Заплакав на «Гамлеті», провалив вступ до «акторки» і став режисером лише в 47: історія Міхаеля Ганеке

Із 15 до 23 серпня в київському кінотеатрі «Жовтень» відбувається ретроспектива Міхаеля Ганеке — шість фільмів режисера, якого десятиліттями називали холодним, жорстоким і навіть мізантропом.

Та за цією репутацією стоїть автор із доволі конкретною етичною позицією. Ганеке не хотів заспокоювати глядача, давати йому готові емоції чи дозволяти спостерігати за насильством із безпечної відстані.

Його шлях до такого кіно був довгим і зовсім не очевидним. А тепер, у 84 роки, він, схоже, більше не планує знімати — принаймні так стверджує його давній соратник Маркус Шляйнцер. Сам Ганеке публічно не оголошував про завершення режисерської кар’єри.

ZN.UA розповідає, як формувався режисер, який зробив незручність одним із головних інструментів сучасного європейського кіно.

Невдалий іспит

Коли Міхаель був дитиною, бабуся повела його на «Гамлета» Лоуренса Олів’є (1948). Похмурі кадри, темна зала й тривожна музика налякали хлопчика настільки, що він розплакався, і їм довелося піти.

Сам Ганеке не любив, коли творчість зводили до простих психологічних ключів. Його цікавила здатність непомітно керувати реакцією людини — монтажем, музикою, очікуванням розв’язки. Згодом недовіра до такої маніпуляції стала одним із головних принципів його режисури. Глядач у Ганеке має залишатись активним: сам вирішувати, чого боятися, кому співчувати і що робити з побаченим.

Міхаель Ганеке народився 23 березня 1942 року в Мюнхені в родині театралів. Його батько Фріц був актором і режисером, мати Беатрікс фон Дегеншильд — акторкою. Дитинство минуло переважно у Вінер-Нойштадті поблизу Відня. Сам режисер згадував, що зростав серед трьох жінок — бабусі, матері й тітки.

Спершу він планував стати концертним піаністом. Однак вітчим, композитор і диригент, досить рано переконав Ганеке, що для великої музичної кар’єри йому бракує таланту.

Сімнадцятирічний Міхаель пішов на вступний іспит до акторської школи у Відні, впевнений, що його візьмуть, — і провалився. Сам він пізніше згадував, що страшенно розлютився.

В університеті він вивчав філософію, психологію й театрознавство. Там теж швидко розчарувався: від професора-гегельянця Ганеке сподівався почути пояснення світу, але зрозумів, що університет такого пояснення не дасть.

Значно більше часу хлопець проводив у кінотеатрах — іноді дивився по три фільми на день. Серед режисерів, які сформували його смак, особливе місце посів Робер Брессон — автор, якого Ганеке цінував за точність форми.

Жодних імпровізацій

Сьогодні в біографії Ганеке згадують дві «Золоті пальмові гілки», «Любов», що отримала «Оскар» за найкращий іншомовний фільм, роботу з Ізабель Юппер і Жан-Луї Трентіньяном — обоє знялись у його «Любові» (2012) та «Гепі-енді» (2017).

До статусу Ганеке йшов довго. З 1967 до 1971 року працював редактором і драматургом телепостановок Südwestfunk у Баден-Бадені, згодом став театральним режисером і знімав телефільми за Інґеборґ Бахман, Францом Кафкою та власними сценаріями.

Його перший фільм для великого екрана — «Сьомий континент» — вийшов 1989 року, коли режисерові було 47. Це пізній дебют навіть за мірками авторського кіно. За попередні два десятиліття телебачення й театр привчили його до ретельної підготовки, точного ритму та контролю над деталями.

На майданчику Ганеке детально розкадровував сцени й майже не покладався на імпровізацію. Психологічних пояснень акторам давав небагато; значно важливішими були рух, паузи, положення тіла й темп реплік.

Ізабель Юппер згадувала, що він особливо гостро реагував на все, що здавалося йому сентиментальним. У кадрі ця скрупульозність майже непомітна: поведінка персонажів виглядає буденною, а тому їхні зриви й жорстокість діють сильніше.

Етика звуку

Музика, якою Ганеке серйозно займався в юності, залишилася важливою частиною його кіно. «Піаністка» (2001) тримається на Шуберті, Шумані та музичній дисципліні, але в більшості фільмів Ганеке майже немає закадрової музики, яка просто супроводжує сцену й задає потрібний настрій. Якщо музика звучить, вона зазвичай існує всередині самої сцени.

Режисер пояснював це на прикладі Девіда Лінча: він високо оцінював його кіно, але вважав музику надто простим способом впливати на глядача. Ганеке не подобалася ситуація, коли саундтрек заздалегідь повідомляє, де слід боятися або співчувати. Звідси й характерна сухість його фільмів: глядач має сам дійти до потрібної емоції — або взагалі її не відчути.

Водночас звук Ганеке опрацьовував майже нав’язливо. Він казав, що особливо любить етап фінального зведення і може витрачати на нього близько двох місяців. Тиша в його фільмах — такий самий продуманий елемент сцени, як кадр або репліка.

Для «Піаністки» Ганеке одразу поставив умову: Еріку має грати Ізабель Юппер. У Каннах 2001-го фільм узяв Гран-прі, а виконавці головних ролей — Юппер і Бенуа Мажимель — отримали акторські нагороди.

Позбавити глядача алібі

Найвідоміший парадокс Ганеке — «Веселі ігри» (австрійська версія 1997 року, американський римейк — 2007-го). Двоє молодиків у білих рукавичках тероризують родину в заміському будинку. Фільм закріпив за Ганеке репутацію автора, який свідомо випробовує глядача на витривалість. Саме ним 15 серпня відкривається київська ретроспектива.

Сам режисер говорив про майже фізичну відразу до насильства. Він згадував 1968 рік у Баден-Бадені: на вулиці перед ним стояв щільний кордон поліціянтів зі щитами й кийками. Побачивши його, Ганеке, як сам зізнавався пізніше, кинувся тікати. Ця деталь добре пояснює «Веселі ігри»: фільм створив режисер, якого насильство відлякувало, але цікавило, чому на екрані воно так легко перетворюється на розвагу.

Один із нападників звертається до камери. Коли жертві нарешті вдається помститись, інший нападник бере пульт і буквально перемотує сцену назад, скасовуючи єдину мить полегшення. Найжорстокіші епізоди часто залишаються поза кадром. Глядач не отримує звичних жанрових винагород — справедливої відплати, катарсису, відчуття, що зло нарешті покаране.

Десять років по тому Ганеке сам перезняв «Веселі ігри» англійською, майже кадр за кадром. Змінилися лише окремі побутові деталі — наприклад, герої телефонують за номером 911.

Пиво та к’янті

За самими фільмами легко уявити похмурого австрійця, який не любить буржуазію, родину, медіа, технології й людство загалом. Зустрічі з Ганеке дають іншу картину. Режисер жартує, співає, п’є пиво, потім к’янті. Він явно вміє отримувати задоволення від звичайних речей.

Маркус Шляйнцер, який багато років працював із Ганеке як кастинг-директор, розповів, що 84-річний режисер більше не планує знімати. За словами Шляйнцера, вони бачилися нещодавно: Ганеке готував йому вечерю, був задоволений життям і залишався дуже турботливим другом.

Замість гучного прощання

Ганеке заперечував спроби пояснювати його роботи особистими травмами. І справді, його фільми не варто сприймати як зашифровану автобіографію. Проте між його життям і вибором тем виникають помітні зв’язки.

«Білу стрічку» Ганеке також просив не зводити лише до «витоків нацизму». Дія відбувається в північній Німеччині у 1913–1914 роках; режисер понад десять років розробляв історію про дітей, яким нав’язують абсолютні цінності, й навіть розглядав назву «Правиця Божа». Для нього це була ширша розмова про політичний і релігійний радикалізм.

Найособистішою тут виглядає «Любов». Іще 2009 року Ганеке розповідав про свою 93-річну тітку, яка спробувала вчинити самогубство. Він устиг її врятувати; після пробудження вона запитала, навіщо він це зробив. Згодом, коли Ганеке був за кордоном, тітка знову спробувала й померла. У тій самій розмові режисер сказав, що його наступний фільм буде про старість і про те, як залишатися поруч з іншою людиною до кінця. Три роки по тому вийшла «Любов».

Отримавши в Каннах «Золоту пальмову гілку», Ганеке сказав, що фільм почасти ілюструє обіцянку, яку він і його дружина дали одне одному. «Любов» багато пояснює в суворому стилі режисера: для нього серйозне ставлення до страждання передбачає відмову від прикрашання й сентиментального полегшення.

У «Гепі-енді» ця тема переходить у добу смартфонів: фільм відкриває відео, зняте телефоном. Ганеке порівнював соцмережі зі сповіддю — те, що колись несли священнику, тепер виносять у публічний простір, очікуючи прощення або покарання. Сам він водночас визнавав, що без смартфона вже не обходиться.

У центрі проєктів Ганеке завжди залишається відповідальність людини — за те, куди вона дивиться, що ігнорує, кому дозволяє керувати своїми емоціями та що робить із власною свободою. Саме тому фільми режисера здаються холодними: він принципово не виконує цю роботу за глядача.

Київська ретроспектива збирає «Веселі ігри», «Відео Бенні», «Білу стрічку», «Піаністку», «Любов» і «Гепі-енд».