Конкуренти для мисливців: чому Україні потрібна нова філософія природи

У розмовах про дику природу в Україні досі регулярно можна почути поняття "шкідливі тварини". Особливо часто ним користуються в мисливському середовищі. Лисиць, вовків, шакалів, сірих ворон та інші види описують як небажаних конкурентів, які нібито "знищують дичину".

Проблема тут значно більша, ніж просто невдале слово. Сам термін "шкідник" формує ставлення до тварини ще до того, як ми починаємо говорити про її місце в природі. Він ділить живий світ на тих, кого людина вважає корисними, і тих, кого вважає зайвими. Але природа не створювала "корисних" і "шкідливих" видів. Цей поділ створила людина.

Шкідливий – для кого?

Це перше запитання, яке варто ставити щоразу, коли певний вид називають шкідливим. Для лісу? Для екосистеми? Для біорізноманіття? Чи для конкретних господарських та мисливських інтересів людини?

Один із поширених аргументів проти хижаків полягає в тому, що вони зменшують кількість так званої мисливської фауни. Вовк полює на копитних, лисиця – на зайців, гризунів та птахів. Але це не порушення природного порядку. Це і є природний порядок.

Хижак не "краде" у мисливця здобич. Козуля не належить мисливському господарству, а заєць не вирощується природою для полювання. Фазан не має більшого права на існування, ніж лисиця, лише тому, що один вид людині цікаво вполювати, а інший цьому заважає.

Коли хижака називають шкідником через те, що він полює на іншу дику тварину, природу оцінюють не з погляду екології, а з погляду людської вигоди.

Хижак – частина системи

У мисливській логіці хижак часто стає конкурентом: якщо вовк уполював козулю, її вже не вполює людина. Звідси легко перейти до твердження, що вовк "шкодить".

Але вовк, лисиця чи хижий птах не втручаються в екосистему – вони є її частиною. Взаємодія хижака і здобичі існувала задовго до появи мисливських господарств. Хижаки впливають на поведінку, просторовий розподіл інших тварин і є частиною природних харчових зв’язків.

Тому дивно вимагати від природи перебудуватися відповідно до інтересів людини.

Ми створили зручну для себе класифікацію: одні тварини стали "мисливськими", інші – "цінними", ще інші – "шкідливими". Але ці слова часто більше говорять про наші інтереси, ніж про реальну роль виду в природі.

"Цінний" – бо його можна використати. "Мисливський" – бо на нього можна полювати. "Шкідливий" – бо він заважає використанню інших тварин. Так природа перетворюється на систему ресурсів, цінність яких визначає людина.

Екосистема – не мисливське господарство

Природна територія – це не склад із певною кількістю зайців, козуль, оленів та фазанів, який потрібно захищати від вовків і лисиць, щоб потім використовувати самим.

Екосистема складається з великої кількості взаємозв’язків. Хижаки впливають на здобич, травоїдні – на рослинність, рослинність створює умови для інших видів, а загиблі тварини стають частиною харчових ланцюгів. Вирвати з цієї системи один вид і оголосити його "шкідливим" лише тому, що він незручний людині, – надто спрощений погляд на природу.

Особливо коли критерієм стає кількість бажаної для полювання дичини.

Вовк не зобов’язаний залишати козулю мисливцю. Лисиця не повинна залишати зайця.

Чому важливі слова

Коли роками повторювати, що лисиця чи вовк – "шкідники", суспільство поступово перестає сприймати їх як повноцінну частину дикої природи. Тварина перетворюється на проблему, а знищення такої "проблеми" вже значно легше виправдати.

Саме тому поняття "шкідлива тварина", на мою думку, не повинно бути нормальною частиною сучасної природоохоронної мови. Вид не стає шкідливим лише тому, що його природна поведінка суперечить економічним чи мисливським інтересам людини.

Людина вирубує ліси, осушує території, забудовує природні ландшафти, прокладає дороги через місця існування тварин, забруднює водойми.

На цьому тлі дивно називати проблемою для природи вовка, який полює на козулю, чи лисицю, яка ловить зайця.

Україні час змінити підхід

Дика природа не зобов’язана бути зручною для людини. Вона не повинна складатися лише з видів, які нам подобаються, приносять економічну користь.

Козуля важлива не тому, що на неї можна полювати. Вовк важливий не тому, що він може бути корисним людині. Лисиця не повинна доводити свою економічну цінність, щоб мати право жити в українських лісах.

Тому дискусія про "шкідливих тварин" значно ширша за питання мисливства. Це питання того, якою ми бачимо природу: ресурсом, який потрібно пристосувати до наших потреб, чи складною системою, частиною якої є і сама людина.

Термін "шкідлива тварина" – спадок підходу, за якого природу оцінювали передусім за її корисністю для людини. Від такого мислення час відмовлятися.

Вовк – не "шкідник". Лисиця – не "шкідник". Шакал – не "шкідник". Це дикі тварини, кожна з яких займає своє місце в природі.

І нам час перестати вирішувати, хто в природі корисний, а хто зайвий, виключно з позиції людської вигоди.