Ольга Саладуха: Від Сергія Бубки Україна чекає більшого

Українська легка атлетика переживає непростий період, однак навіть в умовах повномасштабної війни продовжує залишатися одним із головних постачальників медалей для українського спорту. Перед профільною Федерацією стоїть чимало викликів: від підготовки нової генерації спортсменів і пошуку фінансування до збереження конкурентоспроможності збірної та створення належних умов для тренувань. Значна частина цих питань виходить далеко за межі спорту й потребує рішень на державному рівні.

Про майбутнє збірної, роботу в умовах війни, а також про парламентську діяльність і перспективи продовження політичної кар'єри «Главком» поговорив із президенткою Федерації легкої атлетики України (ФЛАУ) і народною депутаткою Ольгою Саладухою.

«Коу одразу чітко сказав: поки триває війна, представникам країни-агресора не місце на легкоатлетичних аренах»

Нещодавно у своєму Фейсбуці ви порушили питання недостатньо швидкого впровадження санкцій Україною проти російських спортсменів та чиновників. Як можна покращити цей процес?

Сьогодні санкції  у спорті – тема №1 під час війни. Мені здається, я одна з тих, хто почав рухати цю тему з першого дня. Ми з командою говорили, що маємо тиснути на Росію, підключалися до засідань МОК.

Працювати над санкціями мають всі інституції, які сьогодні є в країні. Вони повинні об’єднуватися і говорити про посилення тиску на Російську Федерацію, аби її представників не було в спорті. 

І міністерство молоді і спорту, і Верховна Рада, і Національний олімпійський комітет, і кожна федерація – усім потрібно діяти спільно, знаходити правильні юридичні документи, щоб не пустити російських спортсменів у великий спорт. 

На противагу МОК, World Athletics займає жорстку позицію стосовно повернення росіян і білорусів на міжнародну арену. Яку роль у цьому відіграє президент World Athletics Себастьян Коу?

Мені дуже приємно, що флагманом цього процесу є саме World Athletics та Себастьян Коу, який підтримує нас із першого дня війни. Ми постійно на зв’язку, і він каже, що робитиме все можливе, щоб російських і білоруських спортсменів не було.

Саме World Athletics відсторонила росіян від змагань – вперше за допінг. Далі – уже за те, що росіяни вторглися в Україну й почали вбивати. А спортсмени якраз і поширюють російську пропаганду. Себастьян Коу на чолі World Athletics є прикладом того, як має виглядати лідерство у світовому спорті. Він не шукав компромісних формул, не ховався за слова про «спорт поза політикою», як зараз люблять говорити багато керівників федерацій у світі. 

Коу одразу чітко сказав, що поки триває війна, представникам країни-агресора не місце на легкоатлетичних аренах. На тлі Міжнародного олімпійського та Міжнародного паралімпійського комітетів, які постійно шукають шпаринки для реабілітації цієї країни у спорті, позиція Коу є моральним орієнтиром. 

Наскільки зараз є великою підтримка України від World Athletics та Себастьяна Коу? 

Ми маємо особистий телефонний контакт, зустрічаємося за можливості. Він постійно телефонує, запитує, якщо десь щось трапляється. І, звичайно, це людина, яка розуміє, що сьогодні пробачати Росії неможливо. Тому є всебічна підтримка від Світової атлетики, хоча кошти вона перераховує не напряму. ФЛАУ просила про підтримку наших молодих спортсменів – і вони це роблять. Наприклад, минулого року повністю оплатили збір у Португалії для приблизно 25 людей, яким потрібно було відновлення. Також закупили обладнання, яке зараз стоїть у Мукачеві: стрибкові ями, жердини. Придбали й медичне обладнання, яке їздить із Ярославою Магучіх та збірною, а ще – 3 апарати для відновлення і реабілітації спортсменів вартістю майже по $30 тисяч кожен.

Мені здається, цю підтримку відчуваю не тільки я, а й спортсмени – від маленьких легкоатлетів до наших топових представників. Завдяки такій мотивації, стипендіям спортсмени розуміють, що потрібні країні, і думають: про нас дбають, тож ми залишатимемося тут.

Буквально тиждень тому ми з Коу знову говорили про питання, які треба терміново вирішити. Але я хочу наголосити, що в нього завершується каденція. Він буде президентом до 2027 року.

Для Росії легка атлетика ще з часів Радянського Союзу була одним із пріоритетних видів спорту. Чи відомі вам про факти тиску від росіян на World Athletics у питанні зняття санкцій?

Російські лобісти підключаються. Росіяни та білоруси спілкуються з федераціями, надсилають усім листи про можливу співпрацю, про повернення. Тобто шукають шляхи отримати підтримку країн на рівні федерацій, членів Ради Світової атлетики.

Значним фактором, для стримуванням повернення росіян у міжнародний спорт, міг бути Сергій Бубка, який є членом Міжнародного олімпійського комітету. Чи відома його позиція щодо санкцій проти росіян?

Про пана Сергія Бубку: публічної, чіткої, безкомпромісної позиції щодо агресора, чесно кажучи, я не чула. І, за моїм відчуттям, багато хто з українського спортивного середовища може сказати те саме.

Ми як федерація, звичайно, очікували на підтримку: наші стадіони зруйновані, спортсмени гинуть, багато хто в полоні або пішов воювати – а вони мали б змагатися і готуватися до Олімпійських ігор.

Знаю, що від нього як від члена Міжнародного олімпійського комітету багато хто чекає більшого. Але за Олімпійською хартією члени МОК не є делегатами своїх країн, тож формально такого обов’язку він, можливо, не має. Проте є моральна позиція, яка під час війни, на моє переконання, важливіша.

«Перше завдання федерації – дати можливість збірній, топовим спортсменам якісно готуватися»

Які кроки робить ФЛАУ, щоб національна збірна повноцінно працювала і змагалася під час війни?

Нашим спортсменам доводиться тренуватися під обстрілами, переривати заняття. Я як спортсменка розумію… Після однієї-двох годин перерви… Як зібратися і знову показувати результати?

Тому перше завдання федерації – дати можливість збірній, топовим спортсменам якісно готуватися: закордонні збори для лідерів, логістика виїздів. Повірте, влітку простояти на кордоні 7-12 годин дуже важко. Я вдячна прикордонним службам за повну комунікацію – вони допомагають нашим спортсменам.

Друге – це звичайне змагальне життя всередині країни. Ми розуміємо, що зараз у нас тривоги. Взимку старти проходять у Києві, Львові. Наприклад, у Запоріжжі, де раніше були змагання, їх проводити наразі взагалі неможливо. У Сумах теж – там, на жаль, було влучання дронів у легкоатлетичний манеж. На щастя, не пошкоджене покриття, але будівлю зараз мають законсервувати. На літо сертифікованою арена є лише у Львові. І тут ми маємо пишатися: попри тривоги, виклики й безпекові обмеження ми проводимо змагання.

І третій, найголовніший напрямок – турбота про майбутнє: дитячі програми, дитячо-юнацький спорт. Це наш фундамент. Якщо сьогодні не піклуватися про нього, то через 8-10 років ми втрачатимемо покоління – через війну, від’їзд батьків і дітей.

Що скажете про рівень державного фінансування легкої атлетики? Як допомагає цьому ваша робота у Верховній Раді?

Коли я прийшла у федерацію, то казала: моя мрія – взагалі відмовитися від державного фінансування і знаходити кошти партнерів та спонсорів. Тоді і змагання виходять цікавими, бо кожен отримує свій продукт: хтось – рекламу, а спортсмени – спонсорські можливості.  

У парламенті, звичайно, за ініціативою членів нашого комітету ми ухвалюємо відповідне законодавство, щоб не забувати про спорт. Але нагадаю: нам ще потрібно ухвалити зміни в митне та податкове законодавство аби повноцінно запрацювало спортивне меценатство. Рамкового діючого закону без конкретних механізмів його реалізації недостатньо! Наприклад, звільнити від оподаткування ввезення меценатами спортивних товарів та багато іншого.

Якщо говорити про професійних спортсменів, то ФЛАУ прагне не витрачати багато державних коштів. Наприклад, минулого року федерація ухвалила рішення про зміни в системі допуску до чемпіонатів світу, Європи, Олімпійських ігор. Стало зрозуміло, що є спортсмени, які добираються за рейтингом, але протягом двох років не показують результатів на чемпіонатах світу чи Європи, тобто не проходять кваліфікаційний мінімум. І було вирішено дати таким спортсменам можливість виступати за позабюджетні кошти: вони включені до складу делегації, яка їде на змагання, але не коштом держави.

Така практика є в багатьох країнах. Має бути розуміння, що збірна – це престижна команда, щоб не було так, що спортсмени з низькими результатами потрапляють на турніри й одразу вибувають з боротьби. 

Чи будете ви дотримуватися такої стратегії із ліцензіями на Олімпіаду, де, найімовірніше, більша частина українських легкоатлетів отримає право виступу за рейтингом? 

Олімпіада – це Олімпіада. Ми розуміємо, що потрапити на Ігри – це мрія кожного спортсмена. Тому я думаю, що тут буде трішки м’якше, і хочеться, щоб кожен спортсмен втілив свою мрію і поїхав у Лос-Анджелес у 2028 році.

Якщо Світова атлетика дасть можливість отримати багато квот за рейтингом, будемо намагатися нею скористатися. Я маю інформацію від нашої титулованої легкоатлетки Анни Рижикової, що взагалі хочуть прибрати нормативи на Олімпіаду (спортивні результати (час, висота чи дальність), які атлет повинен показати у встановлений час на офіційних змаганнях. Виконання такого нормативу гарантує спортсмену право представляти свою країну на Олімпійських іграх – «Главком») і зробити всі ліцензії суто за рейтингом.

Загалом, існує багато скептиків щодо питання фінансування спорту та культури під час війни. Як ви аргументуєте необхідність значних витрат на професійний спорт зараз?

Фінансування ніколи не буває достатньо: коли зростає рівень результатів, хочеться покращувати умови для спортсменів.

Взагалі ми маємо дякувати, що є бюджет і можливість спортсменам готуватися як за кордоном, так і в нашій країні. Сьогодні в пріоритеті фінансування ЗСУ – і це правильно. Ніхто не має права говорити, що спорт мусить бути першим.

Але питання в іншому: щоб спорт узагалі не випав з порядку денного. Сьогодні він має бути і позитивом, і флагманом. Якщо не говорити про спорт, тоді про що взагалі говорити на міжнародній арені? Спортсмени – наш голос, відомий на всю країну: саме вони виїжджають і розповідають про ситуацію в Україні.

Чи складно сьогодні шукати спонсорів для збірних та національних змагань?

У Федерації легкої атлетики України ми робимо ставку на залучення партнерських коштів. Минулого року у нас був показовий кейс з Чемпіонатом світу в Токіо. Нашій команді треба було адаптуватися щонайменше два тижні перед змаганнями: зміна часових поясів, вісім годин різниці.

Світова атлетика запропонувала поїхати, подивитися бази, на яких можна проходити адаптацію. Це нормальна практика: вони показують свою пропозицію, або ж ти сам шукаєш варіанти, якщо маєш виходи на університети чи спортивні бази, де можуть готуватися наші спортсмени.

І наш генеральний секретар, колишній спортсмен-десятиборець Олексій Касьянов поїхав і подивився. Японія – дуже дорога країна: і проживання, і харчування. 

Мер одного з японських міст розповів, що частково може допомогти: транспорт, можливо, оренда. Але харчування і проживання – це найбільше навантаження, яке йде на державу. На той час збір, потрібний збірній для адаптації перед чемпіонатом світу, обходився у понад $100 тисяч.

Саме під час цієї поїздки Олексій знайшов спонсора – компанію Sapti. Того року, мені здається, уперше в історії українська збірна виступала у формі з рекламою – Світова атлетика нам це дозволила.

Sapti запропонувала повністю покрити харчування та проживання – загалом понад $110 тисяч. Так ми зняли навантаження з держави. Японці натомість отримали класну рекламу на весь світ, адже на стадіоні були десятки тисяч людей, які бачили їх на нашій формі. Так компанія змогла через українську федерацію прорекламувати себе у своїй країні, адже зробити це напряму через федерацію власної країни було важко – там є контракти із такими гігантами, як Seiko чи Sony. 

А в обмін на рекламу наші спортсмени безкоштовно готувалися у класних умовах. Я потім говорила і з Олегом Дорощуком, і з Ярославою Магучіх. Це все було дружньо: нас возили, спортсменам давали потрібне харчування. 

Зараз ми також ведемо комунікацію зі Сполученими Штатами. Там багато людей, готових підтримувати збірну України, і вони обіцяють зібрати для неї певну суму. Це для них можливість стати частиною позитивної класної історії, доторкнутися до чогось нового, до майбутніх чемпіонів.

Чемпіонати України за останні роки значно зросли в питанні організації. Зокрема, турнір дуже якісно висвітлюється на телебаченні. Чия це заслуга насамперед?

Насамперед завдячую нашій команді ФЛАУ, партнерам та спонсорам. Зокрема, «Суспільне Спорт» приїздить на змагання, організовує трансляції.

Перші чемпіонати, які ми проводили взимку, йшли під музику, із шоу і трансляцією. Спортсмени спершу казали: «Боже, ми боїмося виступати». А зараз уже «заграють» із публікою, хочуть, щоб їх показали. 

«ФЛАУ має вже зараз думати, хто представлятиме нашу країну на Європейських іграх в Туреччині»

Оцініть виступ українських легкоатлетів на останніх великих турнірах – Олімпіаді-2024, чемпіонатах світу та Європи.

Олімпіада у Парижі – це була наша гордість: три медалі – золота у Ярослави Магучіх, а також бронзи в Ірини Геращенко і Михайла Кохана. Для нас це було свято, тому що востаннє ми стільки нагород брали у 2008 році. У нас до того було багато бронз, і нарешті ми отримали золото. 

Потім у нас було шість медалей на Чемпіонаті Європи у Римі. Пам'ятаємо виступ Людмили Оляновської, яка всім показала, наскільки вона потужна, феноменальна. Іспанка вже святкувала свою медаль, а українка її обійшла на останніх метрах і вирвала бронзу. Це також було свідченням того, що попри війну українські спортсмени залишаються конкурентоспроможними, а Україна – великою легкоатлетичною державою. 

Минулого року відбувся Командний чемпіонат Європи у Мадриді. Я була на місці й перед стартом говорила: наша мета – залишитися в найсильнішому, першому дивізіоні. Але, на жаль, ми вилетіли, бо є багато дисциплін, які в Україні просто занепадають. Через це у нас оновився склад тренерів: Федерації потрібне стратегічне бачення з огляду на Європейські ігри, які відбудуться вже наступного року. Нам треба знову потрапити в перший дивізіон, щоб мати елітну команду, як це завжди було.

Саме після Мадрида ми ухвалили рішення: готувати молодих спортсменів, які, можливо, теж будуть одинадцятими-дванадцятими, але через три-чотири роки прогресуватимуть і показуватимуть результат. 

Якщо говорити про світову першість, то на чемпіонаті світу в Токіо у 2025 році ми у федерації планували здобути чотири медалі; можливо, хтось думав, що буде і п’ята. Але спортсмени пройшли гарний адаптаційний збір, усе в них було добре. От як Михайла Кохана, який посів четверте місце, можна сварити за результат, з яким на останніх п'яти Чемпіонатах світу він міг би боротися за медалі? Це феноменальний результат. У нашому головному виді, жіночих стрибках у висоту, дівчата змагалися під сильним дощем. Дякуємо Ярославі, що вона все ж таки взяла бронзу в цих умовах. Олегу Дорощуку, який став четвертим, я тоді сказала: «Головне – витримай це все. Четверте місце – воно буде колись золотим».

А потім ми побачили, що на Чемпіонаті світу в приміщенні в Польщі наша невелика команда з п’яти спортсменів виборола три медалі. Ярослава взяла реванш і здобула золото, Олег нарешті виграв Чемпіонат світу, а Юлія Левченко приєдналася зі срібною нагородою. Це було неймовірно.

Нещодавно завершився юніорський Чемпіонат світу і цікаво було б почути, у яких дисциплінах Україна найближчим часом матиме спортсменів світового рівня? Назвіть наші юні надії на цей олімпійський цикл.

Хочеться почати з того, що наші юні спортсмени проходили адаптацію до світової першості саме в Лос-Анджелесі. Ми хотіли на прикладі юніорів подивитися, наскільки правильною буде така підготовка до Олімпійських ігор. Американці поставилися до наших спортсменів із великою повагою. 

І результати підтвердили, що рішення було правильним: більшість спортсменів виступили близько до особистих рекордів або встановили нові. Мені, наприклад, подобається, як проявив себе Євген Жмайло. На своєму першому великому старті він пройшов кваліфікаційний раунд. У цьому віці важливо зловити кураж і драйв, а не тиснути на себе. Порадувала Ольга Бельченко, яка взяла срібло у стрибках з жердиною. Проявила себе у бігу Дарія Дубінець та інші спортсмени в різних дисциплінах. 

Ми маємо вчити спортсменів отримувати задоволення від змагань і після кожного старту брати щось корисне для себе.

Є й інші перспективні спортсмени. Але з юними дівчатами, особливо в потрійному стрибку, потрібно дуже обережно працювати. Тут велике навантаження на суглоби, тому не треба вимагати від них високих результатів у 15-16 років. Краще, щоб вони поступово прогресували й виходили на пік форми вже у дорослому віці.

Чи є сьогодні в українській легкій атлетиці проблема зміни громадянства юними талантами? Що робить федерація, аби цього уникнути?

Коли Себастьян Коу приїжджав в Україну, він казав: «Я хочу вам допомогти стримати молодь. Я розумію, що є відтік молоді, і мені хочеться їх мотивувати». Світова атлетика виплатила стипендію юнакам і юніорам – десь 1500 євро як разову премію.

Також дуже хочеться, щоб у спортсменів була гідна зарплата. Через низькі виплати ми втрачаємо людей – багато хто скаржиться. В умовах війни підвищувати зарплати, фінансування харчування чи інші виплати дуже складно, але сподіваюся, що згодом ми це надолужимо. Водночас спортсмени з президентськими стипендіями отримують значно кращу підтримку – вони повинні прагнути стати чемпіонами світу та Олімпійських ігор. 

Проте в легкій атлетиці є і низка дисциплін, де йде спад результатів. Наприклад, останніми роками помітно просіли дві дисципліни – жіночі 800 метрів та жіночі естафети. На початку 2010-х у нас була дуже сильна група бігунок на витривалість – Ірина Ліщинська, Наталія Прищепа та інші. Як ви пояснюєте погіршення результатів?

Я б тут сказала, що витривалість і спринт – це напрямки, де нам потрібно додати. Стрибки, метання, штовхання у нас ідуть краще, а тут дійсно є певні прогалини. Очікуємо більш стратегічне бачення від головних тренерів. 

Після Командного чемпіонату Європи у Мадриді, коли зібралися усі тренери та виконком, якраз ішлося про те, що потрібна стратегія розвитку. Сьогодні не можна сказати, що у бігу на витривалість лише африканці показують високі результати, бо європейці зараз суттєво додали. Через це, наприклад, ФЛАУ намагається повернути гірську підготовку для стаєрів. Розуміємо, що це коштує грошей, але комунікуємо з Міністерством молоді та спорту й «Укрспортзабезпеченням», щоб спортсмени мали такі самі умови підготовки та відновлення, як європейці й світові лідери.

У спринті також сформувалася молода команда. 

При цьому вже є спортсмени, які показують хороші результати. Головні тренери почали стратегічно планувати підготовку, дослухатися до думок особистих тренерів, більше уваги приділяти відновленню. Думаю, все це в комплексі дасть результат. До того ж у нас уже два роки працює психолог зі збірною. Важливо, щоб молоді спортсмени не боялися за результат на змаганнях, а отримували задоволення від них. 

Усе це велика робота, яка потребує часу, і вести її треба систематично. Результат не приходить одразу. Важливо все – від розминки до відновлення, навантаження та підготовки до старту. Саме для цього потрібні освітні проєкти, інноваційні курси та запрошення світових фахівців. 

Іншою великою проблемою протягом дуже довгого часу є допінгові розслідування. Звідки у них росте коріння і як допінг можна викорінити в українській легкій атлетиці?

Я б сказала, що, можливо, це дійсно невпевненість у результаті. Коли я ще змагалася, то з 2006 року постійно проходила антидопінговий контроль: офіцери WADA могли приїхати і взяти пробу будь-якої миті. Я знала, що завдяки своїй роботі і співпраці з тренером зможу вийти на хороший результат. Це і є віра в себе.

Спортсмени, які хитрують і думають, що ніхто нічого не дізнається, обманюють насамперед себе. Зараз лабораторні дослідження настільки просунуті, що обдурити когось просто неможливо. 

Як спортсменка і як керівниця федерації я маю нульову толерантність до допінгу. Ми прописали антидопінгову програму, підписали меморандум з антидопінговим центром і постійно проводимо навчання для спортсменів. Дуже добре працює програма I Run Clean: жоден наш спортсмен не виїжджає навіть на чемпіонат України, не пройшовши цього навчання. 

Дуже шкода, коли спортсмени потрапляють у халепу через необережність – випили таблетку, закапали ніс і не перевірили склад препарату. Але спортсмен має розуміти: за все, що потрапляє в організм, відповідає він сам. Тому ми постійно пояснюємо це і спортсменам, і тренерам. І ставитися будемо до всіх однаково: якщо людина вживає допінг, наслідки мають бути відповідними.

Одним з останніх гучних прикладів була справа Марини Бех-Романчук. Чи остаточно закінчене розслідування? Що відомо про повернення спортсменки у великий спорт після дискваліфікації?

Щодо Марини: юридично рішення ухвалене, її відсторонили на чотири роки. Вона народила дитину, насолоджується материнством, кайфує від життя. Чи повернеться вона – поки важко сказати. Розумію, що ухвалити таке рішення їй буде непросто. 

Але у легкій атлетиці багато випадків, коли спортсмени поверталися після двох чи чотирьох років і показували результати. Людина відбула покарання – вона може далі працювати й бути у спорті. Тому я не суддя і не прокурор: рішення ухвалювали міжнародні органи, і ми маємо їх поважати.

По-людськи я їй щиро співчуваю. Вона багато зробила для української легкої атлетики. Цю історію, мені здається, навіть можна назвати драмою для неї самої. Але антидопінгові правила – це червона лінія, і вона однакова для всіх.

Ми – країна, яка також вимагає чесного спорту. На рівні законодавства з колегами прописуємо покарання і співпрацюю з World Anti-Doping Agency. Зокрема, на розгляді у парламенті перебуває антидопінговий законопроєкт. Ми маємо вдосконалювати його, йти в ногу з часом і рухатися в напрямку, який диктує Світова антидопінгова агенція.

«Говорити про якусь депутатську втому, мені здається, взагалі некоректно»

Поговоримо про політику. Ви входите до «групи Разумкова» всередині монобільшості. Чому ви фактично пішли у внутрішню опозицію всередині «Слуги народу»?

Принципи, які нас усіх об'єднують, – це бажання йти й голосувати так, як правильно: за законом, за совістю, в інтересах українського народу та українського спорту зокрема. У «Розумній політиці» кожен має змогу відстоювати своє бачення, обговорювати його, переконувати одне одного. Я, як і всі колеги, прийшла у Верховну Раду з певними переконаннями, довкола яких ми й згуртувалися в одну політичну позицію. Я впевнена, що парламент саме для того й існує, щоб бути майданчиком для ухвалення правильних рішень.

А вже виборцям робити висновки, чи правильно вони обрали мене або нас, чи довіряють нам і які мають очікування. Але сьогодні у країні війна, і питання обороноздатності, євроінтеграції та підтримки спорту – це те, що нас об’єднує. Я б не говорила про якусь опозицію. Це питання, які ми сьогодні вирішуємо в парламенті як одна команда.

Як ви загалом оцінюєте останні кадрові перестановки в уряді? І чи задоволені ви тим, що нинішній голова Міністерства молоді та спорту Матвій Бідний залишився на посаді, його роботою загалом?

Сам факт кадрових перестановок – не привід радіти чи обурюватись. Результат оцінимо згодом, коли побачимо, як команда працюватиме через три-чотири місяці. Тоді зрозуміємо, хто ефективний, а хто займає чуже місце.

Загалом мій критерій до будь-якого уряду воєнного часу простий: має бути стійкість фронту, стійкість економіки, стійкість людей. І парламент сьогодні має бути суб'єктом. Рішення повинні ухвалюватися не кимось нагорі – депутати мають реально брати участь у формуванні політики і контролювати її виконання. Саме це і є парламентська діяльність. 

І я вважаю, що ми маємо чути не лише міністрів та прем’єрів, які приходять на посади, а й тих, хто з них іде. Що сталося? Чому відбулися зміни? За якими критеріями? Якими були здобутки, а якими – невдачі? Уряд має звітувати про свою роботу, комунікувати з парламентом – це нормальна практика.

З приводу Матвія Бідного: так, він залишився. Він комунікабельний, готовий до дискусії, у нас нормальний, конструктивний діалог. Помилки є, як і в кожної людини, – обговорюємо їх у робочому порядку. Є підкомітети, комітети. Профільний комітет у Раді невеликий, але всі люди зі спорту і розуміють, що це таке.

Якщо повертатися до теми фінансування, то курс долара зростає, є певна інфляція, а бюджет залишається тим самим. Чи достатньо робиться для спорту? Тут треба зважати на об’єктивні умови воєнного часу – сьогодні дуже важко щось робити. Однак ми маємо зробити все можливе, щоб була взаємодія з Міністерством. І міністр спорту також має доносити можливості галузі, захищати її. 

Я дуже рада, що ідея об'єднати Міністерства культури і спорту не реалізувалася. Спорт повинен мати власний голос – окремого міністра, який доводитиме в уряді, що спорт важливий, і буде голосом спільноти. Я говорила з декількома керівниками федерацій інших країн, і вони кажуть: якщо, не дай Боже, міністерства об’єднаються і не буде свого міністра, лобіювати інтереси спорту стане дуже важко.

За вашою інформацією, депутати взагалі цікавляться сферою спорту чи їм зовсім не до того?

До спорту ставляться дуже позитивно. У парламенті багато людей, дотичних до спорту, – віце-президенти, почесні президенти різних федерацій. 

Мені приємно спостерігати, як ми обговорюємо спортивні закони чи зміни до законодавства: спочатку прискіпливо розглядаємо їх на підкомітеті, в Комітеті, а потім у залі законопроєкти можуть отримувати 300 і більше голосів. 

Хоча номером один сьогодні мають бути оборона та економіка, ми як комітет повинні постійно лобіювати питання спорту в парламенті. Спорт не має зникати з порядку денного. Так само було під час пандемії Covid-19, коли спортивній спільноті говорили: «Ой, це не на часі». А це якраз було на часі, бо спортсмени мали готуватися до Олімпійських ігор. 

Чи достатньо коштів виділяється на ветеранський спорт?

Ветеранський спорт сьогодні – взагалі окрема і велика тема. Вважаю, що це не просто хобі, а спосіб повернути себе до нормального цивільного життя, подолати фізичні та моральні травми, отримані на передовій. Invictus Games, подібні змагання – це якраз спорт ветеранів.

Я відстоюю комплексний підхід до ветеранського спорту, який складається з декількох напрямків. Це і розбудова, і адаптація спортивних інфраструктурних об'єктів для потреб ветеранів. Адже до таких споруд повинен бути доступ як для людей з інвалідністю, так і без неї. Тобто інклюзивність. Далі – підготовка тренерів, адже це мають бути люди, готові до роботи з ветеранами, інструктори, які працюватимуть з ними ефективно. 

Також потрібно забезпечити спортивне протезування для ветеранів, які хочуть займатися спортом. Якщо наші захисники прагнуть бути фізично активними, для них створені можливості виступати на змаганнях. 

Ми як федерація, одні з перших зафіксували структурно цей напрямок, створивши окремий департамент: минулого року провели захід на змаганнях «Кубок Білої Пантери». Це був перший крок. Потім ветеранів запрошували на всі змагання, на чемпіонати. Цього року на львівському чемпіонаті України змагалися і професійні спортсмени, і ветерани, і аматори. Прийти могли всі, хто хотів пройти, пробігти, отримати шанс на соціальну адаптацію, поспілкуватися, побачити одне одного.

Мені здається, сьогодні це соціальна місія кожної спортивної федерації – робити важливі речі для людей, які нас захищають. Ми маємо віддячувати їм і допомагати реабілітуватися. 

Наприклад, ФЛАУ проводила зустрічі з військовими в госпіталях, дарували їм інвентар для підтримки фізичної форми. І коли людина ще в ліжку, але вже може робити перші рухи, стимулювати нервово-м’язове відновлення – це важливо.

Одного разу наші штовхальники і метальники прийшли до ветеранів із тренером Іриною Новожиловою і почали розповідати про спорт. Військові спочатку були скептичними, а потім: «О, дайте нам ядро. А можна ми до вас приїдемо на тренування? А можна ми будемо штовхати, навчіть нас?» І були на такому позитиві. Тому спорт у будь-якому разі – це позитив.

Є в нас і приклад Олександра Мірошниченка, представника спілки поранених військових «Міцні 300», – він пробіг багато марафонів.

Ця каденція Верховної Ради істотно пересиділа свій термін. Багато депутатів з вашої фракції не приховують, що хочуть скласти мандат. Ви не втомилися від депутатської діяльності? 

Можливо, не кожен розраховував на таку тривалу каденцію, але порівняно з нашими військовими, які вже п'ятий рік воюють у повномасштабній війні, говорити про якусь депутатську втому, мені здається, взагалі некоректно. Ми, навпаки, маємо ставати відповідальнішими, серйозніше ставитися до своїх обов’язків, об’єднуватися і працювати ще більше.

Чи є у вас бажання продовжувати політичну кар’єру у Верховній Раді, якщо колись таки стануться нові вибори?

Продовження політичної кар’єри… Сьогодні для мене це не пріоритетне питання. Рішення, можливо, буде тоді, коли почнеться виборчий процес або вибори стануть реальністю. Зараз говорити про них якось не на часі.

Я не тримаюся за політику як за самоціль. Для мене це більше інструмент, щоб втілювати в життя певні ідеї, допомагати своїми знаннями українському спорту. До мене часто звертаються, я багато чим допомагаю, чимало ми з депутатами змінюємо.

Багато важливих для спорту питань вирішується в Раді. Та ще багато потрібно змінювати. Тому, наголошу, українському спорту  потрібні свої голоси в парламенті. Як міністр представляє спорт в уряді, так і ми, спортсмени, маємо захищати його інтереси. Мають бути люди, які знають це на практиці, а не лише в теорії. 

Ілля Мандебура, «Главком»