Очно чи онлайн: як навчати дітей у школах в умовах атак балістики?

Зовсім скоро 1 вересня, і це завжди зворушлива подія не лише для дітей, а й для дорослих. Та цього року під передсвятковою метушнею виразно вимальовується гнітюча тривога. Принаймні у тих, хто живе в регіонах, що часто потерпають від обстрілів.

З 1 вересня школи працюватимуть у звичному режимі — у всякому разі до цього моменту жодних наказів чи розпоряджень про перехід на онлайн чи про якісь обмеження немає. Водночас характер війни змінився, сьогодні балістичні атаки на Україну стали регулярними. Коли ракета з Брянська чи Курська прилітає за кілька хвилин або й одночасно з сигналом тривоги, то все, що ми раніше знали про безпеку і до чого вже якось призвичаїлися, перестає працювати.

Тому цей навчальний рік може дуже відрізнятися від попередніх. І питання безпеки дітей звучатимуть дещо інакше: тепер важливо буде не лише те, чи є в школі укриття, а й те, наскільки воно безпечне і чи встигнуть школярі до нього дістатися під час атаки.

«Батьки-тривожники, ви як? Не боїтеся відпускати дітей до школи?» — бачу я пости в соцмережах. І гарячі суперечки під ними: залишати дітей удома й переходити на онлайн-навчання чи все-таки відправляти до школи?

Чому батьки бояться відпускати дітей до школи?

Аргументи прихильників онлайну зрозумілі:

— балістика не залишає часу на довгі евакуації. «Ми тренувалися і засікали час: щоб уся школа спустилася в укриття (а воно у нас в підвалі, тобто далеко бігти не треба), потрібно мінімум 3–4 хвилини, — розповідала мені знайома директорка столичної школи. — Це за умови, що всі діють організовано та за планом»;

— тривога може заскочити дитину дорогою до школи, а місця, щоб швидко сховатися, поруч може просто не бути;

— поруч зі школою можуть бути потенційні мішені для обстрілів — склад або завод. І це посилює небезпеку.

Чи безпечніше дітям навчатися онлайн?

Прихильники ідеї залишити дітей за партами мають свої аргументи:

— вдома дитина не обов'язково буде в більшій безпеці. Не в кожному будинку є укриття;

— якщо батьки працюють в офісі, а не з дому дистанційно, це означає, що на онлайні дитина залишатиметься вдома сама. Краще вже нехай буде у школі з учителями;

— у дітей має бути дитинство — спілкування і шкільне життя — усе те, що війна й так забрала в них частково. Кому не подобається очне навчання, забирайте дітей до дистанційних шкіл.

Особисто мені важко зробити вибір на користь тієї чи іншої позиції. Знайомі вчителі, директори шкіл, чиновники, з ким я намагалася обговорити це питання, так само розводять руками: правильного рішення тут не існує.

«Але я розумію, що якщо раптом, не дай Боже, буде приліт і я не встигну вивести дітей в укриття, не встигну їх врятувати, я буду за це відповідати. І перед собою теж», — сказала мені знайома вчителька.

Та все ж таки і батькам, і вчителям хочеться вірити, що якщо держава залишає зараз дітей за партами, то для цього є якісь підстави. Що ризики та можливості кимось оцінені й прораховані. Але чи справді це так?

Укриття в школах: реальність проти звітів

В Україні 80% школярів охоплені укриттями різного типу. Про це розповів міністр освіти й науки Андрій Бутенко на зустрічі з представниками громад у рамках Конгресу місцевих та регіональних влад при президентові України (далі — конгресові слухання) 7 серпня 2026 року.

«Ми з вами чудово розуміємо, що ці типи укриттів різні, — чесно пояснив міністр. — Десь це повноцінні бомбосховища, а десь — примітивні укриття. Чи достатньо цього? Очевидно, що недостатньо. І там, де є примітивні укриття, їх потрібно посилювати».

І справді, під словом «укриття» (а офіційною мовою — «захисна споруда цивільного захисту») можуть ховатися досить різні приміщення: від добротного підземного бункера і до «будиночка Наф-Нафа» — спортивного залу у напівпідвальному приміщенні школи, де вікна закладені мішками.

Насправді ж це не питання вибору школи — хто що може, те й використовує. Якщо дотримуватися букви закону, а саме Кодексу цивільного захисту (статті 32), який встановлює базові правила безпеки, то школярі і вчителі мають користуватися одним конкретним типом укриття — протирадіаційним.

Тобто усі ці «цоколі», звичайні підвали й метро через дорогу від школи — лише тимчасова альтернатива, якою на початку повномасштабного вторгнення школам дозволили користуватися, аби закрити нестачу справжніх бункерів-укриттів. Бо важливо було максимально зберегти очне навчання в умовах війни, а без укриттів воно неможливе. До того ж такі тимчасові рішення мали б дати запас часу на побудову повноцінних укриттів.

Та за кілька років ці тимчасові безпекові милиці не відкинули — на них фактично поставили всю систему освіти. Тоді як характер війни змінився — він зробив умови евакуації більш суворими.

«Кого ми обманюємо, коли дозволяємо навчатися в найпростіших укриттях? — звернувся до колег і представників влади голова Харківської ОВА Олег Синєгубов під час конгресових слухань. — Ми ж, умовно кажучи, підставляємо самі себе. Коли, не дай Боже, щось станеться з учасниками навчального процесу в найпростішому укритті, правоохоронці запитають: «А хто дозволив їм навчатися безпосередньо там?».

Розміщення школярів не лише в передбачених законом укриттях — не єдиний компроміс, на який довелося піти державі, аби зберегти очне навчання. Були й інші.

Наприклад, наказом МОН, підписаним ще міністром Лісовим, школам дозволили ходити в укриття, розташовані аж за 500 метрів від будівлі. Хоча ДСНС рекомендує межу до 100 метрів.

Ще одним компромісом стала постанова уряду, яка дозволила школам використовувати замість укриттів так звані захищені простори. Фактично це «калідор за двома стінами» або будь-яке подібне приміщення не вище першого поверху. Дозволено це не всім школам, а лише тим, що беруть участь в урядовому експерименті, — це громади із «задовільним та помірним рівнем ризику». І не назавжди, а на два роки.

І хоча цей експеримент не звільнив громади від обов'язку будувати захисні споруди (про що прямо сказано в урядовій постанові), за два роки вони так і не з'явилися масово. І зовсім скоро, 31 серпня, завершується термін дії цього урядового експерименту. А що далі?

«Багато учасників експерименту не розуміють, як їм відкривати школи 1 вересня і далі організовувати навчання, — зазначив експерт з питань освіти Асоціації міст України Михайло Гончар. — Бо немає офіційного рішення про подальшу долю експерименту. А якщо цей експеримент не буде продовжено, це означає, що «захищені простори» більше не вважатимуться укриттям. Отже, школи, які їх використовували і не збудували інших укриттів, зможуть працювати тільки онлайн, при тому що готувалися до очного навчання».

І це, власне, все, що треба знати про команду ефективних менеджерів. Поки в офісі президента тасували міністрів, до експерименту, пов'язаного з безпекою дітей, очевидно, руки ні в кого не дійшли. Не кажучи вже про те, що Міносвіти мало б потурбуватися про це заздалегідь, задовго до літа і кабінетних пертурбацій. Утім, новопризначений міністр Андрій Бутенко на конгресових слуханнях пообіцяв розібратися з питанням.

Будівництво укриттів у школах: чому є затримки

Зрозуміло, що проблема браку укриттів насамперед впирається в кошти. «Ми чудово розуміємо, що фінансування повноцінних укриттів у кожному закладі освіти бюджет не витягне. Тому що передсім оборона, — пояснив Андрій Бутенко під час конгресових слухань. — Але зупинка навчального процесу — це втрата дітей. І це замкнене коло». Він наголосив, що є державні програми і державні субвенції на побудову укриттів. І визнав, що це важливе питання, над яким ще треба працювати і в регіональній, і в національній політиці.

До речі, про субвенції на побудову укриттів. Парламентський комітет з питань освіти, науки та інновацій аналізував, як на ці кошти будували укриття протягом 2023–2025 років у закладах освіти. Як видно з даних, плани не були виконані.

Як видно, найбільша проблема — саме з побудовою нових укриттів: лише 64 укриття замість 147. І це поганий сигнал. Звісно, набагато простіше побілити підвал, поставити вентиляцію та двері й назвати це укриттям. Складніше — збудувати нове укриття за всіма правилами. За даними комітету, станом на початок 2026 року третина недобудованих укриттів, які мали бути вже завершені 2025 року, зависли на стадії готовності менш як на 60%, а будівництво десяти укриттів узагалі не розпочато.

Та це не єдина проблема. Як зазначено в матеріалах засідання профільного парламентського комітету, щороку державні кошти, виділені на укриття, не використовувалися в повному обсязі: так, 2025 року було використано лише 68%. Даних за 2026 рік ще немає, але в комітеті вважають, що проблема системна, і вона пов'язана не з коштами, а з ефективністю управлінських рішень на місцях і процедурами (наприклад, юридичні суперечки навколо тендерів). Гальмували будівництво укриттів і постійні обстріли (в прифронтових регіонах), відключення електроенергії та мобілізація працівників підрядних організацій.

Однак у громадах не згодні з тим, що проблеми з коштами немає. Ціни зростають, і виділених коштів іноді не вистачає на те, щоб завершити будівництво. Так, у Харкові на побудову укриттів уже зараз не вистачає 900 млн грн. «Тому що ціни на січень  були одні, на серпень — зовсім інші. І паливо, і все інше», — розповів Олег Синєгубов.

Але і державні гроші на укриття для дітей тануть не лише через зростання цін, а й через мародерські схеми із завищенням вартості будівництва та корупційні відкати, на яких не соромляться заробляти деякі місцеві чиновники. Резонансні розслідування вже оголили схеми у Дніпрі, Дніпропетровській і Миколаївській областях. І прифронтова Харківщина тут не виняток, зокрема, й через завищені ціни на будівництво укриттів.

А ось промовистий приклад із Чернівецької області. У селі мали збудувати справжнє протирадіаційне укриття для школярів, навіть зі спортивним залом. На цьому об’єкті місцева чиновниця і Ко, за даними БЕБ, заробили 15 млн грн. Справу скеровано до суду, а укриття для дітей зараз має такий вигляд:

І все ж відповідь на запитання, чи будуть у шкіл повноцінні укриття, — не безнадійне «ні». Їх будують. Питання в іншому: скільки років знадобиться, щоб вони з'явилися там, де їх досі немає, і якою буде ціна цього шляху для суспільства. Бо проблема не лише в дефіциті грошей, а й у тому, як ними розпоряджаються.

Що далі

Питання «очне навчання чи онлайн», яке часто подають як вибір між якістю освіти і безпекою,  побудоване на ілюзії. Бо жоден із цих варіантів не гарантує безпеки.

Питання в іншому: який ризик держава вважає прийнятним, повертаючи дітей за парти? І хто відповідатиме, якщо розрахунок виявиться неправильним?

Бажання повернути дітей до шкіл зрозуміле. І справа не лише в освітніх втратах. Очна школа — це ще й ресурс економіки: діти навчаються — батьки працюють. Для країни, яка веде війну, це далеко не дрібниця.

Однак мало хотіти, щоб діти повернулися за парти, — важливо, щоб держава була спроможна забезпечити їм належний рівень безпеки, причому за нормами, які сама ж і встановила.

Компромісні рішення й експерименти свою роль відіграли. А подальше петляння між ними перетворює очне навчання на лотерею. Навіть для «відносно безпечних регіонів», бо зараз, у часи високотехнологічної війни, безпечних місць не існує. Рівень ризику в Харкові й Чернівцях, звісно, різний. Але «менший ризик» і «безпечно» — не одне й те саме.

Зрозуміло, що будувати повноцінні укриття складно — для цього потрібні ресурси. Та чи має влада план, як вийти з режиму нескінченних винятків? Чи відомо, скільки коштів на це потрібно? Які є проблеми з укриттями та як їх розв’язуватимуть? Чому про це не говорять публічно? Хоча на останнє запитання відповідь очевидна: позбавлене інформації суспільство не може контролювати ефективність державних рішень.

У цій статті я цитувала виступи з Конгресу місцевих та регіональних влад при президентові України. Представники громад говорили там про цілком конкретні проблеми підготовки до навчального року — укриття, харчування, зарплати вчителів, підручники. Але спробуйте знайти інформацію про них (не кажу вже про публічне обговорення) на сторінці Конгресу чи офіційних сторінках влади. Так, щоб не фото спікерів і не перелік виступів, а саме озвучення суті проблем та аргументів за і проти. Не знайдете. Ну хіба що пресслужба ВР потішила дописом про спільну увагу, спільну роботу і рух уперед.

Зате на слуханнях чимало спікерів дружно дякували президенту, уряду, народним депутатам за підтримку. А за що подяка? За те, що вони виконують роботу? У мене було враження, що я потрапила в минуле — у совок. Тільки цей совок коштує дорожче за звичайний. Тут на кону не імідж влади, а безпека дітей.

Держава просить батьків про дуже велику довіру — щоранку відпускати дітей до школи під час війни. А чи готова держава цю довіру виправдати — не гаслами про «рух уперед», а стінами, які справді витримають удар?