Михалюк стала абсолютною переможницею Чемпіонату Європи з важкої атлетики U-15

Петру Олексійовичу пощастило і не пощастило одночасно. Пощастило, тому що він був першим українським міністром, який взяв участь у засіданні Комісія Україна-НАТО у її підвищеному рік тому статусі, а також першим міністром закордонних справ України, кому довелось брати участь в оцінці дебютної Річної національної програми (РНП), яку я зазвичай називаю ПДЧ-замінником. А в зв\'язку з тим, що Комісія Україна-НАТО взагалі відкривала традиційну грудневу НАТО-міністерку, і іншого відео для вечірніх новин у європейських каналів просто не було, обличчя Петра Олексійовича поруч з генсеком НАТО Расмуссеном супроводжувало не один телесюжет про початок зустрічі міністрів закордонних справ як такої. Хоча голос за кадром розповідав про Афганістан та про те, хто скільки військ готовий туди направити, але зовсім не про Україну.

Не пощастило ж українському міністру тому, що він опинився в Альянсі, коли байдужість до України побила чи не всі можливі рекорди. Так, був період відносин під кодовою назвою «французький алфавіт», але Україна викликала у натівських стінах хоча б ЯКІСЬ емоції. Тепер – хіба що не надто оригінальні жарти брюссельських бюрократів про те, чи приїде український міністр до Брюсселя з цукерками, чи без.

Такими «цукерками», враховуючи ключовий пріоритет нинішньої зустрічі – Афганістан, могло б стати рішення України суттєво збільшити свою присутність в цій країні. Як це, зробила, скажімо, Грузія: її рішення заслати туди у наступному році 900 своїх вояків, що лише на 100 менше, аніж в країни-члена НАТО Італіі, забезпечило Тбілісі шквал позитивних відгуків із вуст представників Альянсу. Україна наразі вирішила обмежитись рішенням РНБО від 20 листопада й планує збільшити своє представництво там із 10 до 30 осіб. Причому, публічно ці цифри ніде не фігурують: українські полісімейкери, здається, врахували пораду, яку в минулому році під часу розмови з Віктором Ющенком дав, за моєю інформацією, Джордж Буш. Вона зводилась до того, що не варто називати цифру української присутності в Афганістані, краще заявляти, що Україна збільшила свій миротворчий контингент в два чи три рази.

На фоні тієї розчарованості Україною, яку лише підсилювала відсутність на КУНі Хілларі Клінтон (через сьогоднішню зустріч з котрою в Брюсселі відмінила свій візит до Києва і нова шефиня єесівської дипломатії – баронесса Ештон), заяви про позитивне виконання Києвом першої Річної національної програми, котрі озвучували і український міністр, і генсек Расмуссен – виглядали дешевим заохочувальним призом. Особливо, коли мова заходила про запрошення на нинішній зустрічі міністрів закордонних справ Чорногорії та Боснії і Герцеговини до виконання пресловутого ПДЧ (БіГ попросила План дій щодо членства лише на початку жовтня цього року, а Чорногорія – минулої осені). Після минулорічного Бухарестського саміту ваша покірна слуга в одному зі своїх «Щоденників євроатлантиста» допускала, що Україна може виявитись по дорозі в НАТО не лише в одному кошику з Грузією, але й з Чорногорією та Боснією і Герцеговиною. Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що для цих країн українсько-грузинський кошик може виявитись затісним, і їхні прапори замайорять на подвір\'ї штаб-квартири Альянсу значно раніше. Деякі акредитовані при НАТО акули пера і численні натівські бюрократи, котрі розгулюють штаб-квартирою Альянсу, не раз намагались спровокувати мене вчора на гнівну реакцію з приводу того, що Україні відмовили в ПДЧ, а Чорногорії можуть запросто дати. Мовляв, як вам такі подвійні стандарти? Довелось відповідати на це питання і Петру Порошенку. ПДЧ – необов\'язкова умова для вступу в НАТО і не треба переоцінювати цей механізм, – приблизно так відреагував він на питання журналістки з EUobserver.

Загалом, було цікаво спостерігати, як Петро Порошенко в ролі міністра чи не вперше публічно вимовив слово «НАТО». У контексті майбутнього членства України в ньому, звісно ж. Хоча, подейкують, ще зовсім недавно міністр жартував, що «видавлює з себе раба потрохи» і замість слова «НАТО» надає перевагу терміну «трансатлантична інтеграція».

У бельгійську столицю Порошенко приїхав не тільки з не зовсім звичним для нього євроатлантичним лексиконом, але й з пропозиціями до Стратегічної концепції НАТО, яка наразі готується. Ці пропозиції міністр передав генсеку Рассмусену. І хоча публічно Порошенко відмовився коментувати, про що йдеться, однак, за моєю інформацією, вони зводяться до кількох речей. Назву кілька з них. По-перше, щоб в новій концепції була підтверджена політика відкритих дверей Альянсу. По-друге, щоб фігурував у ній пункт про те, що жодна країна-не член Альянсу не має права вето на приєднання інших держав до НАТО. По-третє, щоб була якимось чином відображена у концепції повага до територіальної цілісності країн та непорушності їх кордонів. По-четверте, щоб у майбутньому документі був чітко прописаний механізм консультацій України з НАТО у випадку загрози на її адресу.

Деякі міністри НАТО, натомість, під час КУНу втішались тим, що питання НАТО в Україні перестало бути розмінною монетою в політичних іграх, і ніхто з політичних партій його не виносить на свої прапори. Хоча, можливо, вся справа у тому, що НАТО українські полісімейкери не крутять, як циган сонцем, лише тому, що перспектива реальної інтеграції знову не є актуальною для Києва? У цьому контексті українським євроатлантистам явно сподобався би оптимізм Петра Олексійовича, котрий у стінах штаб-квартири говорив про те, що в тому, що стосується членства, м\'яч цілковито знаходиться на українському боці, і реформи, які необхідні для членства, можна при бажанні виконати за рік-два.

Те, що офіційно не сподобалось в українських потугах навколо РНП міністрам закордонних справ НАТО в першу чергу – це недостатнє фінансування Україною реформ в збройних силах, що українці, звісно, успішно списують на економічну кризу. Класика євроатлантичного жанру в українському виконанні, яку, до речі, буде можливість виправити у наступному році: благо, за день до КУНу уряд затвердив Річну національну програму вже на 2010 рік...