Як зберегти людський капітал у період війни

Чи часто ми задумуємось про стабільність? Буденність і затяжна війна змінила саме розуміння стабільності, в тому числі і на ринку праці. У мирний час її зазвичай оцінюють за рівнем безробіття, кількістю робочих місць і динамікою заробітної плати, однак під час війни цього недостатньо.

Сьогодні стабільність означає здатність країни зберігати працездатне населення і забезпечувати економіку працівниками необхідної кваліфікації; повертати до зайнятості ветеранів, внутрішньо переміщених осіб і людей з інвалідністю. Не менш важливим є підтримувати реальні доходи громадян і не допустити подальшої втрати молоді та кваліфікованих кадрів, а також створювати умови для повернення українців з-за кордону.

Дані ринку праці за сім місяців 2026 року демонструють деякі зовнішні ознаки стабілізації. В цілому кількість зареєстрованих безробітних скорочується, працевлаштування через Державну службу зайнятості зростає, а середня заробітна плата підвищується значно швидше за споживчі ціни.

Але за цією позитивною статистикою приховується інша реальність – трудових ресурсів в Україні стає менше, кваліфікація працівників дедалі частіше не відповідає потребам роботодавців, а зростання зарплат значною мірою є наслідком дефіциту кадрів, а не лише підвищення продуктивності праці. Тому нинішня ситуація – це не повноцінне відновлення ринку праці, а його вимушене пристосування до скорочення людського потенціалу.

Менше безробітних не завжди означає більше зайнятих

У січні-липні 2026 року послугами Державної служби зайнятості скористалися 432,8 тис. осіб проти 395,9 тис. за аналогічний період 2025 року. Статус зареєстрованого безробітного мали 242 тис. осіб, що дещо менше за минулорічні 248,9 тис. Водночас через службу зайнятості було працевлаштовано 181,2 тис. осіб проти 153,2 тис. роком раніше – приблизно на 18% більше.

На перший погляд, це позитивний тренд, проте зниження зареєстрованого безробіття не можна автоматично трактувати як результат створення достатньої кількості робочих місць. Однак скорочення кількості зареєстрованих безробітних упродовж 2023 - першої половини 2026 року значною мірою пов’язане з міграцією, мобілізацією та демографічним скороченням працездатного населення. Іншими словами, частина людей зникає зі статистики не тому, що отримала роботу, а тому, що виїхала, була мобілізована, втратила можливість працювати або взагалі перестала звертатися до державної служби зайнятості.

Це принципова відмінність. Україна має справу вже не лише з проблемою безробіття, а з дефіцитом пропозиції праці. Саме нестача людського капіталу через міграційні та мобілізаційні процеси в моніторингу визначена серед ключових ризиків для подальшого економічного розвитку.

Отже, головним індикатором стану ринку праці має бути не тільки кількість офіційно зареєстрованих безробітних. Уряд повинен оцінювати реальну чисельність економічно активного населення, кількість доступних працівників за професіями, регіональну мобільність, масштаби прихованого безробіття та фактичну участь різних груп населення у трудовій діяльності.

Міграційна стабілізація ще не означає повернення людей

Станом на 30 червня 2026 року у світі було зафіксовано 5,687 млн біженців з України, не враховуючи дані щодо Росії. В Європі перебували 5,159 млн українців, а в країнах ЄС станом на кінець травня – 4,48 млн. Порівняно з відповідним періодом 2025 року кількість українських біженців у країнах ЄС навіть дещо збільшилася. Ці дані свідчать про певну стабілізацію міграційних потоків, але не про початок масового повернення.

Чим довше українці перебувають за кордоном, тим глибше вони інтегруються у місцеві ринки праці, освітні системи та соціальне середовище. Діти навчаються у школах і університетах, дорослі отримують роботу, родини орендують або купують житло. Відповідно, самих закликів повернутися буде недостатньо.

Повернення відбуватиметься лише тоді, коли люди бачитимуть в Україні не тільки патріотичний обов’язок, а й зрозумілу життєву перспективу: безпеку, роботу, житло, освіту для дітей, медичне забезпечення та передбачуваний дохід. Можливо потрібна буде навіть амністія для тих, хто виїхав нелегально чи не повернувся в певний час. Без такого середовища міграційна стабілізація може перетворитися на довгострокове закріплення мільйонів українців за межами країни.

Чому роботодавці й працівники не знаходять одне одного

Станом на 1 серпня 2026 року найбільша кількість вакансій, зареєстрованих у Державній службі зайнятості, припадала на переробну промисловість - 13,2 тис.; оптову та роздрібну торгівлю – 10,7 тис.; освіту – 7,1 тис. Водночас серед зареєстрованих шукачів роботи найбільше людей було у сфері торгівлі – 24 тис., державного управління та оборони – 22,3 тис., переробної промисловості – 14,1 тис. осіб.

Показово, що переробна промисловість і торгівля одночасно входять до числа лідерів і за кількістю вакансій, і за кількістю шукачів роботи. Це означає, що проблема полягає не тільки у фізичній відсутності працівників. Роботодавці та потенційні працівники часто не можуть домовитися через невідповідність професійної кваліфікації; недостатній рівень запропонованої оплати; територіальну віддаленість робочого місця; неприйнятні умови праці; відсутність житла, транспорту або соціальної інфраструктури; різні очікування роботодавця і працівника.

Працедавці пояснюють одночасну наявність вакансій і шукачів роботи у тих самих видах діяльності невідповідністю кваліфікацій та розривом між зарплатою, яку пропонує бізнес, і доходом, на який розраховують працівники. Це класична структурна проблема і її неможливо вирішити простим збільшенням кількості вакансій або проведенням коротких курсів без участі роботодавців.

Зарплати зростають, але в кого?

У першому півріччі 2026 року середньомісячна заробітна плата становила 30 161 грн проти 24 572 грн за відповідний період 2025 року. Номінальне зростання досягло 22,7%. За розрахунками Мінекономіки, у реальному вимірі заробітна плата збільшилася на 13,9%. Це один із найсильніших позитивних сигналів для внутрішнього попиту. Зростання реальних доходів підтримує споживання, торгівлю та сектор послуг. Однак середній показник не відображає становища більшості працівників.

По-перше, офіційна статистика охоплює юридичних осіб та їхні відокремлені підрозділи з кількістю найманих працівників десять і більше. Малий бізнес, мікропідприємства, частина самозайнятих і неформальна зайнятість представлені неповно. Крім того, при обчисленні середньої заробітної плати не враховується грошове забезпечення військовослужбовців.

По-друге, середня зарплата суттєво підвищується за рахунок найбільш оплачуваних секторів. У першому півріччі 2026 року найвищі зарплати були в інформації та телекомунікаціях – 79 046 грн, фінансовій і страховій діяльності – 62 767 грн, професійній, науковій та технічній діяльності – 38 500 грн. Зарплата в інформаційно-телекомунікаційному секторі перевищувала середню по країні приблизно у 2,6 раза, у фінансовому секторі – більш ніж удвічі. Така диференціація підсилює перетікання працівників із соціальної сфери, освіти, промисловості та регіонального малого бізнесу до більш оплачуваних видів діяльності або за кордон.

По-третє, нинішнє підвищення заробітної плати частково є не результатом підвищення продуктивності, а вимушеною реакцією роботодавців на нестачу персоналу. Бізнес змушений конкурувати за обмежену кількість працівників, підвищувати зарплати та переманювати фахівців один в одного. Це підтримує доходи зайнятих, але одночасно збільшує собівартість продукції та послуг. Без модернізації виробництва і зростання продуктивності такий процес може посилювати інфляційний тиск.

Розрив між зарплатою, яку пропонують, і зарплатою, яку очікують

За даними Work.ua, станом на 11 серпня 2026 року середня зарплата у вакансіях становила 30 230 грн, а середній рівень зарплатних очікувань у резюме – 33 432 грн. Розрив становив близько 3,2 тис. грн, або понад 10% від середньої запропонованої зарплати. Кількість активних вакансій за рік зросла на 4,1% – до 101,9 тис., тоді як кількість резюме збільшилася на 11,2% – до 5,48 млн. Водночас ці два показники не можна механічно порівнювати: вакансії відображають активні пропозиції на конкретну дату, а кількість резюме є накопиченою базою кандидатів. Отже, Україні бракує не просто робочої сили, а працівників із потрібними навичками, у потрібному місці та за умов, на які вони готові погодитися.

Чинні програми: правильні інструменти, але недостатній масштаб

Уряд уже використовує низку програм підтримки зайнятості. У 2026 році станом на 9 серпня було ухвалено 4185 рішень про компенсацію роботодавцям витрат на оплату праці за працевлаштування 8714 внутрішньо переміщених осіб. Обсяг профінансованих виплат становив 250,7 млн грн. За програмою компенсації облаштування робочих місць для людей з інвалідністю від початку її дії було ухвалено 4696 рішень і профінансовано 340,6 млн грн.

У квітні 2026 року запроваджено програму «Точка опори», яка компенсує частину зарплати та єдиного соціального внеску роботодавцям, діяльність яких постраждала внаслідок війни. Однак станом на 9 серпня було ухвалено лише сім рішень щодо 529 працівників на загальну суму 12,1 млн грн. Підтримка підприємництва також сприяє створенню робочих місць. У 2026 році схвалено 6886 мікрогрантів на 2,242 млрд грн і 844 гранти для ветеранського бізнесу на 397 млн грн. Для підприємств переробної промисловості схвалено 192 гранти на 1,058 млрд грн, але фактично профінансовано лише 106 грантів на 597 млн грн.

Ці програми потрібні, однак проблема полягає в їхній фрагментарності, складності процедур і недостатній швидкості фінансування. Уряд часто звітує про кількість позитивних рішень, але для ринку праці важливішими є інші показники – скільки коштів реально виплачено; нових робочих місць фактично створено – з них збереглися через шість або дванадцять місяців; якою є продуктивність і зарплата на цих робочих місцях і чи відбулося професійне зростання працівників.

Головна загроза – втрата здатності економіки до відтворення

Людський капітал – це не лише кількість працюючих. Це здоров’я, освіта, професійні навички, мотивація, мобільність, здатність освоювати нові технології та передавати знання наступним поколінням. Якщо нинішні тенденції не змінити, дефіцит кадрів стане не тимчасовою воєнною проблемою, а довготривалим обмеженням економічного зростання. Підприємства можуть мати замовлення, обладнання, кредити та доступ до ринків, але без інженерів, технологів, робітників, учителів, лікарів і науковців вони не зможуть розвиватися.

Що має зробити Уряд

Наведені нижче кроки є пропозиціями, що випливають із зафіксованих в країні дисбалансів ринку праці.

• Сформувати Національний баланс людського капіталу

До кінця 2026 року Уряд має створити єдину систему оцінки наявних трудових ресурсів. Вона повинна показувати в розрізі регіонів і професій кількість реально зайнятих; чисельність доступної робочої сили; потребу підприємств у працівниках; рівень і структуру оплати праці; дефіцит професійних навичок; кількість ВПО, ветеранів і людей з інвалідністю, які можуть працювати; масштаби зовнішньої трудової міграції; прогноз потреби у кадрах на три-п’ять років. Потрібно об’єднати з дотриманням вимог захисту персональних даних інформацію Державної служби зайнятості, Державної податкової служби, Пенсійного фонду, системи освіти та державних реєстрів. Уряд не може управляти людським капіталом, якщо він не знає його реального обсягу та структури.

• Перетворити службу зайнятості на службу розвитку навичок

Нинішня модель переважно реєструє безробіття та адмініструє виплати. Нова модель повинна працювати з професійним профілем людини. Для кожного шукача роботи необхідно формувати цифровий паспорт компетенцій, який міститиме зокрема дані про освіту; трудовий досвід; підтверджені практичні навички; результати тестування; потребу у перепідготовці; можливість територіальної або дистанційної зайнятості. Фінансування служби зайнятості та навчальних центрів слід прив’язати не до кількості проведених курсів, а до результату – працевлаштування людини та збереження нею роботи щонайменше протягом шести місяців.

• Запустити державне замовлення на критично необхідні професії

Підготовка кадрів має здійснюватися не за інерцією освітньої системи, а на основі реальних замовлень економіки. Пріоритетними мають стати професії для переробної промисловості; оборонного виробництва; енергетики; будівництва та відновлення; транспорту і логістики; медицини та реабілітації; освіти; цифрової економіки. Професійно-технічні заклади, коледжі, університети й роботодавці повинні укладати спільні контракти на підготовку конкретної кількості працівників. Для дорослих необхідні короткі модульні програми тривалістю від трьох до шести місяців із максимальною часткою практичного навчання на підприємствах.

• Компенсувати не безробіття, а створення і збереження роботи

Держава повинна поступово переносити акцент із пасивних виплат на підтримку продуктивної зайнятості. Доцільно запровадити тимчасове співфінансування зарплати або єдиного соціального внеску для роботодавців, які створюють нові офіційні робочі місця; працевлаштовують ВПО, ветеранів, людей з інвалідністю або осіб старшого віку; забезпечують професійне навчання; гарантують збереження робочого місця після завершення державної підтримки; виплачують заробітну плату не нижче визначеного для відповідної професії та регіону рівня. Така допомога повинна бути обмеженою у часі та надаватися лише за чистого збільшення зайнятості, щоб не фінансувати працівників, яких підприємство найняло б і без державної підтримки.

• Масштабувати повернення ветеранів і людей з інвалідністю до праці

Реінтеграція ветеранів не може зводитися лише до гранту на відкриття власної справи. Потрібна єдина система, яка поєднує медичну і психологічну реабілітацію; оцінку професійних компетенцій; визнання навичок, здобутих під час військової служби; перепідготовку; облаштування робочого місця; супровід працівника і роботодавця; доступ до житла та транспортної інфраструктури. Кожен ветеран або людина з інвалідністю повинні мати персонального консультанта, який супроводжуватиме повернення до роботи, а не лише оформлення допомоги. Програму компенсації облаштування робочих місць потрібно максимально спростити та розширити на адаптацію виробничих процесів, програмного забезпечення, транспорту і дистанційної роботи.

• Створити реалістичну політику повернення українців

Повернення українців з-за кордону не можна будувати на моральному тиску. Держава має запропонувати конкретний пакет гарантовану пропозицію роботи ще до повернення; швидке підтвердження кваліфікацій, отриманих за кордоном; компенсацію частини витрат на оренду житла в разі переїзду до регіону, де є вакансія; доступ до дитячих садків і шкіл; програми пільгового житлового кредитування; підтримку започаткування бізнесу; медичне страхування на перехідний період; можливість дистанційної та циркулярної зайнятості. Повернення має бути добровільним і економічно обґрунтованим. Людина повинна бачити в Україні не лише ризики, а й кращі можливості професійної реалізації.

• Підтримати трудову мобільність усередині країни та змінити підхід до оплати праці у критично важливих секторах

Частина вакансій не заповнюється не через відсутність людей, а через те, що працівники живуть в інших регіонах. Тому політика зайнятості повинна включати компенсацію переїзду; тимчасове службове житло; пільгову оренду; транспорт для працівників; будівництво гуртожитків біля індустріальних парків; доступні дитячі садки; програми зайнятості для членів родини працівника. Житло, транспорт і догляд за дітьми мають розглядатися не лише як соціальна політика, а як інфраструктура ринку праці.

Підвищення середньої зарплати не вирішує проблеми, якщо окремі життєво важливі сектори втрачають працівників. У бюджетній сфері необхідно перейти від механічної індексації до цільового коригування зарплат у професіях, де існує підтверджений кадровий дефіцит. Водночас підвищення зарплат має супроводжуватися переглядом системи управління, нормування праці, цифровізацією та підвищенням продуктивності. Інакше збільшення фонду оплати праці лише посилюватиме бюджетний та інфляційний тиск.

• Забезпечити реальне фінансування вже схвалених програм

Розрив між затвердженням і фактичним фінансуванням грантів для переробної промисловості свідчить про системну проблему виконання урядових рішень. Потрібно встановити граничний строк між ухваленням рішення і виплатою коштів.  Держава повинна звітувати не про обіцяні гранти, а про реально створену економічну активність.

• Зробити здоров’я частиною економічної політики

Війна різко збільшує кількість людей із фізичними травмами, хронічними захворюваннями, психологічним виснаженням і посттравматичними розладами. Без розвитку реабілітації та охорони здоров’я формально працездатна людина може фактично бути виключена з ринку праці. Видатки на здоров’я та реабілітацію це не лише соціальні витрати. Це інвестиції у відновлення економічної активності.

Якою має бути нова політика людського капіталу

Україні необхідно перейти від політики обліку безробітних до політики управління дефіцитним людським ресурсом. Уряд повинен оцінювати успіх не за скороченням кількості людей, зареєстрованих у службі зайнятості, а за іншими показниками, зокрема – зростанням рівня зайнятості; збільшенням продуктивності праці; скороченням тривалості незаповнених вакансій; підвищенням частки працівників, які пройшли перепідготовку; поверненням ветеранів та ВПО до економічної активності; зменшенням вимушеної трудової міграції; поступовим поверненням українців з-за кордону; зростанням реальної, а не лише номінальної заробітної плати.

У підсумку – Людський капітал має стати окремим розділом кожної державної програми відновлення, індустріалізації, енергетичної модернізації та регіонального розвитку. Не можна будувати завод, індустріальний парк чи логістичний центр без відповіді на питання, хто там працюватиме, де ці люди житимуть, де навчатимуться їхні діти та як працівники добиратимуться до робочих місць.

Ринок праці України у 2026 році демонструє суперечливу стабільність. Офіційне безробіття зменшується, працевлаштування через державну службу зайнятості зростає, а заробітна плата підвищується. Але одночасно скорочується доступна робоча сила, мільйони українців залишаються за кордоном, роботодавці не можуть знайти працівників потрібної кваліфікації, а працівники – роботу з прийнятними умовами й оплатою. Зростання середньої зарплати не повинно створювати ілюзію, що проблему вирішено. Значною мірою це ціна дефіциту кадрів. Якщо підвищення оплати не супроводжуватиметься зростанням продуктивності, модернізацією виробництва та розвитком професійних навичок, воно трансформуватиметься у вищі витрати бізнесу та ціни для споживачів.

Головним завданням Уряду має стати не просто збереження поточного рівня зайнятості. Необхідно зупинити руйнування людського потенціалу, повернути до економічної діяльності тих, хто може працювати, створити умови для повернення українців і забезпечити підготовку кадрів для нової структури економіки. Під час війни людський капітал є таким самим стратегічним ресурсом, як фінанси, енергетика, технології та зброя. І на відміну від обладнання чи інфраструктури, його неможливо швидко відновити після втрати. Саме тому політика збереження людей має стати центральною складовою економічної політики держави.