Загинули сотні тисяч: як ЗМІ у Руанді стали зброєю геноциду, перетворивши сусідів на вбивць

За 100 днів було жорстоко вбито понад 800 тисяч людей, і значну роль у цьому злочині відіграло місцеве радіо. 24 Канал розповість про все трохи докладніше.

Колоніальний спадок та штучна ненависть: чому у Руанді стався розкол?

Світ здригнувся від масштабів і швидкості різанини у Руанді 1994 року. У крові потонули сотні тисяч людей – переважно представників етнічної меншини тутсі, а також поміркованих хуту. Та окрім кількості жертв особливо вражає інструмент, який перетворив звичайних селян, вчителів та лікарів – буквально сусідів – на безжальних катів. Цим інструментом стало радіо.

Щоб зрозуміти, як медіа змогли спровокувати такий безпрецедентний рівень насильства, необхідно зазирнути в історичний контекст. Розкол між хуту та тутсі не був споконвічною кривавою ворожнечею – протягом століть ці групи жили разом, розмовляли однією мовою (кіньяруанда), мали спільну культуру та релігію. Межа між ними була радше соціальною – тутсі традиційно займалися худобою, тоді як хуту переважно землеробством. Перехід з однієї групи в іншу був цілком можливим, тільки-от елітою вважали саме тутсі.

Усе змінилося з появою європейських колонізаторів. Бельгійська адміністрація, спираючись на псевдонаукові расові теорії початку XX століття, вирішила інституціоналізувати цю різницю. Вони вимірювали черепи, носи та зріст місцевих, штучно закріплюючи статус тутсі як "вищої раси", нібито ближчої до європейців. Ба більше, у 1932 році бельгійці запровадили обов'язкові ідентифікаційні картки, де чітко вказували етнічну приналежність.

Цей бюрократичний крок назавжди закрив можливість соціальної мобільності та посіяв насіння глибокої образи серед більшості хуту. Аж раптом, коли наприкінці 1950-х років хвиля деколонізації охопила Африку, бельгійці різко змінили курс та підтримали повстання хуту. Тутсі втратили владу, тисячі з них були змушені тікати до сусідніх країн, а у самій Руанді запанував режим, побудований на ідеології реваншизму та етнічної переваги хуту.

Як радіо у Руанді стало інструментом та провідником геноциду: дивіться відео JoshuaPerryParker

Що це за страшний феномен "Вільного радіо і телебачення тисячі пагорбів"?

До початку 1990-х років напруга у країні досягла апогею. Руандійський патріотичний фронт (РПФ), сформований з вигнанців-тутсі, розпочав наступ з території Уганди. Уряд президента Жювеналя Габ'ярімани під тиском міжнародної спільноти був змушений піти на переговори. У цей момент радикальна еліта хуту "Аказу" ("Внутрішнє коло") зрозуміла, що втрачає контроль, і почала шукати потужний інструмент для мобілізації мас. Так у липні 1993 року в ефір вийшло "Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів" (RTLM, Radio Télévision Libre des Mille Collines).

RTLM було геніальним і водночас диявольським медіа-проєктом. На відміну від нудного й офіціозного державного "Радіо Руанди", воно мовило у форматі сучасної попстанції. Там крутили наймоднішу конголезьку музику (сукус), яку обожнювала молодь. Їхні ведучі не читали текст із папірця, а говорили живою вуличною мовою, жартували, використовували сленг і створювали ілюзію дружньої бесіди. Радіостанція набула неймовірної популярності, стала голосом вулиці, але – цей голос був ретельно зрежисований архітекторами геноциду.

Геноциди не починаються з убивств – вони починаються з гасел. RTLM застосувало класичну, але доведену до абсолюту технологію дегуманізації – в ефірі тутсі ніколи не називали людьми, їх називали inyenzi (таргани) та inzoka (змії). Ця лінгвістична трансформація мала колосальний психологічний ефект. Вбити сусіда, з яким ти вчора пив бананове пиво, психологічно важко – але не розчавити таргана.

Радіостанція майстерно грала на базових людських емоціях – страху та жадібності. Ведучі щодня переконували слухачів, що тутсі готують змову, щоб повернути рабство, що вони жорстокі загарбники, які не пошкодують ні жінок, ні дітей. "Або ми їх, або вони нас", – лунало з приймачів. Водночас RTLM обіцяло матеріальну вигоду – майно, землю та худобу вбитих тутсі можна було забирати собі. Вбивство подавали як umuganda – традиційну руандійську концепцію громадських робіт, а масове знищення людей – як розчищення чагарників, як суспільно корисну працю на благо нації.

Каталізатором катастрофи стало 6 квітня 1994 року, коли літак президента Габ'ярімани був збитий на підльоті до столиці Кігалі. Досі достеменно невідомо, хто випустив ракету, але для радикалів це стало ідеальним сигналом. Вже за кілька годин після катастрофи RTLM звинуватило у всьому тутсі та бельгійський контингент ООН. Ефір вибухнув закликами до помсти: "Зрубайте високі дерева! Розчавіть тарганів!"

Усе найважливіше про причини та наслідки геноциду в Руанді: дивіться відео IstoriyaBezMifiv

Від 100 днів темряви до правосуддя

З цього моменту радіостанція перетворилася на тактичний штаб геноциду – безпрецедентний випадок в історії медіа. Ведучі у прямому ефірі зачитували імена, адреси та номери автомобілів конкретних людей. Вони координували дії ополченців фразами на кшталт "я бачу, що таргани рухаються вулицею такою-то", "вони ховаються у церкві такій-то" тощо. Радіо вказувало, де ставити блокпости, кого зупиняти і як перевіряти документи. Мачете в одній руці та транзисторний приймач в іншій стали символами цих 100 днів жаху.

Завдяки координації через ЗМІ швидкість вбивств у Руанді у кілька разів перевищила швидкість знищення людей у нацистських таборах смерті під час Голокосту. Коли у липні 1994 року сили РПФ взяли під контроль країну і зупинили геноцид, співробітники RTLM втекли до сусіднього Заїру (нині Демократична Республіка Конго), прихопивши з собою передавачі, щоб продовжувати сіяти ненависть з-за кордону.

Міжнародне правосуддя, хоч і з запізненням, спрацювало – Рада Безпеки ООН створила Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди (ICTR). Одним із найважливіших процесів стала "Справа медіа" (Media Trial), і вирок прозвучав у 2003 році. Фердинанд Нагімана (ідеолог та засновник RTLM), Жан-Боско Бараягвіза (посадовець радіостанції) та Гассан Нгезе (головний редактор екстремістської газети Kangura) були визнані винними у геноциді – вперше з часів Нюрнберзького процесу.

Сьогодні як ніколи актуально згадати про ту справу – на тлі того, як сучасні алгоритми соціальних мереж часто просувають радикальний та емоційно забарвлений контент, а мова ворожнечі й дезінформація поширюються через вірусні відео й меми. А заодно й нагадати, що свобода слова не є абсолютною, і коли слово використовують як зброю для масового знищення – ті, хто тримає мікрофон, відповідають так само як і ті, хто тримає мачете.

Історія RTLM – це універсальне попередження для всього людства, що медіа мають колосальну владу конструювати реальність. І коли журналістика відмовляється від фактів на користь пропаганди, коли розважальний формат використовують для нормалізації ненависті – суспільство робить крок у прірву.