Глухий кут Путіна

Примітка редакції. Полковник де Бреттон-Гордон кидає спойлери на майбутнє європейської безпеки. Хто ми такі, щоб це не перекласти?

Нещодавно з’явилися попередження американської розвідки про те, що Росія може здійснити прямий напад на Європу впродовж кількох тижнів. Вони мали б зосередити увагу всього континенту.

Так само, як і новини про нові російські бази для запуску дронів, які часто створюють майже потайки. Ці об’єкти можуть здійснювати атаки далеко вглиб території НАТО. Навіть британці звернули увагу на той факт, що нині ми регулярно перебуваємо під загрозою російського обстрілу з моря.

Для багатьох європейців вигідним припущенням було те, що Володимир Путін просто надто сильно загруз в Україні, аби розглядати відкриття ще одного фронту. З військової точки зору це може здаватися розумною гіпотезою. Однак вона ігнорує один життєво важливий чинник: Путін бореться за своє політичне виживання.

Автократам, які зазнали поразки, рідко дозволяють із комфортом піти на пенсію. Путін знає це краще за більшість. Він також є ідеологом, одержимим історією та спадщиною. Він хоче, щоб його запам’ятали як людину, яка зробила Росію значно більшою, а не меншою.

Однак після вже чотирьох із лишком років війни в Україні та вимушеного відступу із Сирії російські можливості помітно скоротилися. Як і вплив РФ.

Падіння режиму Асада в Сирії було для Москви не якимось конфузом. Це було стратегічне приниження. Росія втратила свою військово-морську базу в Тартусі та авіабазу Хмеймім, а разом із цим — доступ до Середземного моря.

Тим часом у Чорному морі флот Путіна був витіснений зі своєї цінної бази в Севастополі на схід, до Новоросійська. І навіть там Україна неодноразово завдавала по ньому ударів. Росію відкинули назад, а Босфор через тривалу війну залишається закритим для її військових кораблів.

Якщо скласти все це докупи, нещодавня оцінка ЦРУ про те, що Москва може перевірити на міцність сили НАТО у Європі, починає виглядати значно менш фантастичною.

Примітка перекладача. Як колись і писала Дорога редакція, світ поступово привчається жити без Росії, чого все ж не було з 2014 по 2022 роки.

Не забуваймо: Росія вже давно веде гібридну війну проти Заходу. Британія останніми роками пережила кібератаки, шпигунство, диверсії та іншу шкідницьку діяльність. Значна частина цієї активності не потрапляє в заголовки, бо наші служби безпеки тихо й професійно з нею розбираються. Саме цього ми й маємо хотіти.

Більш тривожною можливістю є більш класичне загарбання території, покликане перевірити рішучість НАТО і здобути для Путіна нову гавань, яка буде доступна весь рік і суттєво зрівноважить утрату Тартуса: російські гавані Санкт-Петербурга й Усть-Луги у верхів’ї Балтійського моря все ж схильні до замерзання.

Путін неодноразово демонстрував, що обмацує слабкі місця. Якщо він дійде висновку, що Штати відступають від своєї традиційної ролі гаранта європейської безпеки, то може зробити висновок, що обмежений напад устигне досягти успіху. Звісно, якщо Росія встигне впоратися ще до того, як Вашингтон вирішить, що із цим робити.

Країни Балтії були б очевидною точкою тиску. Драматичний ривок уздовж литовсько-польського кордону до російського ексклаву Калінінграда був би найочевиднішим сценарієм — а отже, на мою думку, можливо, найменш імовірним.

Латвія або Естонія можуть бути більш привабливою ціллю. Обидві держави мають населення й території, які Путін досі вважає своїми — не в останню чергу завдяки викривленій призмі радянської історії.

І тут є незручний британський вимір. Наші бронетанкові сили залишаються залученими до оборони НАТО в Естонії. Невдовзі їх має замінити нове формування з великим акцентом на дрони. Отже, в разі будь-якого російського нападу на Естонію з першого дня конфлікту британські військовослужбовці прямо потраплять під удар.

Путін може вважати, що відносно невелике вторгнення поставить новий і недосвідчений британський уряд перед надзвичайно складним вибором. Що йому робити в такій ситуації? Воювати й ризикувати ескалацією з Росією? Чи публічно вагатися й оголити порожнечу зобов’язань НАТО за 5-ю статтею?

Не можна дозволити, щоб такий розрахунок спрацював. Оцінки ЦРУ і Пентагону могли частково призначатися для аудиторії у Вашингтоні. Однак розвідувальні служби зазвичай не оприлюднюють такі попередження без вагомої причини. Послання для Європи має бути простим: прокидайтеся.

Водночас тут є можливість для Дональда Трампа. Він міг би продемонструвати, що американська сила все ще має значення у Європі. Це покращило б його нинішні слабкі позиції в опитуваннях напередодні проміжних виборів у США, а також змістило б увагу з його провалів у Газі та Ормузькій протоці.

Примітка перекладача. Пробачмо пану полковнику незнання того факту, що на внутрішній політичний порядок денний у США зовнішня політика у ХХІ столітті не впливає, про що давно писали соціологи.

Для Британії є більш безпосередній урок. Наші нові прем’єр-міністр і міністр оборони не можуть і далі ставитися до оборонних витрат як до ще одного пункту, який можна пересувати в пріоритетах Казначейства.

Це саме той фундамент, на якому тримається решта деталей. Без переконливого військового стримування весь внутрішній порядок денний нашого уряду стає вразливим до тих подій, які він узагалі не контролює.

Урок України — та й, власне, кожної війни в історії — жорсткий та простий. Стримування насправді дешеве порівняно з витратами, які приходять після першого пострілу. Можливо, Путін блефує. Можливо, він справді визнає, що застряг в Україні. Можливо, він не має ані спроможностей, ані апетиту до ширшої війни.

Але якщо є бодай шанс, що він готується перевірити НАТО на міцність, Європа не може дозволити собі дізнаватися відповідь важким шляхом.