

Символи шани 

Бетон в архітектурі часто помилково сприймають як ознаку спрощення чи економії. Насправді сучасна архітектура давно використовує його як самостійний художній матеріал: нейтральна фактура не відволікає декоративністю, створює спокійне тло, на якому головними залишаються фотографії, імена та особисті історії. Колись головною була велич пам’ятника. Сьогодні головною є велич людини.

Меморіал створюється не на роки, а на покоління. Саме тому матеріали для Алеї Героїв обрані з урахуванням їхньої довговічності й стійкості до природних впливів — форма має пережити час, щоб не втратити закладений у ній зміст.

Важливою особливістю проєкту стала не побудова окремого меморіального простору, а органічна інтеграція Алеї в уже існуючий ландшафт парку. Вона не домінує над середовищем завдяки високим постаментам чи урочистим сходам, а природно продовжує маршрут, яким люди щодня користуються. Саме така інтеграція робить пам’ять частиною повсякденного життя, а не відокремленим місцем для урочистих подій:

Людина не дивиться на меморіал знизу вгору. Вона входить у нього. Йде алеєю. Зупиняється. Читає імена. Дивиться в очі на фотографіях.

У цьому сенсі Алея Героїв переосмислює радянський досвід і йде далі, концентруючи увагу відвідувачів на конкретному житті, а не на загальному образі.

ДОГОВІР ІЗ МАЙБУТНІМ: ЩО МИ ЗАЛИШИМО ПАМ’ЯТАТИ 

Сучасна меморіальна архітектура дедалі більше відходить від уявлення про пам’ятник як про завершений художній об’єкт і пропонує інший підхід — простір, де пам’ять не демонструється, а проживається. Німецький культуролог Ян Ассман, досліджуючи феномен культурної пам’яті, наголошував, що суспільство зберігає своє минуле не лише в архівах чи книгах: воно передає його через символи, ритуали, місця пам’яті та культурні практики, які формують колективну ідентичність.

Меморіал — це суспільний договір між поколіннями. Люди, які створюють меморіали сьогодні, фактично відповідають на запитання тих, хто житиме через п’ятдесят чи сто років: що саме ми вирішили пам’ятати і чому? Архітектура пам’яті не дає готових відповідей — вона лише створює місце, де людина може поставити собі запитання: ким був той, чиє ім’я викарбуване на камені? Якою ціною було здобуто свободу? Що означає відповідальність перед тими, хто більше не повернеться?

Якщо раніше архітектура прагнула говорити від імені держави, то сьогодні вона дедалі частіше говорить від імені людини.

Камінь спотикання: бетон 

Дискусія навколо Алеї Героїв у Деснянському районі виявилася значно ширшою, ніж суперечка про архітектурні уподобання чи смаки. Насправді вона стала проявом суспільного пошуку відповіді на складніше питання: як Україна повинна пам’ятати своїх Героїв? Ця відповідь не може бути універсальною, як і наявні меморіальні проєкти. Розмаїття форматів і форм пам’яті сьогодні формує нову українську культуру меморіалізації.

Чи прочитає ім’я. Чи замислиться над історією життя. Чи приведе сюди своїх дітей. Чи пояснить їм, чому саме тут потрібно мовчати.

Адже пам’ять починається не з каменю. Вона починається з людини.

Бо війна точиться не лише за території. Вона точиться за право пам’ятати. І від того, як ми пам’ятатимемо сьогодні, залежить, якою буде Україна завтра.

автор: Ірина Цициліна, засновниця ГО “Культура та спадщина України”