Портников: народ, який не бачить «слона в кімнаті», приречений на поразку

Публіцист доводить, що головна причина всіх бід країни - не корупція чи неефективність влади, а сама війна, яку суспільство намагається не помічати.

Поки навколо скандальної заяви співачки Олі Полякової про Україну кипить суспільна дискусія, публіцист Віталій Портников пропонує подивитися глибше - на "слона в кімнаті", якого намагаються не помічати. Лауреат Шевченківської премії й багаторічний оглядач Радіо Свобода наполягає: коріння всіх наших проблем - не корупція і не неефективність влади, а сама війна. Автор пояснює, чому суспільство знову дрейфує у 2019 рік і чим ця "втома від війни" може обернутися для країни. Публікуємо його погляди мовою оригіналу.

Вибух емоцій співачки Олі Полякової та несподівана суспільна реакція на звинувачення артистки на адресу власної країни, яку тепер сама Полякова та прихильники її позиції сприймають як справжній концтабір, можна було б списати на образу або просто нагадати про демократію і свободу слова - зрештою, може й непогано, що у нас люди можуть спокійно розповідати про концтабір і готуватися до гастролей, а не відправлятися на гастролі на Крайню Північ, як у країні, що на нас напала.

Але мене в цій ситуації цікавить саме країна, що на нас напала. Тому що якраз про неї Оля Полякова намагалася не згадувати - так, ніби головні проблеми сьогодення не пов'язані саме з цим нападом.

Про те, що відбулося з українським суспільством, із державним управлінням, із кадровою політикою, зі свободою слова, я сам говорю з 2019 року, а не з 2026-го. Та чому з 2019-го? З 2010-го. Та чому з 2010-го? З 1994-го. На українському телебаченні закривали мої програми, а не Полякової. Відеокамери перед останнім Майданом встановлювали в моїй квартирі у Києві, а не у спальні Полякової. Підслуховувальний пристрій на самому початку війни знайшли в моїй квартирі у Львові, а не у квартирі Полякової. Це мій телеканал у перші дні війни вигнали з ефіру - так, з екранів телевізорів по всій країні зникло моє обличчя, а не обличчя Полякової. Я знаю про тиск влади, цькування і погрози набагато краще за всіх представників нашого шоу-бізнесу, разом узятих.

Але на відміну від багатьох з цих персонажів, я бачу слона в кімнаті. Я бачу Росію. Я точно знаю, що якби не було російської агресії, питань до поведінки артиста на фестивалі за участю людей із суперечливими репутаціями точно не виникало б. Я точно знаю, що якби не було агресії Росії, не було б питання мобілізації і не було б зловживань у армійських корпусах. І не було б корупції на війні, якби не було самої війни. І я прекрасно усвідомлюю, що посилення ефективності влади (а я чотири з половиною роки поспіль розповідаю буквально хрестоматійні рецепти, як це зробити) допоможе зменшити негативний вплив багатьох рішень, але не зможе розв'язати всіх проблем. Бо головна наша проблема насправді - це не ефективність влади, загострена суспільна реакція чи навіть корупція.

Головна наша проблема - це війна. Бо саме від результату війни залежить, чи залишиться Україна на політичній мапі світу і чи залишаться українці на своїй землі. Незважаючи на всі оптимістичні припущення і заяви на кшталт "Росія вже точно програла", це досі відкриті питання. І це має усвідомлювати кожний, хто дивиться в майбутнє - і країни, і своє власне. Добро обов'язково перемагає зло тільки у казках. У житті перемагають ефективність і реалізм.

Коли люди починають не звертати уваги на слона у кімнаті, вони подорожують у минуле - тобто в 2019 рік. Тоді, нагадаю, про війну також намагалися не згадувати, майбутній президент закінчив її просто у своїй голові, а його прихильники були щиро впевнені в тому, що конфлікт на Донбасі продовжується тільки тому, що в цьому зацікавлена влада, яка наживається на війні. Якщо ви передивитесь знамениті дебати на стадіоні, то побачите, що головний їхній зміст з боку претендента - саме неготовність помічати слона.

Здавалося б, перші чотири з половиною роки великої війни мали продемонструвати, наскільки помилковим було уявлення українського суспільства про війну і мир - але ж ні! Повернення у 2019 рік вже почалося, тільки тепер у ролі Порошенка виявився вже сам Зеленський. А чому?

А тому, що так жити набагато комфортніше. "Втома від війни" - це насамперед бажання жити так, ніби війни немає. І ще це прекрасна можливість не просто підмінити справедливість несправедливістю, а й говорити самому собі, що ця несправедливість справедливістю і є.

Бо коли ти бачиш слона, то принаймні розумієш, що ситуація, в якій твій однокласник на війні, а ти в тіні, - несправедливість по відношенню навіть не до держави, ні, а до того самого однокласника. Ні, від цього ти, ймовірно, не ухвалиш жодних нових рішень, але сам даєш своєму вибору адекватну моральну оцінку.

А коли ти не бачиш слона, тоді твій однокласник - жертва, а ти - моральний герой, який кинув виклик свавіллю влади: "А що Україна, а що війна? А війну має припинити влада - як тільки всі депутати підуть на фронт, все відразу і припиниться".

Так ось що хочеться сказати насамкінець про слона. Ви можете його не бачити - а він є. Є і нікуди не дінеться з нашої кімнати, поки ми його не доконаємо. І ні, президент України не має жодних можливостей домовитися про припинення війни - і ніколи не мав. І ні, президент Сполучених Штатів не має можливостей домовитися про припинення війни - і до війни з Іраном не мав, а тепер і поготів. І так, потрібно вдосконалювати ефективність влади, боротися з корупцією та зловживаннями - бо це допоможе нам швидше зупинити війну. Але, здається, під ефективністю всі можуть мати на увазі різне. Скажімо, ефективна мобілізація без корупції та зловживань, коли про громадян влада думає як про воїнів, а не про виборців, - це просто значно масштабніша мобілізація з ротаціями і переміщеннями не мільйона, а мільйонів військових різного віку і, вибачаюсь, статі, а не припинення мобілізації (принаймні до початку війн роботів, які нам теж доведеться побачити і пережити у, можливо, зруйнованих містах Європи). Тобто очікування виправлення помилок можуть не збігатися з реальним результатом для кожного. Як і тоді, у 2019 році.

У нашої країни за останні 35 років було чимало проблем. В українського народу за сторіччя його існування - ще більше. Але ніколи ще питання не стояло так гостро й очевидно: бути - чи зникнути, залишитися лише сотнею сторінок у підручниках з етнографії. Як людина, предки якої тисячоліттями жили без держави і знаходили себе тільки на сторінках Книги, я жодному народу не побажаю такої долі. І водночас я завжди знатиму, що народ, який перестає помічати першопричини своїх бід, може бути приреченим на поразку і забуття.

Джерело