Що таке мельхіор і чому столові прибори з нього колись були такими популярними

У багатьох удома досі зберігаються важкі ложки та виделки з візерунковими ручками, які заведено називати мельхіоровими. Колись такі набори вважалися майже обов’язковим атрибутом святкового столу, їх дарували на весілля, берегли в окремих коробках і діставали перед приходом гостей.

З роками прибори могли потемніти, але після чищення знову набували характерного сріблястого блиску. Тому сьогодні, знайшовши бабусину коробку з ложками, легко замислитися — а чи не срібло це?

Насправді мельхіор і срібло — різні матеріали. До того ж частина приборів, які в побуті називають мельхіоровими, виготовлена з іншого схожого сплаву — нейзильберу.

Що таке мельхіор

Мельхіор — не окремий метал, а сплав на основі міді та нікелю. У різних марках до нього можуть входити й невеликі кількості інших елементів.

Нікель змінює властивості та зовнішній вигляд міді, сплав стає світлим, сріблястим. Мідно-нікелеві сплави цінують за міцність, пластичність і хорошу корозійну стійкість. Саме через останню властивість вони знайшли застосування не лише в побутових виробах, а й, наприклад, в обладнанні, що контактує з морською водою.

Для столових приборів використовувався, зокрема, мельхіор марки МН19. У радянському ГОСТ 24320-80 він прямо зазначений серед матеріалів для виготовлення посуду та столових приборів.

Чому мельхіорові прибори були такими популярними

Причина досить практична, вони дозволяли отримати красивий «срібний» сервіз без вартості справжнього срібла.

Мельхіор міцний, добре піддається обробці та поліруванню. З нього можна було виготовляти ложки, виделки, лопатки, щипці та інші предмети зі складним рельєфним декором.

Для повсякденного посуду це було дуже зручно. Прибори мали ошатний вигляд, але при цьому були розраховані на тривале використання.

Радянський ГОСТ, що діяв із початку 1980-х, регламентував посуд і столові прибори з мельхіору та нейзильберу зі срібним або золотим покриттям. Тож зовнішня схожість старих приборів зі сріблом зовсім не випадкова: деякі з них справді мали на поверхні шар срібла.

Чому «мельхіорова ложка» може виявитися нейзильберовою

У побуті словом «мельхіор» часто називають майже всі старі сріблясті прибори з недорогоцінних сплавів. Але поряд із мельхіором широко використовувався нейзильбер. Їхній склад відрізняється. Мельхіор — це насамперед мідь і нікель. Нейзильбер містить мідь, нікель і цинк. Це підтверджують і стандарти на столові прибори, поряд із мельхіором МН19 у них зазначений нейзильбер МНЦ 15-20.

Тому стара «мельхіорова» ложка з бабусиної шафи цілком може виявитися нейзильберовою та ще й посрібленою.

Сам по собі мельхіор срібла не містить. Однак мельхіоровий виріб може бути посрібленим — тобто мати тонкий шар справжнього срібла на поверхні. Через це й виникає плутанина. Зовні добре збережену посріблену ложку буває складно відрізнити від срібної лише за кольором і блиском.

Срібний прибор має цінність уже через вміст дорогоцінного металу. Чисте срібло досить м’яке, тому для предметів, якими регулярно користуються, його сплавляють з іншими металами, отримуючи міцніший матеріал. У мельхіорового або нейзильберового виробу ціна більше залежить від виробника, віку, стану, рідкісності та якості декоративного оформлення.

Але, оцінюючи стару річ, не варто орієнтуватися лише на одну цифру, системи клейм відрізнялися залежно від країни, виробника та часу виготовлення.

Як відрізнити мельхіор від срібла

Найкраще починати не з домашніх тестів, а з клейма на зворотному боці ложки чи виделки. Воно може вказувати на пробу дорогоцінного металу, склад сплаву, виробника або спосіб покриття.

На західних старих приборах, наприклад, зустрічається маркування EPNS — Electroplated Nickel Silver. Воно означає, що основа з nickel silver, тобто мідно-нікелево-цинкового сплаву, покрита сріблом електролітичним способом. Це посріблений виріб, а не предмет із суцільного срібла. Музей Victoria в Австралії, наприклад, має у своїй колекції ложку початку XX століття з клеймом «EPNS A1» і саме так описує її матеріал.

На старих приборах радянського виробництва можна зустріти інші позначення. Тому найнадійніший шлях — прочитати клеймо повністю, встановити виробника та період виготовлення і лише після цього робити висновок про матеріал.

А ось дряпати стару ложку, надпилювати її або перевіряти агресивними кислотами не варто. Особливо якщо предмет посріблений, такими експериментами легко пошкодити тонке покриття.

Чому старі мельхіорові прибори темніють

Потемніла ложка — ще не доказ того, що вона срібна. Особливо це стосується посріблених приборів. Срібло на їхній поверхні з часом може тьмяніти й покриватися темним нальотом. Після чищення блиск повертається, і зовні прибор знову може нагадувати срібний.

У дуже старих посріблених виробів варто подивитися на найбільш потерті місця — виступи орнаменту, краї ручок, зворотний бік. Якщо срібне покриття частково стерлося, під ним може бути помітна основа іншого відтінку.

Саме з цієї причини старі прибори не варто чистити жорсткими абразивами. Разом із нальотом можна поступово стерти й декоративне срібне покриття.

Чи цінуються старі мельхіорові прибори сьогодні

Старий мельхіор не варто оцінювати за принципом «не срібло — значить, нічого не коштує». Сам метал не має такої вартості, як срібло, проте вінтажний набір може бути цікавим колекціонерам. Значення мають виробник, рік випуску, малюнок, комплектність, стан і збереженість покриття.

Є й інша причина не поспішати позбуватися старих ложок і виделок. Мода на вінтажне сервірування повернула інтерес до масивних приборів із рельєфними ручками, старих підсклянників, щипців і лопаток для десертів. Тому, якщо вдома залишилася коробка «бабусиного мельхіору», спочатку уважно роздивіться клейма. За звичною назвою може ховатися справжній мельхіор, нейзильбер із посрібленням або навіть срібний виріб. І саме маркування допоможе розібратися в цьому значно надійніше, ніж колір, вага чи блиск старої ложки.