«Першопричини» війни

Тема «першопричин», однак, не до кінця розкрита, оскільки Кремль постійно намагається апелювати до позапереговорного «духу Анкоріджа», маючи на увазі під цим висунуті РФ ультиматуми на підставі так званих «першопричин». Щоб далі втілити їх у «букву». Тобто легалізувати. Тобто перетворити військове вторгнення/злочин на геополітичний результат.

В Україні, та й у Європі теж, думаю, вже давно зрозуміли (хотілося б, щоб і в США), що за «територіальними вимогами» РФ ховається питання не лише територій. Цей каток терору й шантажу на підставі псевдопершопричин спрямований і на те, щоб і надалі розмивати базові засади світового порядку (норми Статуту ООН), щодо яких на словах все ще зберігається багатосторонній консенсус.

Тому так важливо чітко зафіксувати, що ані Україна, ані Європа/Захід не створювали жодних таких передумов для війни з боку Росії. У російської війни немає ані релігійних, ані етнічних причин. Тобто передумов на рівні громадянської ворожнечі, що зазвичай характеризує складні й тривалі конфлікти, які змінюються різними фазами – холодною, гарячою війною, тероризмом. Як і не було геополітичних причин. На момент анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році:

• Україна мала позаблоковий статус; що стосується підготовки до асоціації з Євросоюзом, то це вписувалося в російську концепцію «Великої Європи» від Лісабона до Владивостока;
• Захід не претендував на обмеження лідерства РФ на пострадянському просторі, і Росія була частиною великих міжнародних майданчиків, зокрема G8.

Справжні першопричини стосуються виключно самої Росії. І навіть не вічно імперського підходу як способу зовнішньої діяльності, а внутрішньої стагнації, коли у РФ не можуть визначитися зі своєю внутрішньою самоідентифікацією, а також подальшого проведення системної політики замість СВО.

Я вже писала, але повторю. Колись давно, коли в Кремлі, можливо, ще не розглядався план повномасштабного вторгнення в Україну та розхитування західних альянсів як єдино можливий, Путін озвучив три варіанти політичних систем на пострадянському просторі з точки зору безперспективності держав.

Це був 2010 рік. Путін, який тоді обіймав посаду прем’єр-міністра, заявив на засіданні, де обговорювалися стан і перспективи реформування політичної системи Росії (у той короткий період тема модернізації була політично модною), що політична система в РФ має змінюватися, однак у процесі можливих трансформацій не можна допустити ані «українізації», ані тоталітаризму.

Фактично було озвучено три можливі варіанти розвитку політичної системи на пострадянському просторі:

1. «Українізація» (у розумінні Росії це політична нестабільність і некерованість); 
2. «Жорсткий авторитаризм» (політичні режими окремих лідерів країн Центральної Азії та Кавказу); 
3. «Путінізм», або напівавторитаризм (керована/суверенна демократія, система, в якій керованість забезпечує обмеження конкуренції, контроль над ЗМІ, єдність правлячої еліти як класу).

Тоді, мабуть, уперше чітко окреслилася своєрідна політична філософія Путіна, в якій система влади в Росії, природно, подавалася як оптимальна на пострадянському просторі, навіть якщо вона прямо суперечила модернізації.

Хоча вже тоді, вивчаючи світовий досвід різних країн, можна було стверджувати, що російський варіант видимої демократії, а насправді автократії в інтересах вузького кола можновладців, – якраз найменш успішний з точки зору перспектив держав.

Адже модернізація можлива лише за умови «українізації» (коли політики мотивовані суспільством) та/або за наявності сильного лідера, але лише тоді, коли стоїть завдання модернізації країни. Тобто або конкуренція (політична, економічна, інша), і все відбувається знизу, де найважливіше значення мають громадянська ініціатива та контроль.

Або вертикаль, коли модернізація відбувається зверху, під жорстким контролем харизматичного лідера, але зі зрозумілою метою щодо перспектив держави. У підсумку, у Росії всі розмови про модернізацію тих часів (2008–2012 роки) виявилися гучним порожнім процесом.

Більше того, згодом були закладені проблеми на майбутнє, які завершилися війною (зовнішньою та внутрішньою). Імітація демократії (та сама керована демократія) знищила конкуренцію всередині РФ, при цьому приспавши пильність і російських громадян, і Заходу. Авторитаризм без завдання модернізації країни виродився в персоналістський режим («є Путін – є Росія»), метою якого є сам режим, а не перспектива власних громадян.

Такий собі суворий авторитаризм з елементами тоталітаризму. Зокрема, саме через це й сталася війна – як зовнішня форма продовження внутрішньої політики.

Наразі можна повернутися до цієї класифікації та поглянути на її результати на пострадянському просторі. Навіть якщо дуже коротко (інакше вийде надто довгий текст), то Україна стала центром демократичного спрямування, а низка колись лояльних до Кремля лідерів Центральної Азії та Кавказу (яких, як я розумію, Путін і характеризував як автократів) відкрито вказують РФ на російські тоталітарні замашки та нерозуміння інших воєн, тобто на помилковість переходу на військовий курс. Ну а російський гібридний підхід показав, що справжня політика – це не гібридність. Справжня політика – це системність, вивчення реальних інтересів і розвиток.

Але оскільки РФ обрала гібридність і війну як одну з форм заміни реальної політики, що вимагає зусиль і реальної роботи, то Росія незмінно втрачатиме партнерів, звичні ніші впливу, час і власних громадян. При цьому намагаючись руйнувати все навколо.

Саме тому так важливо зупинити російську тему «першопричин» у переговорному процесі, напередодні відновлення мирних зусиль, як гібридну та безвихідну. Не тільки для переговорів, а й для самої РФ.