Україна і Польща. П'ять принципів примирення

У цьому тексті я викладу п’ять принципів, які, з моєї точки зору, можуть і повинні допомогти розв’язати суперечності у підходах українців і поляків до оцінки нашої спільної історії.

І одну пропозицію, покликану зробити все, щоб у майбутньому наші народи залишалися найближчими приятелями й союзниками – особливо в обороні спільних цінностей перед загрозами, які вже сьогодні постають перед Європою. Але почати потрібно не з історії.

Почати потрібно з усвідомлення того, у який момент ми опинилися. Криза у стосунках між Україною і Польщею виникла, здавалося б, у найнезручніший і найневигідніший для обох країн час.

Війна Росії проти України стала затяжною, і коли вона завершиться, сьогодні не знає ніхто. Росія послідовно намагається руйнувати українську економіку, логістику, енергетику, промисловість і можливості експорту. У таких умовах польський напрямок залишається для України одним із ключових коридорів зв’язку з Європою і світом.

Через Польщу проходить значна частина допомоги Україні, зокрема військової. Мільйони українців через війну опинилися за межами своєї держави. Українська армія відчуває серйозні проблеми з мобілізаційним ресурсом. Європейська фінансова підтримка допомагає українському суспільству й державі вистояти, але в умовах, коли Росія знищує підприємства, склади та енергетичну інфраструктуру, економічні труднощі й міграційні ризики лише зростатимуть.

Росія робить це не випадково. Її мета – примусити Україну до капітуляції, створивши такі умови, за яких саме українське суспільство почне вимагати від влади припинити боротьбу за будь-яку ціну. Але капітуляція України означала б пряму загрозу для Польщі.

По-перше, кількість українських біженців у такому разі не зменшилася б, а різко збільшилася – і в Польщі, і в інших європейських країнах.

По-друге, окупована або політично підкорена Україна колосально посилила б Росію. Російські війська, російські спецслужби й російська військова інфраструктура опинилися б безпосередньо біля польських кордонів у зовсім іншому масштабі. І немає підстав вважати, що Росія на цьому зупинилася б.

Москва вже сьогодні веде проти Польщі та інших країн Європейського Союзу гібридну війну, намагаючись послабити європейську єдність, припинити підтримку України і зробити окремі європейські держави слабшими, роз’єднаними та вразливішими до російського впливу. Саме тому українсько-польський конфлікт – це не просто двостороння суперечка. Це питання безпеки Європи.

Росії потрібна сварка між українцями і поляками

На початку повномасштабного вторгнення Росія не змогла передбачити кількох речей. Вона не очікувала, що українська влада залишиться в Києві. Не очікувала, що українське суспільство масово стане на захист своєї держави. Не очікувала спроможності української армії чинити опір. Але, мабуть, найбільше Москва прорахувалася в оцінці реакції Заходу і, зокрема, Польщі.

Росіяни не очікували, що польська держава настільки відкрито підтримає Україну. І тим більше не розраховували на реакцію польського суспільства, коли мільйони поляків допомагали українцям, приймали їх у своїх домівках, збирали гуманітарну допомогу, підтримували наших військових і наших біженців. Ця допомога була надзвичайно важливою для того, щоб Україна вистояла.

І, зрештою, вона була важливою для самої Польщі, бо Україна сьогодні захищає не лише себе. Саме тому зараз для Росії принципово важливо зруйнувати українсько-польські відносини.

Якщо Москві вдасться переконати поляків, що найбільшою загрозою для них є Україна, а українців – що Польща перетворюється на ворога, Росія досягне того, чого не змогла досягти танками у 2022 році: стратегічно ізолює Україну від одного з її найважливіших сусідів.

Ми бачимо різке збільшення кількості гібридних операцій у соціальних мережах. Про російський вплив говорять польські політики, спецслужби, дослідники та журналісти. Ми бачимо політичні сили, представники яких не соромляться контактів із російською дипломатією і шукають можливостей політичної співпраці з Москвою. Чим закінчується така співпраця з Росією, українці й поляки добре знають з історії.

Ми не повернемося до УРСР

Водночас маємо чесно побачити й інший бік проблеми. Серед частини українців поширюється думка, що Польща дедалі більше починає поводитися з Україною так, як колишня імперія: намагається визначати, кого українці мають вважати героями, як повинні оцінювати власну історію, які назви можуть мати їхні вулиці і кого вони мають право вшановувати.

Для нації, яка сьогодні веде екзистенційну війну проти Росії саме за право бути собою, будь-які такі вимоги викликають природний спротив.

Жодна держава, яка себе поважає, не погодиться передати іншій державі право визначати власну історичну пам’ять. Саме тому дедалі більше українців починають згадувати давні історичні образи і говорити про нібито польський реваншизм. Я вважаю таке бачення хибним.

Попри наявність радикальних настроїв, польське суспільство залишається частиною демократичної Європи. Мільйони поляків підтримували й продовжують підтримувати Україну. Українці пам’ятають цю підтримку і вдячні за неї. Але саме тому Росія зацікавлена в тому, щоб переконати українців у протилежному.

Не випадково Москва роками поширює тези про те, що західні землі України нібито можуть бути «повернуті» Польщі, Угорщині чи Румунії. Російська концепція проста: України як самостійної політичної нації не існує, а її територію мають поділити Росія та сусідні держави.

Польське керівництво багато разів чітко заявляло, що Польща не має жодних територіальних претензій до України і що такі твердження є російською провокацією. Але пропаганда працює особливо ефективно тоді, коли накладається на реальні болючі події.

Українське суспільство шокують випадки насильства й агресії проти українських трудових мігрантів, біженців, жінок і дітей лише через їхнє походження, через українську мову на вулиці або навіть через східний акцент у польській.

Польський уряд, поліція, органи місцевого самоврядування протистоять таким проявам. Важливими є позиції польських міст, зокрема Сопота, де місцева влада публічно виступила проти ксенофобії. Українці бачать і цінують це. Але хвиля повідомлень про антиукраїнські інциденти водночас накриває український інформаційний простір.

Ще тривожнішим є те, що частина польського суспільства, особливо молоді, дедалі частіше починає бачити загрозу в Україні, а не в Росії. З точки зору польської безпеки це абсурд.

Представники радикальних правих називають Польщу «Укропольщею», українців – «бандерівцями», Україну – державою, де нібито панує нацистська ідеологія. Це практично дослівно відтворює ключові наративи Кремля, якими Москва виправдовує напад на Україну.

Для українців особливо шокуючим стало й проникнення в польський політичний мейнстрим формули: «З Бандерою до Європи не увійдете». Бо ніхто не може до кінця пояснити, що конкретно це повинно означати на практиці.

Згодом до Бандери в цих дискусіях додали Українську повстанську армію, назви українських вулиць, питання перепоховання окремих діячів визвольного руху.

Якщо довести цю логіку до кінця, Україна мала б фактично відмовитися від значної частини власного національно-визвольного руху першої половини ХХ століття. Це неможливо. Бо якщо Україна повинна шанувати лише тих діячів минулого, яких однаково позитивно оцінюють і Польща, і Росія, то вибір у нас буде невеликий.

Нам залишиться повернутися до історичної парадигми УРСР. А там нас давно чекають Путін і його посіпаки. Чи відповідає це національним інтересам Польщі? Очевидно, що ні.

Безпека неподільна

Україну і Польщу не розділяє жодна фундаментальна суперечність інтересів, яку неможливо було б подолати. Польща є членом НАТО і Європейського Союзу. Україна бореться за те, щоб стати частиною цих організацій.

Для України цей вибір екзистенційний: або ми стаємо частиною демократичного Заходу, або Росія намагатиметься знищити нашу державність.

Шлях до НАТО складний. Україну не приймуть до Альянсу завтра. Але стратегічно цей шлях має бути незворотним. Жодні тимчасові військові союзи з окремими європейськими державами не можуть повністю замінити НАТО.

І Сполучені Штати, попри всі зміни американської політики, залишаються визначальною силою трансатлантичної безпеки.
НАТО має змінюватися. Умовно кажучи, нам потрібне НАТО 3.0 – Альянс, здатний відповідати на нову реальність і нову російську загрозу. І Україна має що запропонувати такому Альянсу.

Українські Сили оборони сьогодні є одними з найдосвідченіших у світі у веденні сучасної сухопутної та дронової війни. Українська армія навчається щодня. Зростає український військово-промисловий комплекс.

Україна навчилася завдавати ударів по російській військовій інфраструктурі на великих відстанях. Українське суспільство демонструє виняткову стійкість. Це серйозні активи. І саме тому в стратегічних інтересах Польщі підтримувати майбутнє членство України в НАТО. Бо безпеку Європи неможливо розділити. Ми досі не використовуємо величезний потенціал співпраці українського та польського оборонно-промислових комплексів.

Українці зацікавлені в тому, щоб Варшава була присутня у всіх форматах, де вирішуються питання допомоги Україні та майбутньої системи європейської безпеки. Ми зацікавлені, щоб голос Польщі звучав сильно. Проте сама Польща не завжди використовує свою вагу відповідно до свого реального потенціалу.

Однією з причин є гостре внутрішньополітичне протистояння. І дуже прикро, що українсько-польські відносини стали його заручником. Але помилки робить і українська влада, яка часом недооцінює значення Польщі, підміняє довгострокову дипломатію внутрішнім піаром і не використовує всіх можливостей для посилення польсько-українського стратегічного партнерства.

Виклики європейської інтеграції України

Успіх європейської інтеграції України залежить від Польщі так само, як від усіх інших держав Європейського Союзу. Ми вже побачили на прикладі Угорщини, наскільки одна країна може сповільнювати рішення всього Союзу.

Якщо Польща вирішить системно блокувати членство України, наш шлях до ЄС стане набагато складнішим. Українцям боляче усвідомлювати, що Варшава вже не є безумовним адвокатом України, яким її називали протягом попередніх десятиліть. Особливо парадоксально це виглядає тепер, коли Україна зробила однозначний європейський вибір і платить за нього кров’ю.

Опитування громадської думки в Польщі демонструють значний рівень скепсису щодо членства України в Євросоюзі. Але раціональні економічні причини для такого страху далеко не очевидні.

Від початку повномасштабної війни Польща отримала значні економічні переваги від торгівлі з Україною. Переважна більшість українців, які мешкають у Польщі, працює, сплачує податки та бере участь у створенні польського ВВП. Українські працівники й підприємці стали одним із факторів економічного зростання Польщі.

Водночас є реальні суперечності. Після зернової кризи 2023 року Польща запровадила обмеження на імпорт низки українських сільськогосподарських товарів. Україна розуміє чутливість цієї теми для польських фермерів.

Ми розуміємо, що сільське господарство, перерозподіл європейських аграрних фондів, політика вирівнювання регіонального розвитку, доступ українських перевізників до ринку ЄС будуть предметом важких переговорів. Але саме тому ці переговори потрібно починати не після вступу України до ЄС, а зараз.

Потрібно вже сьогодні разом із Польщею шукати моделі, за яких виграватимуть обидві економіки. На нас чекають суперечки про перехідні періоди – так само, як вони були під час попередніх хвиль розширення Європейського Союзу.

Україна вже довела під час переговорів про Угоду про асоціацію, зону вільної торгівлі, безвізовий режим і початок переговорів про членство, що здатна до компромісів.

Потрібне бажання рухатися назустріч одне одному. Недостатньо використаним ресурсом залишається співпраця місцевого самоврядування і громадянського суспільства. І ми на рівні української парламентської групи співпраці з Польщею та польської групи співпраці з Україною повинні робити все, щоб кількість таких горизонтальних зв’язків лише зростала.

Сильний український потенціал служитиме розвитку Польщі

Членство України в Європейському Союзі вигідне Польщі не лише економічно, а й з безпекової точки зору. Світ дедалі більше структурується навколо глобального суперництва Сполучених Штатів і Китайської Народної Республіки. Головне питання для нас: яке місце у цьому світі займе Європа?

Якщо вона хоче зберегти суб’єктність, їй потрібні сильна економіка, інновації, технології та власна оборонна спроможність. Україна може стати одним із ключових елементів цієї нової європейської сили.

Український оборонний досвід, промисловість, технології, людський капітал і величезний ринок післявоєнної відбудови можуть працювати не проти Польщі, а разом із Польщею.

Європа при цьому повинна залишатися вірною фундаментальним цінностям: свободі, верховенству права, демократії, гідності кожної людини і кожної нації. Саме тому Європі потрібна більша єдність, а не дезінтеграція і повернення до старого «концерту великих держав», у якому Росія знову претендуватиме на роль жандарма Центральної та Східної Європи. Росія не змінила ані своїх імперських цілей, ані авторитарної суті. Її ідеальна модель «порядку» – це мовчання підкорених.

Якщо Європа не збереже суб’єктність, її може втратити і Польща. Саме тому Польща й Україна однаково зацікавлені у сильній, інноваційній, демократичній і здатній себе захищати Європі.

Європа – це Україна

Українське суспільство щиро дивується зростанню впливу проросійських і антиєвропейських настроїв у Польщі. Адже для багатьох українців саме Польща десятиліттями була прикладом успішної модернізації. «Солідарність» стала символом боротьби з комуністичною диктатурою. Польські економічні реформи показали, що країна Центральної Європи може швидко модернізуватися.

Вступ Польщі до Європейського Союзу став історією успіху. Польща багато років була для українців не лише прикладом, а й союзником. І ми вірили, що разом Україна і Польща здатні створити один із найпотужніших центрів сили в Європі, зберігши власні культури, ідентичності й національні інтереси.

Навіщо в такій ситуації добровільно повертатися у сферу впливу Москви? Це межує з національним самогубством. Польські популісти, які одночасно виступають проти Європейського Союзу і проти України, не хочуть бачити очевидного: у разі поразки України російський тиск на Польщу і весь східний фланг НАТО лише зросте.

Гаслом українських революцій 2004 і 2013–2014 років було: «Україна – це Європа». Сьогодні його потрібно доповнити: «Європа – це Україна». Тому що український опір російській агресії і поразка агресора є однією з головних гарантій безпеки всієї Європи.

З польськими демократами нас об’єднує розуміння екзистенційної загрози імперської Росії, необхідності захищати Європу, демократію, свободу та верховенство права.

З українського боку до цього додається надія на польську підтримку нашої європейської інтеграції. Проте останнє десятиліття, а особливо нинішня криза, показали, наскільки глибоко нас може розділяти історія. Дехто з польських політиків і експертів пропонує «винести історію за дужки». На жаль, це вже неможливо.

Минуле стало сьогоденням

Я вважаю великою стратегічною помилкою відхід від формули «прощаємо і просимо пробачення», яка визначала українсько-польське примирення протягом багатьох років після відновлення незалежності України. Відмова від цієї формули зробила минуле частиною сучасної політики.

Республіка Польща встановила 11 липня державний день пам’яті поляків – жертв насильства, вчиненого українськими націоналістичними формуваннями. Історична пам’ять таким чином стала частиною чинного законодавства і сучасної політики.

Польські законодавчі та політичні дискусії дедалі частіше торкаються української національної символіки, ОУН, УПА та діячів українського визвольного руху.

Водночас в Україні існує власна правова й суспільна традиція вшанування людей, які боролися за українську незалежність. У 2015 році Україна законодавчо визнала учасників ОУН і УПА борцями за незалежність України у ХХ столітті.

Для значної частини українців вшанування діячів визвольного руху є абсолютно природним елементом державної пам’яті, який існував ще з кінця радянської доби. Українські рішення щодо назв вулиць, пам’ятників чи перепоховань водночас регулярно викликають гостру реакцію в Польщі.

У польському публічному просторі тривають суперечки щодо кількості польських жертв українсько-польського конфлікту. Називаються різні цифри – від десятків тисяч до понад ста тисяч загиблих. В Україні відновлено пошукові роботи, встановлюються місця поховань польських жертв і проводяться ексгумації. До цих процесів прикута величезна суспільна увага обох країн.

А історичні питання вже стали інструментом внутрішньополітичної боротьби і, без сумніву, залишатимуться ним у наступних виборчих кампаніях. Отже, історію ми вже не зможемо винести за дужки. А тому повинні навчитися з нею жити.

Історію не можна вивести за дужки: п’ять принципів

Я пропоную п’ять принципів, якими, на мою думку, повинні керуватися Україна і Польща.

Перший принцип. Мертві мають право на ім’я і могилу. Право на пошук, ексгумацію та гідне поховання жертв українсько-польського протистояння не може заперечувати жодна зі сторін.

Не може існувати політичних причин, через які родина не має права дізнатися, де похована близька їй людина. Пошуки, ексгумації, ідентифікація та перепоховання мають відбуватися відповідно до законів обох держав, наукових стандартів і релігійних традицій.

Другий принцип. Кожна нація має право на власну історичну пам’ять – але це право має бути взаємним. Польща має право критично оцінювати українських історичних діячів і формулювати власне бачення минулого.

Але це не може означати права ігнорувати злочини, скоєні поляками проти українців, і пам’ять про тисячі українських жертв. Так само Україна має право на власну оцінку своїх історичних постатей.

Водночас ми повинні бути готові чесно говорити і про темні сторони діяльності людей, яких вважаємо героями. Але робити це маємо не у рамках радянських і російських пропагандистських міфів, створених для дискредитації та дегуманізації всіх, хто боровся за незалежність України. Нам потрібен власний, сучасний, науковий і чесний погляд на минуле.

Третій принцип. Ми повинні пам’ятати не лише про конфлікти, а й про союзи. Сьогодні суперечки про минуле майже витіснили пам’ять про ті моменти, коли українці і поляки боролися разом.

Один із найважливіших прикладів – 1920 рік, Варшавська угода між Українською Народною Республікою та Польщею, союз Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського та участь українських військових у війні проти більшовицької Росії. Ми не повинні пам’ятати лише про те, коли українці і поляки вбивали одне одного. Ми зобов’язані пам’ятати і про те, коли разом боролися проти спільного ворога.

Четвертий принцип. Українська історична пам’ять має бути частиною європейської історичної пам’яті. Росія представила своє вторгнення в Україну як нібито боротьбу з «нацизмом» і «бандерівщиною». Українці блискуче зруйнували цю пропагандистську конструкцію.

Самоіронічні означення на кшталт «бандеро-москаль» або «жидо-бандерівець» стали способом висміяти російську пропаганду і показати, що сучасні українці є політичною нацією, яку Кремлю не вдалося розділити за етнічною, мовною чи релігійною ознакою.

Але наша інтеграція до європейського історичного простору потребує ще одного кроку. Ми повинні показати не лише героїзм української боротьби за свободу, а й місце України в історії Європи.

Нагадувати про роль сталінського Радянського Союзу в початку Другої світової війни. Про спільний поділ Польщі нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. Про історичне коріння сучасних російських закликів знову ділити Україну між сусідніми державами. Українська історія – це частина європейської історії.

П’ятий принцип. Потрібно повернутися до формули «прощаємо і просимо пробачення». Ця формула стала основою великих європейських примирень, насамперед польсько-німецького.

Але для її відновлення між українцями і поляками потрібно змінити сам центр історичної дискусії. Перенести увагу з героїв – на жертв. З політичних суперечок – на людські імена. З конкуренції національних правд – на гідність конкретної людини.

Меморіал пам’яті жертв

Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск оголосив про намір створити у Варшаві мур пам’яті з іменами польських жертв українсько-польського протистояння. Йдеться про десятки тисяч людей, і точне встановлення їхніх імен потребує величезної подальшої роботи істориків. Україна має чим доповнити цю ініціативу.

В Українському католицькому університеті вже багато років ведеться робота над встановленням імен жертв українсько-польського протистояння 1939–1947 років. Історики збирають інформацію про українських і польських загиблих, звіряють джерела, відновлюють долі конкретних людей.

На мою думку, настав час запропонувати польській стороні спільне спорудження в Україні Меморіалу пам’яті жертв українсько-польського протистояння з поіменним переліком загиблих. Саме в Україні.

Тому що саме на українській землі спочивають останки великої частини польських та українських жертв цього протистояння, а також представників інших національностей.

Це не повинен бути меморіал української правди проти польської. І не польської правди проти української. Це повинен бути передусім Меморіал людей. Місце, де поруч стоятимуть імена невинно вбитих поляків і невинно вбитих українців. Де не буде змагання цифр. Не буде передвиборчої кон’юнктури. Не буде спроб використати мертвих у сучасній політичній боротьбі.

Імена повинні встановлювати історики. Факти – перевіряти науковці. Ексгумації мають проводитися з повагою до законів, релігійних традицій і гідності померлих. А завдання політиків – створити умови, за яких ця робота стане можливою.

Переконаний, що така ініціатива здатна отримати підтримку громадянського суспільства, церков, істориків, політиків та органів влади обох держав. Вона могла б стати доказом нашої спроможності не забути трагічне минуле, але подолати його.

Ми не змінимо історію. Ми, напевно, ніколи не домовимося про однакову оцінку всіх її постатей. І не повинні вимагати цього одне від одного. Але ми можемо домовитися про значно важливіше.

Кожна жертва має право на ім’я. Кожна родина – на пам’ять. А наші народи – на майбутнє. Спільний Меморіал пам’яті жертв міг би стати першим великим кроком до нового українсько-польського примирення. Примирення, яке сьогодні потрібне не лише Україні і Польщі. Воно потрібне Європі.